Маска Сета

Розділ тридцять четвертий

Фрідріх Кірхер знав, що приречений, але саме відсутність надії змушувала його діяти холоднокровно та чітко.

Він відчув неладне ще тоді, коли дізнався про хворобу Гуго і раптовий від'їзд Марти. Ясно було, що його підставили. Безглузда операція в Санкт-Фейті виявилася лише відволікаючим маневром і не могла закінчитися інакше, ніж як провалом та полоненням. Таким чином, його чудесний порятунок також був запрограмований...

Кірхер вчасно зметикував, що зробився зайвим. Його використали, немов дешеву потіпаху, забезпечивши алібі цьому недоумку Рудольфу, котрий повернувся з того світу із завидно стерильними мізками. Оскільки Фрідріх особисто знав людину, яка була автором гладко проведеної комбінації, у нього в запасі залишався останній козир. Щоправда, в його становищі це було слабкою втіхою.

Кірхер подбав про порятунок власної шкури відразу після аудієнції у губернатора. Він прослужив в імперській системі безпеки досить довго, щоб розуміти: успішна втеча практично неможлива. Проте він ризикнув, і швидкість реагування дозволила відтягнути неминучий кінець.

Йому вдавалося скриватися протягом півтори доби в порівняно густонаселеному центрі Клагенфурта. Але так тривало до тих пір, поки їм не зайнялися серйозно. В результаті застосування загоничами відповідних інструментів впливу він мав тепер стандартний набір неприємностей: міражі, слухові галюцинації, ілюзорні болісні відчуття, а також спотворення спогадів.

* * *

Жителі кварталу імені Вольфа Мессінга виповзали зі своїх будинків, розбуджені завиваннями поліцейських сирен. Ховатися не мало сенсу і навіть було небезпечно для здоров'я – під час полювання поліціянти нерідко застосовували газ, а в такому разі краще залишатися на свіжому повітрі.

У методах підтримки порядку було досягнуто значного прогресу. На техноманів, підозрюваних в антиімперській діяльності або політичній неблагонадійності, полювали поліцейські-телепати – не опускаючись до використання примітивної зброї, поміж ділом потягуючи каву в тиші кабінетів з кондиціонованим повітрям, -- і зазвичай знаходили жертву прямо в ліжку – тепленьку і паралізовану наведеним кошмаром, після чого залишалося тільки стратити її або відправити до Сутінкової Зони. Сьогоднішній галас означав, що психократи переслідували когось із своїх.

По блідому місячному диску пробігали рвані хмарини. Відлуння багаторазово билося в лабіринті непорушних стін. Місто, занурене у темряву, приховувало більше небезпек для недосвідченого мандрівника, ніж дикий ліс. Над глибокими ущелинами вулиць перемелювали повітря гвинти поліцейських «лінксів» та «кобр», помічених старими слідами армійських розпізнавальних знаків. Промені прожекторів металися по осліплих вікнах і фігурках техноманів, які розпалювали багаття прямо на тротуарах. Полювання могло затягнутися до ранку, а калюжі вже взялися тонкою кригою. Втім, у квартирах було не набагато тепліше. Люди збиралися біля відкритого вогню та зігрівалися як могли. Покірні долі, вони чекали світанку. Загублені у своєму місті, вони вважали за краще не втручатися у чужі жорстокі ігри. Все, чого вони хотіли, -- це протягнути якомога довше.

* * *

Облава переміщалася від центру міста до робітничої околиці. Звісно, члени графської сім'ї мали привілеї. Їм були забезпечені гострі відчуття та чудовий огляд, а про безпеку вони цілком могли подбати самі. Кожен із них вибрав собі засіб пересування на свій смак, а сіра речовина залишалася унікальною системою контролю, у розпорядженні якої була велика різноманітність витончених інструментів дистанційного впливу. Тільки найобмеженіші з психократів, на кшталт бастарда Рудольфа, потребували матеріального підкріплення недорозвинених або тимчасово пригнічених здібностей.

Кірхер ховався у занедбаному будинку. Після дози стрихніну його сприйняття загострилося до звіриного рівня. Він розрізняв кольори в напівтемряві та відчував запах бензину, що долинав із замкненого підземного гаража. Втім, його захист був недосконалий: у голові постійно звучали каприси Нікколо Паганіні. Хтось із колишніх колег транслював музику просто у слуховий центр його мозку.

Кірхеру були добре знайомі ці паскудні фокуси, і він, звичайно, поставив екран, але сторонній фон все одно виявився інтенсивнішим, ніж хотілося б. Це трохи заважало йому орієнтуватися, не кажучи вже про те, що скрипаль своїм смичком повільно розпилював його нерви на сантиметрові шматки. Хтось навмисно вибрав ненависні йому тембр і гармонії, повторюючи ті самі фрагменти каприсів із завидним та нещадним терпінням.

Дистанція між Кірхером та переслідувачами скоротилася до кількох десятків метрів. Смішно було б сподіватися відсидітись у підпіллі. Фрідріх почав пробиратися до виходу з облюбованого ним підвалу, по дорозі розлякуючи щурів. Вони не становили серйозної небезпеки – якщо тільки більшим тварюкам не вдасться паралізувати його і перетворити на нездатний до спротиву мішок м'яса та кісток.

Потім перед ним виникла глуха бетонна стіна, якої не було ще вчора. Напрочуд примітивна, незграбна робота – тому він навіть не сповільнив рухання, і стіна розтанула, як тільки його руки поринули в сіру нематеріальну пелену.

Розвилка. Тут довелося затриматись. В який бік тікати, де більше шансів уціліти? Центр пам'яті почав давати збої. Хіба він не приглядав заздалегідь підходящий транспортний засіб? Праворуч від задніх дверей гаража стояла синя «ауді», найближчим ліворуч був білий «мерседес». Але як мінімум один із варіантів – результат нав'язаної йому гри у хибні образи. Для боротьби з розгалуженнями уяви існували непрямі способи. Навряд чи хтось із мисливців досяг настільки високого рівня, щоб у режимі реального часу встигати відстежувати повні асоціативні ряди... Фрідріх раптом згадав білі лікарняні стелі свого дитинства і повернув праворуч.

А все-таки він засидівся в укритті, не в змозі як слід зосередитися через чортову музику, і підпустив загоничів надто близько. Кірхер не сумнівався, що губернаторська сімейка не відмовить собі в задоволенні взяти особисту участь у полюванні на зрадника. І ще Габер... Згадавши свого колишнього шефа, Фрідріх стиснув кулаки. Його лють була безсилою, шкідливою для нього самого, і від цього ставало ще болючіше. Настирливі, виснажливі звуки скрипки зробилися голоснішими і заглушили завивання сирен, яке долинало зовні...

Він ступив у гараж через вузькі задні двері та зрозумів, що запізнився. Тут на нього чекали двоє людей, які відразу відкрили вогонь із автоматів. Різкий біль обпалив плече. Він поспішно шарахнувся назад і завмер у проході. Ще трохи дорогоцінного часу довелося витратити на аналіз обстановки та власних реакцій. Ілюзія обстрілу була повною: він уловлював запах пороху, чув, як брязкали об бетон викинуті з затвора гільзи і рикошетили від стін кулі, що проминули його. Намагаючись придушити біль, він обмацав місце гаданого поранення. Авжеж, надзвичайно переконлива ілюзія – доти, доки він не виявив, що кров начисто відсутня.

Це додало йому рішучості. Він попрямував до синьої «ауді», навіть не вийнявши пістолет із кобури. Двоє у довгих плащах спустошували магазини своїх «галілів», але тепер Фрідріх міг дозволити собі розкіш не звертати на них уваги. А через кілька секунд вони в буквальному значенні слова перестали існувати. Він примудрився без підключення до мережі запустити електродвигун приводу, який відкривав та закривав ворота. На той момент, коли звільнився шлях для виїзду, Кірхер був упевнений, що він – єдина жива істота у гаражі. Крім, звичайно, комах та мікроорганізмів.

Поки прогрівався мотор, Фрідріх намагався просканувати навколишні вулиці вузькоспрямованим променем «спірито», але без будь-якої користі: жителі міста створювали надто багато перешкод. Примари людей тьмяно висвічувалися в туманному просторі, і ці плями залишалися нерозрізненими, зливаючись у нескінченний хоровод...

Кірхер розплющив очі й побачив, що видихає білі хмаринки пари. Стекла запотіли, на каламутних ввігнутих поверхнях почали формуватися зображення, які одночасно нагадували фрактали та спіральні галактики. Обертаючись і розростаючись, вони з гіпнотичною силою привертали до себе увагу. Він опустив бокові стекла – перш за все на той вельми ймовірний випадок, якщо доведеться стріляти. Увімкнув «двірники». Як не дивно, це спрацювало: рухаючись розмірено, з мерзенним писком, щітки змахнули з лобового скла ілюзорні картинки. Нарешті він витяг із кобури свій «вальтер» П-88 і поклав його під праве стегно. Відпустивши зчеплення, Кірхер різко послав «ауді» вперед. Подолавши крутий підйом на виїзді, його машина вирвалася з підземної пастки.

* * *

Зовні була сира та холодна ніч. Населення кварталу, де він переховувався, навряд чи сягало п'яти відсотків колишнього. Але й ця частина становила значний натовп; люди нагадували стадо овець, що злякано тулилися одна до одної. Зліва наближалася кавалькада машин: два десятки фар пронизували темряву сліпучими променями. Все, що робив пан Габер, він робив ґрунтовно. І коли треба, не упускав можливості перетворити полювання на ефектне та повчальне видовище.

Кірхер на великій швидкості обігнув набрід, проїхавши по тротуару впритул до стіни. При цьому він все ж таки зачепив крилом якогось старигана – того віджбурнуло вбік, наче ляльку. Інші проводжали злочинця на синій «ауді» тупими і жадібними поглядами: мало хто наважувався кинути виклик системі.

Попереду тонула у темряві ущелина неосвітленої вулиці, і Фрідріх вважав, що для нього це не найгірший варіант. Зараз пітьма означала для нього життя, а світло – тортури та смерть. Він на максимальній швидкості проминув три пустинні перехрестя, переслідуваний хвилею кошмару, що котилася за ним. Хвиля наздоганяла його, і згубний вплив просочувався, немов отруйна рідина, знаходячи вади в недосконалому захисті...

Екран Кірхера починав втрачати цілісність під тиском десятків об'єднаних однією метою мисливців. Крізь нього проникали відпрацьовані на живому матеріалі програми саморуйнування, які відзначалися високою здатністю до адаптації. Їхня дія призводила до того, що через певний час жертва втрачала самоконтроль і волю до опору. Для техноманів цей час був сміхотворно малим; психократи високого рівня, до яких належав і Кірхер, могли протриматися ще кілька годин.

Чоловіку за кермом ставало все важче стримувати запаморочливу гру уяви. Під зовнішнім впливом вона відтворювала до моторошності реалістичні сновидіння – одне з проклять, якими розплачуються за вищість над натовпом. Фрідріх був готовий до чогось подібного, але не настільки, щоб керувати машиною в багаторазово збільшеному підземеллі давньоєгипетського могильника...

Замість керма він стискав у руках витончені срібні деталі магічного артефакту, котрий міг би позбавити його подальшого переслідування, коли б втікач знав, як ним скористатися. Чи не найбільш болісне випробування – ціною багатьох втрат і смертельного ризику дістатися ключа до свого порятунку і не знати, які двері відчиняє цей ключ.

Над посипаною піском підлогою виникла світна тривимірна решітка. Тьмяне блакитне проміння проникало звідкись знизу крізь щілини між кам'яними плитами; отруйне і протиприродне світіння вихоплювало з темряви цілі вервечки мумій, які простягали назустріч Кірхеру обмотані бинтами кінцівки. Коли він зачіпав їх, вони обламувалися з тихим хрускотом і розсипалися на порох, а порох забивав і осушував горлянку та ніздрі. За нагромадженням мумій слабо проступав нічний міський пейзаж – волого поблискували тротуари, ліхтарні стовпи прийняли обриси статуй Анубіса, непохитно стояли будинки мертвих, і розбігалися в різних напрямках тіні живих...

Кірхера кидало з боку в бік, і він помітно зменшив швидкість. Позашляховики легко обганяли його, рухаючись паралельними вулицями. Виїзди із міста було заблоковано. Число випадкових жертв облави вже досягло десятка людей.

Фрідріх наближався до западні, але якщо й здогадувався про це, то не міг відвернути загрозу. Жалюгідних залишків сили ледве вистачало на те, щоб утримувати у свідомості мерехтливе зображення реального міста, спроектоване на лабіринт невідомої йому гробниці. Крізь потоки іскристого піску він побачив людей, що біжали попереду, – п'ять чи шість ідентичних фігур. Через кілька секунд він упізнав у кожній із них себе.

Перший із двійників загинув на очах у Кірхера, потрапивши під раптовий обвал, -- кам'яна плита видавила з нього кишки. Тієї ж миті Фрідріх відчув ріжучий біль у ділянці живота. Власне тіло зазнало зміни в ілюзорному полі зору – на ньому не було одягу, а між ніг звивався клубок глянсово-чорних хробаків. Він судомно смикнувся і мимоволі прибрав ступню з педалі газу – втім, ненадовго, бо майже одразу ж над ним пролунало моторошне оглушливе волання. Він втягнув голову в плечі, але все-таки зумів кинути погляд вгору, звідки його атакувало чергове наслання.

Гігантський птеранодон ширяв під печерними склепіннями, які відсунулися на неймовірну висоту. Ламкі пальці мумій, оповитих зависсю отруйних спор і бактерій, розбивалися об обличчя Кірхера, наповнювали рот зотлілою крихтою і дряпали очні яблука...

Фрідріх зробив останню спробу прив'язати себе до реальності, яка стрімко вислизала від нього. Він намацав пістолет, усе ще затиснутий між стегном і кріслом, і прострелив собі м'якоть передпліччя.

Звуку пострілу він майже не почув, зате біль на секунду протверезив його і витіснив наведений кошмар. Замість шелесту шкірястих крил птеранодона у вуха знову увірвався гул вертолітних турбін. Один із «лінксів» накрив автомобіль косим конусом сліпучого світла з прожектора. Далеко попереду проїжджу частину вулиці перегороджував тягач «рено» із напівпричепом, навантаженим бетонними блоками.

Кірхер зрозумів, що приречений і мисливці просто забавляються, відкладаючи вирішальний удар. Існувала безліч способів покінчити з ним швидко і без особливого галасу. Але виродки розтягували задоволення. Ще б пак – полювання на собі подібного залишилося однією з небагатьох доступних розваг після того, як звичайні інтриги зробилися чимось на кшталт осточортілих театральних п'єс із занадто передбачуваними сюжетами, а картярські ігри перетворилися для потужних психократів-телепатів на доволі абсурдне заняття...

Чого ж вони хотіли тепер? Бачити його конче приниженим, знищеним, розчавленим? Щоб він кусав власні руки, обгидився від страху? Він сам не раз брав участь в облавах і пам'ятав навіть дещо гірше. Істотна різниця полягала лише в тому, що всі його жертви були техноманами.

Часу на те, щоб розмірковувати про свої грішки та розплату, до відчаю не вистачало. Кірхер різко крутнув кермо, щоб звернути в найближчий провулок. Поранена рука дала знати про себе, причому більш ніж наполегливо. Гострий біль змусив його на мить заплющити очі, а потім він побачив, що приблизно за сто метрів перед капотом розпливається сиза хмара. Вона волого поблискувала і незабаром досягла вікон другого поверху.

Він здогадувався, що це таке. Протигаз йому не допоміг би, достатньо було контакту суспензії зі шкірою. Можливо, хмара теж виявилася б ілюзією, але перевіряти це йому не хотілося. Смерть ставала бажаним порятунком для людей, доведених до найжорстокішої агонії, в якій вони блювали кров'ю і роздирали собі горлянку нігтями...

Фрідріх різко вдарив по гальмах і ввімкнув задню передачу. На перехресті розвернувся та продовжив безнадійну гонку. Він марно намагався відірватися від зграї машин, що наздоганяла його. Серед них був і губернаторський «роллс-ройс», розфарбований у сріблясто-блакитні тони. З люка в даху «роллса» висунулася Марта Хаммерштайн. Її волосся майоріло в набігаючому потоці повітря, а обличчя горіло від збудження. Розкішний бюст покоївся на холодному металі.

Кірхер не відразу усвідомив, що вже не чує звуків скрипки, які терзали його слух до недавнього часу. Їм на зміну прийшли тихі дитячі голоси, і це ніжне лепетання вселяло йому більший страх, ніж будь-що інше. Він упізнав голоси своїх дітей, які померли з нез'ясованої причини близько восьми років тому. Тоді дехто з запрошених хілерів заговорив про специфічне «наврочення психократів», але Кірхеру від цього було не легше. І навряд чи його втішила б явна схожість «наврочення» із симптомами невиліковної хвороби Гуго Хаммерштайна.

Він загорлав на всю губу, щоб позбутися наслання, однак це не допомогло; мерці кликали на допомогу, просили, благали. Кірхер їхав дуже повільно, зі швидкістю гуляючого пішохода, і його остання прогулянка була недовгою, але за своїм внутрішнім годинником він не менше доби продирався крізь пластилінову геєну спогадів...

Настав момент, коли йому все ж таки довелося зупинитися. Він побачив тих, кому належали голоси. Пара кроків відділяла передній бампер від двох дитячих фігурок. Маленькі напівроздягнені істоти стояли на асфальті посеред дороги і тримали одне одного за руки. Діти Кірхера виглядали живими та здоровими, хоча тремтіли від холоду і були до смерті перелякані.

Розсудок уперше зрадив Фрідріху настільки, що він готовий був припинити опір. У всякому разі, він вперше зробив самогубний вчинок. Замість того, щоб стерти міраж, нарізати його на частини радіаторною решіткою, розчавити колесами, він зупинився, випустив кермо з рук і тицьнувся обличчям у змоклі долоні.

Знайомий голосок зашепотів у саме вухо – ясно і цілком чітко, незважаючи на завивання вертолітних турбін, від якого вібрували нутрощі. Лопаті розсікали пісочний дощ, а мумії вибиралися з саркофагів, додаючи до механічного шуму уявлювані й проте нестерпні для людського вуха шурхоти вічності...

-- Я теж люблю тебе, татусю, -- промовила друга дитина зовсім поруч із Кірхером, і щось притиснулося до його правого боку. Він і не пам'ятав, як віджбурнув «вальтер» на сидіння пасажира. Тепер, коли кошмар продовжувався на рівні відчуттів, Фрідріх почав сміятися.

Повернувши голову, він побачив самого себе, зменшеного до розмірів трирічної дитини та зморщеного, немов засохлий гриб. Гном із чарівного лісу (ліліпут із трупи виродків, втілення недосяжної старості) помацав його мініатюрними лапками, які пахли пліснявою, і заспівав жалібну вуличну пісеньку:

Мені потрібен шприц, щоб стати молодим,

Мені потрібні гроші, щоб дістати морфій.

Купи собі рожеві окуляри –

І я буду красивим у морзі...

Фрідріха продрав озноб. Всі ознаки стороннього впливу зникли, якщо не брати до уваги істоти, що сиділа поруч. Зате – ніяких дітлахів перед машиною, і Кірхер поспішно натиснув на педаль газу.

«Ауді» набирала швидкість. Через кілька секунд з'явилася чергова перешкода, цього разу примітивна – чотириколісний причіп стояв поперек дороги. Не думав же Фрідріх насправді, що якимсь дивом вибереться з мишоловки, відбувшись парочкою болісних галюцинацій? Смерть раптом здалася йому цілком повсякденною річчю, чимось на кшталт заслуженої зупинки після довгого важкого шляху. Тим паче що по той бік життя на нього чекали улюблені привиди. Вмирати легше серед тих, кого знаєш. Але відразу ж Кірхер зрозумів, що не може сказати цього про жодну людину, навіть про самого себе...

Ззаду його наздоганяв «харлі-девідсон», покритий психоделічними патьоками багнюки. На стегнах мотоцикліста в лискучому шкіряному прикиді лежала мисливська рушниця – антикварний виріб старовинної фірми «Зауер і син» з колекції поціновувача, який міг дозволити собі дорогі іграшки. Обличчя залишалося невидимим за темним склом шолома. Фрідріх не міг знати, якими привілеями користувався безликий мисливець, але не сумнівався, що тому відведено особливу роль.

У ці останні для нього секунди світ ущільнювався в просторі та в часі, поле зору зробилося каламутним, будинки і вулиці здавалися розмитими біля горизонту, немов місто опустилося на океанське дно. Низьке важке небо давило на Кірхера, на додачу його оточила прозора, але неподоланна стіна, начебто він був павуком у скляній банці.

Гном, що сидів поряд з ним, раптово вчепився в кермо і крутнув його вправо. Фрідріх намагався вирівняти «ауді», але було пізно. Машину, котра розвернулася майже на дев'яносто градусів, нестримно несло в цегляну стіну якогось складу.

Заскреготав покалічений метал. Двигун завив перед тим, як захлинутися. При ударі Кірхер відкусив собі кінчик язика і скорчився від болю. Кров заповнила рот. Занадто багато крові... А тим часом запліснявілі лапки настирливо гладили «татуся», переконуючи його в брехливості пам'яті, і від них нікуди було дітися.

На свій жаль, він не знепритомнів. Гірше того, шлях до нього знайшов новий голос, який заглушив навіть біль та страх. Чутність була ідеальною, голос звучав цілком чітко, наче хтось встановив пряме з'єднання зі слуховим центром. Та, яка послала його до Санкт-Фейта, не втрималася від спокуси насолодитися горезвісною останньою розмовою.

-- Не пручайся, -- майже ласкаво порадила вона. – Перед смертю можна навчитися жити...

-- Ти підставила мене, суко, -- подумки промовив він, відчуваючи, як нескінченно тяжка ненависть. Вона тиснула на нього, немов багатотонна могильна плита.

-- Втішайся тим, що ти вмираєш в ім'я високої цілі.

-- Плювати мені на високі цілі. Я хотів би побачити, як ти подихаєш.

-- З цим тобі не пощастило. Приготуйся, мій хлопчику! На добраніч...

Голос пропав. Замість нього пролунали кроки. Людина зупинилася зовсім близько від передніх дверцят. Правою рукою Кірхер намацав «вальтер», але вистрілити не встиг. Збоку в голову вперлися холодні здвоєні стволи. Під кінець Фрідріха відвідало абсурдне почуття провини, нібито через нього сталася затримка на похороні. І його ввічливо попросили поквапитися.

-- З ким ти там бесідуєш, Кірхер? – беззлобно запитав ще один знайомий голос.

* * *

Рудольф був трохи розчарований. Загнати психократа у глухий кут виявилося до кумедного легко. Тепер жертва сиділа перед ним, і залишалося тільки натиснути на спускові гачки. Що ж його непокоїло? Почуті кілька секунд тому уривки фраз? Він відчував присутність чиєїсь могутньої постаті, яка побажала скриватися в тіні. Дуже не хотілося б помилитись і закінчити так, як закінчив колишній помічник Габера.

За спиною у Рудольфа звискнули гальма. Декілька пар очей спостерігали за ним із губернаторського «роллс-ройса». Він повернув голову і зустрів пронизливий насторожений погляд фон Хаммерштайна. На задньому сидінні розвалилася туша Гуго, байдужого до зовнішніх подразників.

-- Ну, і чого ти чекаєш? – спитав граф зневажливо, ніби прислуга забарилася, накриваючи стіл до сніданку.

Тут Фрідріх остаточно усвідомив, що йому вже не доведеться потрапити в камеру для допитів на підземному поверсі поліцейського управління і тим паче не варто розраховувати відбутися засланням в Сутінкову Зону. Він спробував відхилитися від гвинтівки та одночасно направити «вальтер» на Рудольфа. Але не встиг підняти руку на потрібну висоту.

У той же момент зомбі вистрілив, і заряд дробу, випущений впритул з двох стволів, розніс Кирхеру голову.

...Хтось продовжував ледь чутно наспівувати в тиші:

...Купи собі рожеві окуляри –

І я буду красивим у морзі...