Маска Сета

Розділ сорок третій

Імперський слідчий Філіп Павліді був злегка засмучений. Він сидів у порожній приймальні губернаторського палацу і аби скоротати час тренувався, відтворюючи в пам'яті картинки минулого. У просторі ще залишалися слабкі, ледь уловимі сліди спотворень, внесених людьми та предметами. Треба було тільки вміти прочитати ці сліди.

Пан слідчий вмів.

Наприклад, він з'ясував, що на стіні, над відсутнім столом звільненого через непотрібність секретаря колись висів портрет першого імператора на весь зріст. Обриси стоячої фігури і набрякле обличчя були хоч і тьмяними, але цілком впізнаваними. А ось досягти такого ж результату, встановлюючи зовнішній вигляд секретаря, виявилося неможливо. Будь-який рух вносив невизначеність у образ об'єкта при спробі його відтворення. Тому замість людини пан Павліді узрів розмиту хмарину, на тлі якої зрідка мелькали примарні руки...

Причин для засмучення було декілька. По-перше, слідчому не подобався кандидат на посаду губернатора. По-друге, йому не подобалося вести справу, в якій фігурував зомбі, а отже, ризик та відповідальність були надто великі. У процесі численних допитів свідків Павліді відчув, що ступив на слизький ґрунт, і відтоді побоювання зробити невірний крок, який коштуватиме кар'єри, якщо не життя, вже не покидало його. Навпаки – з кожною годиною воно посилювалося. І нарешті, по-третє, його, посадовця вищого слідчого органу, змушували надто довго чекати під дверима.

Тому, коли Рудольф з'явився на порозі свого кабінету, щоб запросити неабияк промаринованого гостя, імперський слідчий втупився в нього спідлоба і з неприхованою ворожістю. І натрапив на цілком безневинний погляд у відповідь. Або наступник Теодора фон Хаммерштайна був круглим ідіотом, або непохитно впевненим у собі чоловіком. Втім, Павліді ніколи не поспішав із висновками, і це була одна з його сильних сторін.

Рудольф же побачив перед собою невисокого роздратованого товстунця з поблискуючою лисиною, який ще з дня поховання колишнього губернатора почав рознюхувати, що до чого, прибувши на скорботний захід зі столичною делегацією. Запідозрити слідчого можна було в чому завгодно, тільки не в дурості. Дурні не затримувалися в Менгені надовго і тим паче не обіймали впливових посад...

Розмовляти одному з одним їм ще не доводилося. Рудольф здогадувався, що його приберігали на десерт. Він зробив широкий запрошуючий жест і, коли гість переступив поріг, замкнув двері кабінету. Вони розташувалися в зручних кріслах біля палаючого каміна. На столику червоного дерева увагою цінувальника готова була заволодіти пляшка старого коньяку, і тут же гіркою лежали свіжі яблука з палацової оранжереї. Здавалося б, все сприяло приємній бесіді... окрім делікатної теми, яку вони мали обговорити.

-- Кабінет ізольований? – запитав Павліді, напускаючи на себе стурбований вигляд.

-- А як же інакше? – Рудольф плеснув у келихи по скромній порції дорогоцінного нектару. Відхлебнув зі свого і зобразив благоговіння.

-- Давайте відразу уточнимо ваш статус, пане Хаммерштайн, -- сказав Павліді, ігноруючи пригощання і розглядаючи колекцію бронзових свічників, зібрану колишнім губернатором. – Ви – один із підозрюваних.

-- Нічого не вдієш, підозрювати – це ваша робота. Тільки не будьте занадто нав'язливим, бо мені доведеться вишпурнути вас звідси. І не можу сказати, що це не принесе мені задоволення.

-- Забуваєтеся, Хаммерштайне, забуваєтеся! Церемонія вступу на посаду ще не відбулася, і остаточне рішення про ваше призначення залежатиме від доповіді, яку я надам до столиці.

-- Відверто кажучи, мені начхати. Не дуже-то я мрію зайняти крісло губернатора. Тож давайте зекономимо наш час. Переходьте до питань по суті справи.

-- Якщо не помиляюся, ви з'явилися тут нещодавно?

-- Не помиляєтесь. – Тепер Рудольф потягував коньяк маленькими ковтками.

-- І що ви робили до цього?

-- Не пам'ятаю.

-- Досі ніяких просвітів?

-- Ані найменших. Кажуть, був у полоні у техноманів.

-- Я теж так гадаю. І було б надзвичайно цікаво з'ясувати, наскільки ґрунтовно вони з вами попрацювали...

-- Серед них трапляються вельми знаттєлюбні та здібні люди.

-- Не сумніваюся. Володієте «спірито»?

-- Ні. Тепер уже ні.

-- Мене це насторожує. А вас?

-- Мене цікавить тільки сьогодення.

-- Таким чином, слід визнати, що ви не в змозі повноцінно керувати провінцією.

-- Не згоден. Існує безліч різноманітних методів...

-- Гаразд, поки залишимо це. – Павліді нарешті дозволив собі торкнутися губами краєчка свого келиха. – Я повинен поставити кілька питань, безпосередньо пов'язаних із вбивством вашого батька. До речі, прийміть мої співчуття...

Рудольф сумно похитав головою. І несподівано подумав про те, що коньяк божественний. Він оцінив і смак і аромат, навіть відпала потреба прикидатися. Павліді продовжував:

-- Ні в кого з опитаних мною людей не виникло сумнівів у тому, що ви справді є позашлюбний син графа Хаммерштайна.

-- Знаєте, як не дивно, я теж у цьому не сумніваюся. Граф сам визнав...

-- Про це окрема розмова. Ваш батько, його світлість фон Хаммерштайн здійснив кілька, м'яко кажучи, непояснимих вчинків. Вибачте, але я змушений поставити це питання. Чи був він... е-е-е... психічно здоровий?

Руді зробив довгу паузу, і раптом його обличчя розплилося у широкій усмішці.

-- А от про це я надаю судити вам, пане слідчий!

-- Мушу зауважити, ви навіть не намагаєтеся принести користь слідству, пане Хаммерштайн.

-- Поки ви сидите в моєму кабінеті та п'єте мій коньяк, вам доведеться задовольнятися цим.

Павліді пожував губами, придушуючи черговий напад роздратування. Витримка була ще однією його чеснотою.

-- Ви маєте рацію. Коли Гуго помер, так би мовити, у перший раз, чи були ви присутні при цьому?

-- Авжеж. І в перший, і в другий.

При слові «другий» слідчий досадливо поморщився.

-- І ви могли б підтвердити, що він справді помер?

-- У всякому разі, ознаки смерті були в наявності.

-- Коли було віддано наказ про зомбування?

-- Я не вірю в цю дурницю.

-- Пані Марта Хаммерштайн у своїх свідченнях стверджує, що граф сам проявив ініціативу...

-- Мені про це нічого не відомо.

-- Таким чином, таємниче повернення вашого брата до життя було для вас повною несподіванкою?

-- Цілковитою.

-- І у вас не виникло запитань?

Руді тяжко зітхнув.

-- Бачите, люб'язний пане Павліді, донедавна я був не більше ніж незаконнонародженим сином. Можливо, мене просто терпіли у палаці. Розумієте, що я хочу сказати?

-- Чорт забирай, але якщо людина при здоровому розумі стає очевидцем нападу зомбі...

Рудольф здійняв вказівний палець:

-- Ще раз повторюю: я не вірю в цю дурницю.

-- Дуже недалекоглядно з вашого боку, пане кандидате в губернатори. Якщо ви збираєтеся керувати цією провінцією, вам не завадило б ознайомитися з останніми досягненнями техноманів.

-- Ви хочете сказати – з останніми казками техноманів?

-- Один із таких «казкових» героїв уже прикінчив вашого батька...

-- Ви маєте докази того, що Гуго був зомбі?

-- Не будьте дитиною. Ви ж все бачили на власні очі.

-- Я бачив тільки надзвичайно живучого хлопця...

-- Який продовжував рухатися з відстріленою головою? Досить тішити себе ілюзіями, Хаммерштайне! Ви ж не можете заперечувати деякі факти...

-- І якими ж є факти з вашої точки зору?

-- Поставте себе на місце техноманів. У будь-який момент дії та свідомість кожної окремої людини можуть бути взяті під контроль за допомогою «спірито». У разі серйозної атаки він матиме повний букет: галюцинації, альтернативну реальність, перепідпорядкування, нездоланний потяг до смерті. Відомі випадки повної руйнації свідомості... Що б ви робили, опинившись у їхньому нинішньому становищі, якби, звичайно, не змирилися з роллю обслуговуючого персоналу і не відмовилися від опору новому порядку?

-- Навіть не уявляю. А хіба хтось ще чинить опір? – Іронія в словах Рудольфа була ледь помітною, однак Павліді вона помітно покоробила. – Якщо не помиляюся, останній монастир було ліквідовано років десять-п'ятнадцять тому.

-- Це ще одна небезпечна омана. Чинних монастирів набагато більше, ніж ви думаєте, -- похмуро зауважив імперський слідчий. Він раптом здався Рудольфу злобним карликом, який страждає від невиліковної мізантропії. – Тим паче, що проблема полягає не у формальній організації опору, а у методах підготовки повстанців. Хіба не ви звільнили Кірхера кілька місяців тому?

-- Це зовсім інша річ. За межами міста наш контроль неминуче ослаблений...

-- Дурниці. Я вам скажу, у чому головна проблема. Техномани навчилися створювати істот, які діють поза контролем та сферою впливу «спірито». Це люди з повністю перекодованою свідомістю, а принцип нового кодування нам досі невідомий.

-- Вас знову потягнуло на горезвісних зомбі?

-- Не будьте таким легковажним. Тіло з мертвим мозком – це ідеальний об'єкт для перепрограмування. Істота невразлива, і програма може бути знищена лише фізично. Та й то – з чималими труднощами, як показав сумний приклад вашого... е-е-е... зведеного брата.

-- Сміливо! – схвалив Руді, підлив коньяку в обидва келихи і відправив до рота тонку пахучу скибочку яблука. – З вашими ідеями вже знайомі в Менгені?

-- Безумовно. І знаєте що, пане Хаммерштайн, -- ви зі своєю дивовижною амнезією уявляєтеся мені цілком підходящим кандидатом у зомбі.

-- Це дуже поганий жарт, Павліді. Адже я злопам'ятний і не люблю нишпорок на зразок вас. А в майбутньому можу зіпсувати вам кар'єру.

-- Проте я маю намір якомога швидше доповісти начальству про всі свої підозри.

-- Чому ви попереджаєте мене про це?

-- Тому що граю з відкритими картами і хочу, щоб ви знали: я уважно стежитиму за кожним вашим кроком.

-- Дякую за відвертість. Втім, я більше не маю для вас часу. Мій літак вилітає за годину.

-- Я приєднаюся до вас, пане Хаммерштайн. Зустрінемось на аеродромі.

-- Хіба це необхідно?

-- Таким є наказ імператора. Хоча особисто я віддав би перевагу якому-небудь старомодному засобу пересування – кареті або в крайньому разі автомобілю.

-- І добиралися б до столиці два тижні?

-- Пора звикати до розміреного життя, мій юний нетерплячий друг. У дозрілому віці починаєш розуміти, що поспіхом викреслював цілі роки, котрих уже не повернути за жодну ціну... Крім того, у польоті занадто багато залежить від техноманів, а я їм не довіряю. Абсолютно.

-- Сподіваюся, ви знайдете собі екіпаж по смаку, і я побачу вас не раніше, ніж за пару місяців!

-- На жаль, не можу ослухатися найвищого повеління... Стривайте, зовсім забув – ви ж не отримуєте повідомлень альфа-мережею. Здається, ваш особистий транслятор нещодавно помер? Якщо не секрет, що було причиною?

-- Малокрів'я, -- похмуро відповів Рудольф і залпом осушив келих.