14
Розділ чотирнадцятий
Древнє чаклунство розпадалося, наче старе полотно. Час зсунувся з мертвої точки, і ніч стрімко понеслася до кінця.
Він не намагався розібратися в значенні подій, що відбувалися з ним, не оцінював, наскільки правдиві чи тривожні пророцтва і не замислювався над тим, чому людці інколи так легко розстаються з життям. Ціль його подорожі не змінилася; він позбувся зайвої гидоти у своїй голові – чого ще бажати? І лазар вирушив у дорогу, не гаючи жодної хвилини.
Вальц йшов на захід – туди ж, куди віддалялася темрява і персонажі дурнуватих казочок. Більше вони не відвідували його. Він захопив із собою вміст зламаної ним музичної шкатулки – надзвичайно тонкі золоті диски, які подрібнювали світло на різнокольорові промені та вражали своєю досконалістю. Вальц не знав, навіщо йому потрібні ці загадкові предмети, але не заспокоївся доти, доки не змусив шкатулку заткнутися навіки, а диски не опинилися поблизу його закляклого серця. Вони приховували у собі певне посмертне послання Нічної Мисливиці, служили інструментами її згубного впливу, але лазар був влаштований надто примітивно, щоб запідозрити настільки витончену помсту.
* * *
Ледве висока кутаста постать Вальца розчинилася в сірій передранковій імлі, як на околиці замку з'явився дивовижний вершник. На ньому була чернеча ряса з підкатаними полами, а під рясою ховалися огидні відмітини бубонної чуми в останній стадії. Він уже не піклувався про посинілі від холоду ноги. У сідельній сумці він, сам не знаючи навіщо, віз відрубану жіночу кисть, яка давно перестала кровоточити. На кінці її скрючених пальців були насаджені недогарки чорних свічок.
Монах їхав з боку Белфура і нехтував не тільки стременами, а й повіддям. І кобила в нього була дивовижна – біла, як скелет, виснажена до крайності, зі здутим животом. Птахи виклювали їй обидва ока. Кобила не дихала, грива та хвіст були вкриті кристалами інею. Вона покірно трусила через ліс трохи швидше за пішохода, дотримуючись маршруту лазаря, немов собака, що винюхувала дичину. Але до замку її привів не запах, а дещо інше – невидимий і невідчутний для живих слід, який залишила некроістота.
Поблизу від каплиці слід загубився в неймовірно інтенсивному випромінюванні нового джерела, і чотиринога тварюка зупинилася, втративши вірний напрямок. Вершник незграбно зліз з неї, насилу утвердився на негнучких задубілих ногах і увійшов до колись затишного місця масонських зборищ. Він не бачив наслідків вчиненого Вальцем нечестивого ритуалу, бо був сліпим, як його конячка. Задерши голову догори, він начебто зайвий раз переконався в тому, що немає сенсу шукати підказку ні в стародавній мудрості, ні тим паче в німих і байдужих небесах.
На його застиглому обличчі не відобразилося ні розчарування, ні задоволення. Зберігаючи цілковиту байдужість, він обмацав жіночий труп на вівтарі. Опустившись на коліна, він ретельно зібрав осколки роздробленого черепа, а потім повернувся до нерухомо стоячої кобили і почав викладати на землі якісь фігури з кістяних обламків. Це було повідомлення для тих, хто прийде за ним слідом.
Він не відчував болю і не плекав хибних сподівань, примушений діяти у кромішній пітьмі свого нового стану. Єдине, що він ще пам'ятав, -- це світло істини, котре зненацька засяяло і засліпило його.
Світло, яке назавжди згасло.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!