Маска Сета

Розділ тринадцятий

Всупереч волі хазяїна Лазар відхилився від визначеного шляху, і розплата не забарилася. Він наново познайомився з болем як із батогом погонича, жорстоким примусом, невідворотним покаранням. Незабаром біль посилився настільки, що прогнав навіть найпростіші, короткі, уривчасті думки. Розбуджений психопат пробив стіну наглухо замкненої камери всередині його черепа і блукав у лабіринті мозку, поки не добрався нарешті до больового центру.

І життєдайне місячне сяйво померкло для Вальца. Йому стало не до усмішок. Його обличчя скривилося у жахливій гримасі. Він корчився в судомах; здавалося, захоплені улюбленою справою кати розрізають його тіло на шматки і тут же зшивають їх докупи розжареними добіла металевими скобами. Цей біль не мав матеріальної причини, але для лазаря вона була такою ж реальною, як кошмар для сплячого. І могла зникнути будь-якої миті, коли б він міг отямитися від сновидіння.

Він був не в змозі стежити за дорогою і мало що запам'ятав. Катування стало менш жорстоким лише на останніх хвилинах, коли вершники опинилися в безпосередній близькості від замку. Його жбурнули на розтріскані плити, якими було вимощено двір. Трава чіплялася за мізерний шар нанесеної вітром землі. Вальц підняв налиту свинцем голову і вперся поглядом у кам'яну стіну. Прохід під низькою аркою заріс диким виноградом. Поруч лежали напівзгнилі дерев'яні двері.

На замковому камені арки було висічено два однакові та добре відомі Вальцю символи. Кожен із них позначав число, яке відповідало числу його душ. Через свою обмеженість і наївність він вирішив, що «33» – це рік завершення будівництва замку. У такому разі ці руїни були дуже й дуже давніми. Дні, що минули після другого народження, і так здавалися Вальцю надто довгим терміном.

Жінка нечутно наблизилася ззаду і, проходячи повз, зверхньо потріпала його по голові, наче собаку. Він не вмів ображатися. Єдине, що мало для нього значення, це необхідність якнайшвидше продовжити свій шлях. У темряві під аркою її гладка шкіра набула молочного відтінку. Йому приверзлося, що в довгому волоссі, якого давно не торкався гребінь, звиваються змії.

Слідом за нею Вальц пірнув під арку і опинився в коридорі з низькою стелею. Звідси по кам'яних сходах вони піднялися до просторої зали з каміном, трьома вузькими вікнами та старими меблями. В одному з віконних отворів стирчали осколки вітражних стекол. Уздовж стін було звалено обламки картинних рам і підрамників. Вцілілі полотна покоробились і пожухли, зображення зробилися нерозбірливими. Товстий шар пилу покривав усе довкола. Подекуди були розсипані купки попелу або чогось, що нагадувало попіл. Під південною стіною, куди ніколи не проникали промені сонця, височів насип пухкої землі з поглибленням, яке скидалося на розриту могилу. Протяги не порушували спокій застояного повітря, і тільки ледь чутні стогони долинали з камінного димаря. Все виглядало вкрай висушеним, немов через розбиті вікна у вітряну погоду сюди ніколи не захльостував дощ.

Жінка повільно перетинала зал, піднімаючи дорогою хмарки пилу, схожого на дрібний сніг. Освітлені чотирикутники на підлозі були скреслені вузькими слідами її ніг і ще десятком ланцюжків інших відбитків. Хоча у приміщенні збереглося кілька фотелів та стільців, ними явно давно ніхто не користувався. З абсолютною невимушеністю хазяйка замку зійшла на своє земляне ложе і почала зариватися у перегній, немов натягувала на себе чорну ковдру.

Її білясте тіло здавалося таким прекрасним на фоні оксамитової темряви, що Вальца пробрав солодкий дрож. Все живе було до смішного вразливим, схильним до різної нечисті та скверни, а проте ж бруд і прах начебто не приставали до неї. Це дивним чином наводило його на помисли про якусь іншу незаплямованість, недоступну йому чистоту намірів, самовіддану мандрівку під нічним небом...

Вальц зробив кілька кроків по залі та задер обличчя догори. Він побачив схрещення балок перекриття, загиджених птахами. У просвітах між ними підморгували тьмяні зірки. У темному кутку, там, де збереглася частина стелі, відбувалося мляве ворушіння – ймовірно, невеличка зграйка кажанів чіплялася за розщеплені залишки дранки.

Лазар усівся на перший-ліпший стілець. Під вагою його тіла той розсипався в деревну потерть. Вальц сильно вдарився об кам'яну підлогу і розтягнувся перед хазяйкою замку, нечутливий ні до болю, ні до приниження.

Жінка безрадісно засміялася. Виявилося, що її волосся слугувало пристановищем хробакам, які зараз поспішали заритися в землю.

Вальц залишився сидіти на підлозі, схрестивши ноги і поклавши меч у піхвах на стегна. Ці тупаки навіть не роззброїли його. Хазяйка заплатить за самонадіяність. Він терпляче чекав, коли зможе без перешкод розправитися з нею та її тварюками і нарешті піти звідси. Щось підказувало йому: зручний момент ще не настав. Втім, його порадник мав назву: катування. Зараз ніхто не понукав його і не карав за зволікання. Вже непогано.

Слабкий звук, який могла видавати скляна пляшка, перекочуючись по кам'яній поверхні, долинув від входу в зал. Усередині мішка, що висів у Вальця на поясному ремені, заворушився пацюк. Округлий предмет, схожий на невеликий гарбуз, прошмигнув у нього за спиною і зник у темній норі...

-- Ти ніколи не знайдеш того, за чим тебе послали, виродку, -- сказала Нічна Мисливиця. – Воно поховано так глибоко, що копати доведеться цілу вічність. Ти знаєш, що таке вічність?

Замість відповіді Вальц продемонстрував їй свою знамениту посмішку. Його не цікавили абстрактні поняття на кшталт «вічності». Правда, преподобний Ансельм несподівано спробував встрянути з якоюсь дурнуватою проповіддю, зберігши вірність власному втраченому образу, але шибеник одразу ж нагадав ченцеві, де його місце. Посмішка лазаря зробилася ще більш моторошною внаслідок рваної дірки, в якій поблискували зуби.

Права рука жінки ковзнула під землю, занурившись у неї по лікоть. Сліпа біла змія легко знайшла здобич. Через секунду вона вийняла на світ і показала лазареві якийсь предмет. Чергова спроба підкорити його, зіграти на єдиній невикоренимій слабкості. Що ж, вона заплатить і за хибну перевагу.

Але в перший момент, треба визнати, їй вдалося справити враження. Вальц спробував підхопитися, але не встиг. Ноги затремтіли і підкосилися; слиз, що заповнював серце і судини, миттєво перетворився на лід. Хвиля чорноти захлеснула мозок. Його пронизало почуття, схоже на вже недоступний йому оргазм, тільки в сто разів сильніше. Він судорожно смикнувся, кат під черепом знову прокинувся і потягнувся за інструментом...

Предмет, який вона тримала в руці, заслонив її прекрасне обличчя. Саме так і повинно було виглядати те, що він шукав.

Однак відразу ж настало таке ж нищівне розчарування. Це була лише підробка, копія, жалюгідна профанація – завідомо безглузда, тому що вона мала лише зовнішню схожість із справжнім фетишем. Вона була потрібна для того, щоб дражнити і вводити в оману одержимих маріонеток на кшталт Вальца.

-- Отже, я не помилилася, -- сказала жінка, нібито не розуміла, що стрімко наближає свій кінець. Думка про те, що вона робить це свідомо, не приходила лазареві в голову. – Навіщо тобі Маска Сета? Вона не повертає життя, -- проговорила Нічна Мисливиця.

-- Я не знаю, що таке життя, -- відповів він.

-- Звичайно. Саме тому ти тут, дохлятино, -- презирливо кинула вона.

Він почував себе так, немов побував між млиновими жорнами. Короткочасна ілюзія відібрала в нього силу; тепер, як не дивно, сила поверталася з болем примушення. Липкий морок просочувався зверху, крізь діряву стелю, і знову підкоряв його своєму впливу. Вальц намагався запам'ятати найважливіші зі сказаних жінкою слів: «маска Сета», «не знайдеш того, за чим тебе послали». Замкнутий простір витісняв його назовні, гнав геть по вузькому коридору невідворотності. Невидимі пальці видавлювали очні яблука, намагаючись перетворити його на повністю залежного та слухняного сліпця.

Наче п'яниця, який з трудом очухався після запою і відчайдушно жадає води, він підвівся на ноги і, похитуючись, зробив декілька кроків. Павутина некромантії рвалася, нездатна утримати слугу іншого хазяїна. Власниця руїн помилялася – цей ходячий мертвець завзято чіплявся за посмертне існування не заради того, щоб повернути собі життя, а затим, щоб виконати чужу невгамовну волю.

У цей момент до зали нечутно увійшла жертва у білій сукні. Хтось забезпечив її дивовижним провідником – дитячою лялькою із рожевої пластмаси. Лялька була дуже старою, у неї залишилося тільки одне око, та й те бовталося на ниточці. Жалюгідні пасма волосся стирчали з тім'я. Між пухкими щоками посміхався ротик з розфарбованими губами, в прорізану між ними щілину було вставлено скручений обривок паперу. Всупереч здоровому глузду лялька доволі швидко переміщалася на своїх негнучких ніжках. Лазар проводжав її пильним поглядом. Це був далеко не порожній інтерес – він вперше бачив, як рухалося те, що ніколи і не було живим.

Під час ходьби лялька смикалася з боку в бік, змушена розвертати тулуб при кожному кроці, щоб зберегти рівновагу. Від її шиї до руки жертви тягнувся шкіряний собачий повідець. Жертва в білому боязко ступала по крихітних слідах ляльки. Замість жаху на її обличчі застиг гіпсовий зліпок божевілля. Крізь дірки в розірваній сукні прозирала в'яла хвороблива шкіра.

Коли лялька порівнялася з Вальцем, вона раптово зупинилася, похитнулась і впала, уткнувшись обличчям у запилюжену підлогу. Жертва теж завмерла на місці; вона проміняла страх на блаженне невідання, але вже була нездатна оцінити, наскільки їй пощастило.

Вальц придивлявся до її фігури, наче м'ясник оцінював худобу, призначену на забій. Ця заморена шкапа не надто надихала його, але він почував себе боржником сили, яка подарувала йому незаслужений перепочинок. Нічна Мисливиця заохочуюче кивнула йому, і він приступив до того, що вмів і любив робити, не замислюючись, куди ж поділися її численні слуги. Він займався цим вперше після свого другого народження. Його робота супроводжувалася моторошною піснею, яку співала хазяйка замку. А точніше, вже не хазяйка – просто випадкова посібниця, яка тимчасово посіла місце давно зниклого та забутого володаря тутешніх місць...

Пісня була схожа то на завивання вовчиці, що втратила цуценят, то на шум вітру в безмірно величезному піднебесному просторі. Сенс цієї пісні вислизав від Вальца. Та й сама мова здавалася йому доволі дивною – знайомою, але спотвореною, ніби слова частково розсипалися від давнини. Кожну фразу він сприймав як вервечку калік, а кожне окреме слово залишало слід своєї кукси в мерехтливій потрійній свідомості лазаря.

Нічна Мисливця співала:

Час вітрів, час вовків,

доки весь світ не зникне,

Жодна людина

не дасть пощади іншій...*

* * *

Жертва, яку вони принесли своїм демонам, була розіп'ята всередині маленької напівзруйнованої каплиці, що знаходилася під північною стіною замку. Тіло, майстерно перекроєне Вальцем, висіло догори ногами на косому хресті з дерев'яних дощок, котрі непогано збереглися в сухому підвалі. З перерізаного горла ще капала кров. Величезна калюжа зібралася на земляній підлозі, і над нею роїлися мухи, які переливалися чарівними відтінками смарагдового та глянцево-фіолетового кольорів. Мухи злетілися, незважаючи на те, що в каплиці було холодно, як у льоху. Від калюжі розтікалися тонкі струмочки і з'єднувалися, утворюючи складні ідеограми. Поблизу хреста ледве помітно ворушилася земля, і це викликало тремтіння багряного рідкого дзеркала.

Ритуал супроводжувався ритмічними звуками, що долинали зі шкатулки розміром із чоловічу долоню, кришка якої сяяла болотним світлом. Ці звуки невдовзі привели Вальца в несамовитий стан...

Спільно принесена жертва зблизила лазаря та Нічну Мисливицю, але ненадовго. Вона запропонувала йому сумнівне частування. Вальц не заперечував – його було неможливо отруїти. Слина не виділялася, в його сухій пащі шматок невідомої білої речовини розсипався на дрібні частинки, і він втягнув у себе цей пил.

Через кілька секунд настала реакція. Вона була короткочасною, але відкрила йому нові внутрішні горизонти, заволочені попільним світлом безпам'ятства. Земля, стіни, дерева раптом зробилися прозорими, і він побачив мільйони мешканців некросфери, блукаючих у вічній темряві. Їх було занадто багато для однієї планети, і щойно він додав до них чергову неприкаяну душу. Концентрація мертвеччини не давала прорости нічому живому, оповиваючи земну твердь отруєним повітрям, ядовитою водою, суїцидальними міазмами...

Вражений видіннями і діючи з навіяння, Вальц опустився на коліна і шершавим, як пемза, язиком облизав затверділі губи жертви. Потім обмокнув пальці в калюжу крові, засунув руку в мішок зі щуром і злегка порився в теплій землі. Звірятко доторкнулося до його шкіри та одразу ж відсахнулося, сховавшись у глибині свого безпросвітного житла.

Вальц хотів було підвестися, але не зумів відірвати від землі руку, на яку спирався. У його зап'ястя мертвою хваткою вчепилися чужі пальці. Ілюзія була достобіса правдоподібною. Музика зі шкатулки змінилася підземними шурхотами. Певний час він із саркастичною посмішкою прислухався до того, як працював запущений його свідомістю механізм реанімації, прикидаючи, чи варто дочекатися появи «новонароджених», але швидко подолав спокусу хибною владою.

Вільною рукою він потягнувся за ножем і дістав його з-за халяви чобота. З калюжі застигаючої крові ще пробивалася поросль пальців з чорними нігтями, і Вальц, щоб остаточно протверезіти, почав винищувати цей послід власної ублюдочної фантазії. Заодно він дізнався, що вона може бути на рідкість винахідливою, мстивою та впертою. Але ж і йому впертості було не позичати. Нарешті звільнившись, Вальц відсунувся подалі від чортової калюжі і побачив, що відрубані пальці перетворюються на спіральні завитки. Пара секунд шаленого обертання – і вони зникали один за одним, ніби просвердливши дірку у просторі...

У глибині каплиці знаходився вівтар, котрий був зроблений з листів нержавіючої сталі і тому зберігся краще за все інше. Над вівтарем висіло якесь потворне сплетення іржавого металу. Наблизившись, Вальц роздивився пилку з викришеними зубцями, молоток, кліщі, капкан. Набір предметів здавався нісенітним, тим паче, що їх поєднувала астролябія, з якої вони стирчали, пронизуючи наскрізь ажурну решітку її паралелей та меридіанів.

У шибеника вистачило розуму порадитися стосовно таємних знаків з преподобним Ансельмом. По всьому виходило, що у стародавні часи каплиця належала масонській ложі. Вальц прийняв членів цієї братії за когось на кшталт вимерлих співучасників ритуалу, які протягом кількох століть інтуїтивно і наосліп шукали те ж саме, що шукав він. Вони навіть не полінувалися виготовити відповідні інструменти, але в них не було та й не могло бути підходящого матеріалу...

Душогубець завмер перед похмурим вівтарем, прикрашеним символами марних зусиль і надій, а в нього за спиною Нічна Мисливиця, яка встигла добряче зголодніти, нарешті добралася до своєї здобичі. Його збудження не мало нічого спільного зі священним трепетом.

* * *

За допомогою масонської пили та молотка лазар почав робити з голови жертви власну Маску Сета. Робота затяглася надовго, майже до ранку, і була натхненним, але нікчемним поривом чергового неофіта. Нічна Мисливиця посміювалася з нього. А він мовчки чекав закінчення цієї дивовижної, занадто тривалої ночі. І працював.

Потім жінка заснула на вівтарі, наситившись кров'ю жертви. Коли він закінчив, вона все ще спала. Він був би не проти проникнути в її сновидіння, щоб дізнатися, що криється під цією безтурботністю, в чому загадка легкої посмішки, зверненої до потойбічної далечіні, як вислизати з-під влади часу і навчити хоча б одну зі своїх душ покидати тіло і повертатися...

У благоговійній тиші лазар підніс Маску до понівеченої фізіономії шибеника Вальца. Потреба у перетворенні була настільки сильною, що він не звертав уваги на очевидну несумірність. І звичайно, Маска виявилася для нього замала. Розчарування було сильним, але недовгим. Переконавшись у власному заблуді, він знову зосередився на початковій меті. Наостанок він відправив свою підробку туди, де їй було саме місце. Її жадібно схопили рученята, що виросли з-під землі. Він дозволив своїй уяві цю безневинну прощальну гру. У всякому разі, єдиний речовий доказ тимчасового помутніння розсудку зник безслідно.

Вальц схилився над живим тілом, яке лежало на вівтарі. Ще кілька годин тому воно являло собою неабияку спокусу. Тепер він легко подолав її – справжня приманка була приготована для нього далеко звідси. Він безшумно вийняв з піхов меч і заніс його над Нічною Мисливицею.

---------------------------------------

* Пісня віщунки зі «Старшої Едди».