70
Розділ сімдесятий
Лазар ішов, орієнтуючись по шлейфу втікачки, який вів до темної громади палацу. Всі предмети виглядали роздвоєними, а коли він опускав єдине зряче око, перед ним починали нудотно тремтіти і переливатися мінливі візерунки піску. Друге око не розрізняло навіть великих контрастних плям.
Тим часом місяць спливав у густо-фіолетовому небі. Незабаром після заходу сонця піднявся поривчастий західний вітер, і над дюнами блукали пилюжні завіси. Окремі порошинки виблискували в променях місячного світла, немов далекі зірки, але їхній політ тривав лише кілька миттєвостей, після чого вони знову занурювалися в темряву й нерухомість, поховані під мільйонами інших, таких же мізерних частинок. Цей швидкоплинний танець міг здатися жахливим нагадуванням про марність і скороминучість життя всім тим, кому належало померти, а мертві вже були позбавлені суєтних турбот.
Преподобний Ансельм доволі довго вдавався до піднесеного філософствування про подібні матерії, поки добряче пошкоджене тіло-носій пленталося через піщану рівнину. Вальц просто чекав, куди цього разу занесе нечиста сила. У періоди вимушеної бездіяльності він перетворювався на майже ідеального споглядача. Йому не заважали навіть чужі, настирливі та нікчемні думки. Зате Тайла відчувала наростаюче занепокоєння, але не з приводу власної долі – вона побоювалася, що жертва знову може вислизнути.
А йти ставало дедалі важче. Ноги ув'язали в глибокому піску, який при кожному кроці пересипався зі зловісним шерехом. Лазар добрався приблизно до середини безводної трясовини. У її поверхневому шарі не залишилося і краплі сполучної вологи. Оскільки він не відчував страху перед смертю, то не мав жодної причини помишляти про повернення.
До його появи тільки вітер трудився над тутешнім рельєфом, переміщуючи дюни та розмальовуючи їх химерними вигинами терас. Але поступ прибульця був набагато важчим і грубішим, ніж м'які дотики вітру. Якимось дивом він проминув кілька природних пасток, що спрацьовували від струсу, проте смуга везіння рано чи пізно мала закінчитися. Вальц міг би розповісти про це, якби знаходив у балаканині зі своїми тимчасовими співмешканцями хоч трохи сенсу. І ось лазар опинився в безформній пащі чергового зведеного капкана. Сипучий хижак схопив здобич, яка поки ні про що не підозрювала, і більше не відпустив. Полонення відбулося майже беззвучно.
Ноги лазаря потонули в піску по щиколотку. Він розтратив залишок сил, намагаючись витягти одну ступню, але інша поринула глибше. Коли його затягло до колін, кожен рух зробився сповільненим, важким, неповноцінним, немов у кошмарному сні. Вальцю було начхати, від чого подихати. Яка, по суті, різниця – тісні обійми трясовини чи задушлива хватка мотузкової петлі? Преподобний Ансельм молився, серйозно готуючись до зустрічі з вищим суддею. Тайла давно змирилася зі своєю жалюгідною роллю і тепер майже вдячно розчинялася у безликості згубного місця.
Лазар занурився в пісок до пояса. Навколо нього утворилася вирва з ідеальною конічною поверхнею. У цю жадібно роззявлену горлянку безперервно зісковзував кільцевий оповзень. Обтікаючи його стегна, в'язка маса засмоктувала в глибину. Тиск і тисячоліття тертя перетворили нижні шари на подобу гігантського озера смоли.
Будь-яка спроба звільнитися лише ускладнювала становище, і через хвилину лазар остаточно втратив здатність чинити опір. Його ноги були ніби затиснуті в колодках, а руки судорожно загрібали пісок, однак вже ніщо не могло завадити невблаганному поглинанню. Коли пісок підібрався до грудей, він дістав з-за пазухи маску Сета.
Трясовина захоплювала повільно, але заковтувала доволі швидко. Рука лазаря тремтіла від напруги, і знадобилося неймовірне зусилля, щоб піднести її до обличчя, а пісок уже захлеснув плечі і шорсткими язиками облизував шию. Глибинні шари переміщалися з приглушеним чавканням і вивертали йому ноги так, що тріщали суглоби. Грудну клітку стиснуло у величезних лещатах. Повітря востаннє вирвалося з легень – і не залишилося ніякої надії на вдих...
Лазар рвонувся, закинувши голову до неба, і встиг побачити мерехтливу павутину з сріблястих ниток на внутрішній поверхні черепної кістки. Розмита картинка знущально натякала на можливість порятунку: прорізи на місці очей не виглядали двома темними провалинами, а випромінювали гіпнотичне свічення, ніби віконця в інший, сяючий вимір. Раніше, ніж він опустив Маску на обличчя, піщана хвиля засліпила його, ринула в ніздрі та роззявлений рот, забила горлянку, відрізала шлях до втечі. Вирва повністю поглинула лазаря.
Він опинився в спресованому крижаному мороці, який був абсолютним антиподом порожнього простору. Сипуча субстанція піску набувала під тиском властивості надзвичайно важкої та густої смоли.
Її одноманітність зрідка порушували муміфіковані мерці.
* * *
Судома пройшла над місцем чергового поховання, ніби під піщаним саваном ворухнувся гігантський звір. Утворилися нові складки, позначені легкими тінями. Через лічені секунди остаточно стерлися сліди прибульця, покараного за безрозсудний виклик, кинутий хитким піскам.
Все так само світив місяць, і так само тужливо співав вітер, викладаючи неймовірно складні візерунки з піщинок. Їхній малюнок ніколи не повторювався. Вітер мимохідь творив і відразу ж знищував свої творіння. Час не мав значення. У запасі у безликого митця було ще багато мільйонів років.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!