2
Розділ другий
Імператор стояв на східній терасі палацу і дивився на руїни стародавньої фортеці Октагон. Згасаюче світло вечірнього сонця пофарбувало залишки увінчаних зубцями стін і напівзруйновані вежі в криваво-червоний колір. На одній із веж дивом уцілів скелет пентаграми – символу з втраченим змістом. А на сході вже нагромаджувалися свинцеві хмари, пожираючи тьмяні промені невидимого світила. Ніч наступала в небесах та на землі...
Імператору подобався навколишній пейзаж, особливо у такі хвилини. Видовище руїн заворожувало. Нагадувало про вічність і примиряло з безпощадним часом, що невтримно тікає, немов пісок між пальцями. Октагон до того ж тривожив уяву, оскільки зберігав похмурі загадки, які ніколи не будуть розгадані.
Фортеця занадто величезна; її було б важко захищати, тим паче, що будівлі всередині фортечної стіни мало придатні для оборони. Чого не скажеш про підвали, сповнені людського праху. Підземелля не вивчено і на одну третину, у ньому безліч пасток, картографи іноді не повертаються, відомі ходи тягнуться на багато ліг за межі Кослави...
Останній червоний промінь погас, і Октагон затопила темрява. Так само, як і інші руїни старого міста. Столиця давно перемістилася на захід, береги пересихаючої річки спорожніли, широка смуга сипучих пісків підковою охоплює фортецю, а серед отруєних ставків і озер блукають привиди. Тільки тремтливі вогні іноді спалахують у тій стороні – це волоцюги палять багаття, зігріваючись довгими холодними ночами.
Імператор міг би зараз, не сходячи з місця, відшукати кожного з відщепенців, які знайшли притулок у мертвому місті, -- зафіксувати їхні тіні у своїй свідомості, а потім встановити зв'язок і налякати до смерті, змусити з'явитися в екзекуторську або без зайвої метушні розмозжити голову об камінь. Міг би, але був байдужим до наброду. Набрід безсилий і нешкідливий. Ще з часів своєї бурхливої юності імператор засвоїв, що дорогоцінну силу «спірито» не витрачають на дрібниці. Цілком можливо, її слід приберегти для скорої зустрічі з майстром секти місячників, що влаштувалися в Бактарських горах. Імператор не пам'ятав імені людини, яка попросила про аудієнцію, -- для нього всі сектанти були на одне обличчя: розпливчасті фігури, здатні підкрадатися в сутінках рятівної невизначеності на небезпечно малу відстань...
Ззаду глухо кашлянув Геміз – його особистий секретар. Кмітливий субчик, який не опанував «спірито». Імператор вважав це зручним. Геміз був узятий із самих низів, «із багна», і залишався відданим властителю, як собака, -- до дванадцяти років він у буквальному значенні слова їв з хазяйської руки. Імператор доручав йому деякі справи делікатного характеру, але й близько не підпускав до зброї.
Геміз ступав настільки безшумно, що посоромив би кішку.
-- Він прийшов? – запитав імператор.
-- Так, Ваша Імператорська Величносте.
-- Я прийму його тут.
Геміз зам'явся. Імператор розумів, у чому причина. Вірний чоловічок турбувався про його безпеку.
-- Гаразд, -- сказав він, ледь помітно посміхаючись. – Прийшли сюди охоронця.
Секретар м'яко заковзав геть, а імператор влаштувався між статуй, злившись із темрявою, і перетворився на одну з них. Зосередившись, він пошукав гостя, який заздалегідь викликав у нього огиду. Він знайшов тінь майстра і виявив, що той закритий, причому закритий вельми надійно. Цього слід було очікувати, і це ускладнювало діло.
Поруч із місячником рухалася тінь охоронця. Над цією людиною, як і над дев'ятнадцятьма іншими своїми охоронцями, імператор попрацював особисто. В результаті їхня агресія стала вузькоспрямованою і не могла бути обернена проти хазяїна та членів його родини. Пригнічену енергію він перевів у інше русло. Це призвело до того, що його охоронці споживали доступних жінок з неймовірною жадібністю та нерозбірливістю. Хазяїн не заперечував – нехай народжують побільше майбутніх солдатів для Передвічної імперії...
Місячник увійшов на терасу, і імператор чомусь одразу ж подумав про жабу. Низький чоловік з темним обличчям і широкою щілиною рота. Вологі губи, пухкі руки. Просторий зелений плащ із каптуром. Одне око майстра було закрите пов'язкою. Ні, не пов'язкою, -- імперіалом. А під монетою... Чортовиння! Невже клятий фанатик носить цю штуковину постійно?
Від сектанта погано пахло. Імператор одразу впізнав цей специфічний запах – вірну ознаку небезпеки. Але небезпеки не примітивної та грубої, як зашморг на шиї. Ні, майстер віддавав перевагу тонким методам і був достатньо терплячим, щоб чекати на результати роками, зате його приховані дії могли мати катастрофічні наслідки. Це означало тільки те, що рано чи пізно з місячником доведеться покінчити. А може, і зі всією його шайкою.
Неприємного гостя звали Грегор. Він миттєво відшукав імператора серед статуй своїм єдиним оком. Зазвичай дитячі ігри в непомітність викликали в нього лише зневажливу посмішку, однак зараз він не дозволив собі посміхнутися. Занадто багато залежало від настрою монарха ... і, як не дивно, від його апетиту. Апетиту до руйнування.
За спиною Грегора розмірено дихав охоронець – на перший погляд майже невразливий ублюдок, хоча майстер узявся б за тиждень звести його в могилу. Не допомогли б мечі, арбалети, фетиші та очисні ритуали. Слабкі місця людців Грегор умів знаходити відразу ж. Зовсім інша річ – властитель імперії. Непогрішима істота. Ляльковод, який прийняв на себе нелегкий обов'язок керувати збродом та утримувати похитнутий світ від падіння в прірву хаосу.
Майстер секти зупинився за п'ять кроків від імператора, правильно визначивши припустиму відстань. Це позбавило охоронця необхідності зупиняти його, а хазяїна – чергового напливу сумнівних ароматів.
Імператор перебував у досконалому спокої: плавне, повільне дихання, повний контроль над тілом і свідомістю. Грегор ще раз переконався в тому, що спроба проникнути крізь такий захист була б рівнозначна самогубству. Отже, секта обрала правильний шлях. Майстер віддав належне банальному ритуалу, винайденому, звичайно ж, для людей, які надавали більшого значення формі, ніж змісту.
Він низько вклонився, а коли випростався, у його руках був подарунок – куля діаметром з долоню, з матеріалу, схожого на каламутне скло, і ніби підсвічена зсередини. Грегор злегка підштовхнув її, і куля попливла до імператора. Вона пливла повільно, не обертаючись і випромінюючи холодне молочно-біле сяйво...
Імператор пропустив кулю крізь ущільнений шар повітря, що оточував його фігуру невидимою захисною оболонкою, і впіймав кінчиками пальців. При уважному розгляді виявилося, що це мініатюрний Місяць – з темними плямами морів, хребтами, ущелинами, кратерами, -- майстерно виготовлена і деталізована копія нічного світила, тільки від неї виходило власне, а не відображене світло. Імператор повернув кулю і вперше у своєму житті кинув погляд на невидимий бік Місяця – на незнайомі обриси гір, ніким не названі моря, цирки, подібних до яких він не зустрічав на Землі... Куля була теплою, але це було не запозичене тепло людських рук. Усередині склоподібної маси тлів руйнівний вогонь.
-- Звідки ти знаєш, як виглядає темний бік?
-- Мій дух мандрував там, Ваша Імператорська Величносте, -- з удаваною смиренністю промовив Грегор.
Авжеж, це було вичерпне пояснення. Імператор розумів, з ким має діло. Про всяк випадок він відкинув кулю подалі від себе. Та упала на кам'яні плити, але не розбилася, а повільно відкотилася до самого краю тераси. Вона котилася надто повільно і завершила свій шлях плавною спіраллю. Колір свічення змінився на болотно-зелений.
Грегор не образився і не здивувався. Смішно було б очікувати від імператора іншої реакції. Сектант і сам давно вже не приймав ніяких подарунків. Подарунок, навіть зроблений від щирого серця, – це початок містичної залежності та цілком реального кінця.
Стоячи в зеленуватому присмерку, майстер Грегор висловив своє прохання.
Спочатку імператор подумав, що зробив помилку, погодившись прийняти звихнутого фанатика, і пошкодував було про втрачений час. Однак він знав, що користь можна отримати з чого завгодно, якщо не погребувати маневруванням, а для гарантованого результату – маніпулюванням.
-- З чого ти взяв, що мене зацікавить твоя пропозиція?
Грегор терпляче пояснив.
-- Війна з Північною Коаліцією неминуча, чи не так? Це не таємниця для будь-кого, хто має очі і вуха, а також хоча б краплина мізків. У такому разі бажано, щоби прикордонні королівства стали вашими надійними союзниками. Особливо Конхар – як найсильніше із них...
-- Ближче! – перебив його імператор. – Підійди ближче!
Грегор зробив три кроки. Тепер він бачив навіть зморшки на обличчі імператора і відчував опір ущільненого середовища.
-- Продовжуй!
-- Старий Люціус дихає на ладан. Не сьогодні-завтра Гальварус стане королем. Після весілля з ним може трапитися яка-небудь неприємність. Скажімо, гангрена. Або злоякісна пухлина. Коротше кажучи, він помре. Після цього Конхар стане вашою провінцією.
-- Допустимо. Сподіваюся, ти небезкорисливий?
-- Звичайно, ні, Ваша Імператорська Величносте. У разі успіху я попрошу у вас частину Бактарського хребта, яку вкажу сам. У вічне та неоподатковуване володіння.
Імператор усміхнувся своїм думкам. Гніздо некромантів знаходилося надто далеко від столиці, щоб він міг контролювати їх. Зате майстер завжди буде під рукою... Але було ще дещо, про що Грегор не згадав, -- зі сходу накочувалися племена жовтолицих варварів, і імператор знав, що в нього недостатньо ресурсів, щоб захистити свої території, борючись проти двох сильних ворогів. Йому потрібна була швидка перемога над Коаліцією, після чого можна буде довго та успішно стримувати атаки варварів у вузькій шийці континенту, а тим часом накопичувати сили та зміцнювати армію. Подолавши огиду, він видавив крізь зуби:
-- Зайве говорити, що справжня принцеса не повинна постраждати. Я маю на увазі...
Тепер імператор побачив усміхнену жабу.
-- Поцілунок смерті, -- швидко підказав Грегор.
-- Атож, це можна назвати й так. В противному разі...
-- Я зрозумів. Якби я хотів вчинити ритуальне самогубство, то вибрав би менш болісну смерть. Я можу забезпечити Її Високості здоровий летаргічний сон. Для світу вона зникне приблизно на рік, і всі, крім вкрай обмеженого кола посвячених у таємницю, вважатимуть її мертвою. Це необхідна умова, інакше гра виявиться беззмістовною.
Грегор стежив за брехнею, яка стікала з його губ, і брехня ставала правдою. Все залежало від інтерпретації слів та подій. Він умів змінювати інтерпретацію так, що цього не помічав ніхто.
-- Рік... Що ж, я дам тобі рік...
Імператор відвернувся на знак того, що аудієнцію закінчено. Сектант вклонився і заквапився за своїми темними справами. При кожному кроці поли його плаща тріпотіли, немов крила кажана.
-- Лазарь, кажеш? – раптом промовив імператор услід некроманту, який залишав терасу. Дуже тихий голос наздогнав Грегора і прицвяхував до місця. Майстер шкірою голови відчув чиєсь дихання, хоча охоронець знаходився за кілька метрів від нього.
-- Ти богохульник, Грегоре, -- прошепотів той самий голос у самісіньке вухо.
Незважаючи на панцир, що скував тіло, Грегор повільно повернувся і схилив голову на знак поваги.
-- Здається, ми прочитали одну й ту саму стародавню книгу, -- припустив сектант, на хвилину забувши про етикет. Все повисло на дуже тонкій ниточці.
-- У мене широкі погляди, – з іронією кинув імператор. – Та книга мертва і забута, хоча деякі рядки принесли мені задоволення.
Він заглибився у себе і зайнявся аналізом, не пропускаючи жодної подробиці минулої аудієнції. Неминуча турбота влади – вчасно пересікати можливі шкідливі наслідки.
* * *
Він довго сидів на самоті, розмірковуючи про начебто незначну деталь, яка не давала йому спокою. Існував єдиний спосіб відновити порушену рівновагу. Імператор знову викликав Геміза і віддав йому короткий наказ. Він зачекав ще хвилин десять, а потім пішов поглянути на те, що зробили чужі слухняні руки.
В одному із темних закутків палацу йому показали тіло охоронця, який був мимовільним свідком його розмови із Грегором. Навколо шиї мертвеця пролягла тонка багряна смуга. Імператор торкнувся ще теплої шкіри трупа і заплющив його витріщені очі.
Він з полегшенням відчув, як розчиняється тривога. До нього знову поверталося те, що не купиш ні за які скарби світу – бездоганний і безтрепетний спокій.
Те, що намагався зруйнувати Грегор.
Спокій.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!