Маска Сета

Розділ сімдесят перший

Погляд принцеси був прикутий до постаті двійника, поки той рухався нещодавно пройденим нею маршрутом, але насправді за ним стежив Сторонній – з потайника в її свідомості, де його присутність не зумів виявити навіть імператор.

Коли переслідувачка потрапила у пастку, тривога Дресслера змінилася розчаруванням. У міру того, як вбивця поринала в трясовину, розчарування переростало у відчай. Він зберіг тіло-носій, позбувся чужого зомбі, але який толк від сурогатного існування і навіщо боротися за виживання, якщо Маска Сета втрачена для нього назавжди?

Кінець кінцем двійник зник з поля зору, поглинений піщаною вирвою, а разом з ним зникла і надія. Принцеса підняла обличчя до місяця і здавлено, по-звірячому заскиглила. У цьому короткому ремствуванні імператор почув безмежну втому від життя, вкрай дивовижну в такому юному і не обтяженому досвідом створінні.

* * *

Звук раптово обірвався, немов на шляху повітряної хвилі виникла якась перешкода. Вторгнення застукало імператора зненацька, чого з ним ніколи не траплялося. Він різко обернувся. Повторюючи цей рух, навколо нього закрутилася ледве помітна примарна спіраль. Завись мікроскопічних порошин дозволяла побачити розмитий кордон захисного поля в променях місячного світла.

Грегор з'явився на терасі у супроводі нісенітної фігури – високого темноволосого чоловіка з похмурою брудною фізіономією, зарослою тижневою щетиною. Втім, незнайомець здався господареві палацу та імперії нісенітним лише в перший момент і лише через несподіванку. Насправді другий гість був надзвичайно небезпечним – куди небезпечнішим за сектанта. Імператор усвідомив це без зволікання, але все одно занадто пізно. І не мало сенсу ставити собі питання, хто і навіщо послав сюди ходячий труп. Тьмяно-сірий сталевий предмет у його руці виглядав аж ніяк не подарунком. Доля диктувала свою волю з невідворотністю стихійного лиха.

Чоловік у чорному закривавленому сюртуку, продірявленому в декількох місцях, уособлював силу, з якою доводилося рахуватися. Він привів лоботомованого Грегора на короткому повідці – а це було більш ніж вагомою рекомендацією. Хоч і слабка втіха, але принаймні імператор не зробив ще однієї помилки. Він прийняв непроханого гостя всерйоз.

Вперше відтоді, як він вийшов з пубертатного віку, хтось наближався до нього без його згоди. Обидва – незнайомець і сектант – знаходилися в сліпій зоні «спірито», що дозволило б їм з успіхом зійти за мерців або злитися з нейтральним фоном при недостатньо глибокому дистанційному скануванні. Тому вони не виявляли своєї присутності до моменту візуального контакту. І вже не здавалося дивним, що вони зуміли непоміченими подолати сотні ліг по території Передвічної імперії, проминувши армійські патрулі та заслони столичних підрозділів гвардії. А ось думка про те, яким чином їм вдалося пройти останню перешкоду – особисту охорону імператора, – вселяла йому побоювання, котрі межували з містичним страхом.

Однак у нього не залишилося часу на сумніви та жаління з приводу втраченої пильності. Він опинився віч-на-віч із ворогом. Сутичка перейшла у відкриту та завершальну стадію. Імператор не плекав ілюзій щодо апетитів і таємних помислів своїх наближених, не кажучи вже про сусідів, завжди готових розв'язати війну. Крім того, він не нехтував уроками історії. Його попередники зазвичай не відрізнялися довголіттям. Найімовірніше, і він не дожив би до сивини, але судний день настав задовго до того, як стареча неміч позбавила б його можливості контролювати далеке та ближнє оточення.

А поки що імператор був важкою здобиччю. Він одразу переконався у неефективності пасивної оборони та відмовився від другої спроби утримати незнайомця на відстані. Натомість він завдав удару першим. «Вогненний туман» ні на мить не зупинив чоловіка в чорному сюртуку, і навіть Грегор, прив'язаний до поводиря шкіряним ременем, продовжував рухатися, хоча й корчився від болю. Пекельній парочці не завадили ні «Вітер із безодні», ні «Карусель часу», ні «Дихання сірого карлика». Це було гірше, ніж боротися з кам'яним ідолом – врешті-решт імператор ціною кількох місяців життя міг би розвіяти ідола в дим, -- а незнайомець виявився невразливим.

Хазяїн палацу відступив спочатку на крок, а потім і далі. Він не мав проблем із тверезою оцінкою ситуації та обмеженості своїх здібностей. Він ставився до бою як до останнього діяння в житті. Його рішучість була бездоганною, при цьому свідомість залишалася незамутненою. Він не скаржився, як не скаржиться дерево, зламане бурею. Обумовленість, яка спрямовувала будь-яку силу, йому більше не сприяла. Вибір спростився до крайності. Повторюваність вічності звелася до одного-однісінького епізоду.

Імператор безпомилково вловив, у який саме момент було розірвано нитку його особистого часу. Тепер у цій реальності йому належав лише жалюгідний уривок тривалістю кілька хвилин.

* * *

Рудольф побачив ту, до якої колись відчував непояснимий потяг. Напевно, такий же непереборний та сліпий, як тяжіння лазаря до Маски Сета. Щоправда, з Тайлою відбулися помітні зовнішні зміни: він запам'ятав її непередбачуваною і смертельно небезпечною, а зараз вона виглядала наче покинута в дикому лісі домашня тварина. Але все це вже не мало жодного значення.

Принаймні у межах видимості Маска була відсутня. Не випускаючи Тайлу з поля зору, Руді зосередив увагу на високому величному старигані, чимось схожим на графа Теодора фон Хаммерштайна. Той генерував потужні хвилі «спірито», які створювали для зомбі не більше перешкод, ніж вуалі з павутиння. У повній відповідності до законів людської комедії ця сценка достобіса скидалася на епізод п'ятисотрічної давності, коли губенатора було вбито власним сином у власному палаці, однак на відміну від Гуго Рудольф заздалегідь подбав про те, щоб знешкодити особистих охоронців імператора.

Він пройшов багатошаровий захист, як гарячий ніж проходить крізь масло. Галюцинації нагадували одночасну трансляцію у фоновому режимі кількох дурнуватих фільмів і не ввели його в оману. У міру зближення з об'єктом він дезінтегрував вражаючі елементи екзотичної високочастотної зброї, за допомогою якої противник намагався його атакувати. Він підтримував рівень самоконтролю, достатній для придушення наведених параноїдальних кошмарів. При цьому він підсвідомо керував невичерпним потоком енергії, хоча не мав уявлення ні про спосіб підключення, ні про саме джерело.

Рудольфа не зупинила безкиснева зона шириною кілька метрів, створена зусиллями імператора. Він рухався до цілі всередині стабільної повітряної капсули, яка додатково була оточена щільним компактним згустком інертного газу. А вінценосному подібні фокуси з довкіллям обходилися недешево, і незабаром з'явилися очевидні ознаки фізичного виснаження.

Не випадково саме під час подолання відчайдушної протидії Руді остаточно розстався із найстійкішою зі своїх ілюзій. Забруднена пам'ять не гарантувала справжності спогадів. Він не міг довіряти жодним свідченням того, що колись перебував у стані клінічної смерті. Деякі симптоми, можливо, пояснювалися ювелірною психічною обробкою. Все інше – нечутливість до болю, майже повна відсутність емоцій, сліпа одержимість єдиною метою та неймовірна живучість – було наслідком перекодування свідомості та, відповідно, радикальної зміни органічних функцій.

Він вважав себе мертвим, і в цьому полягав ключовий елемент витонченого плану настоятеля Дресслера. Програма, реалізована на рівні інстинктів, у разі потреби дозволяла йому рухатися зі швидкістю і точністю, практично недоступними людям, які піддавалися звичайному тренуванню або дресируванню. Він дійсно залишався ідеальним виконавцем чужої волі – допоки в програмі не стався збій і Руді почав повільно та важко усвідомлювати себе.

* * *

...Ствол «пітона» уперся імператору в груди. Рудольф добрався до цілі в буквальному розумінні слова. Виявилося, що він прагнув забезпечити стовідсоткове враження, -- вже ніхто не зумів би знешкодити кулю на такій малій відстані. Він натиснув на спусковий гачок і бачив бризки крові, що виплеснулась із вихідного отвору.

Тепер, коли психічний і фізичний вплив, який чинив на нього противник, раптово припинився, він за контрастом відчув, наскільки потужним був тиск. Жертва почала падати обличчям уперед, і Руді довелося відступити убік. Його злегка похитувало – енергетичне підживлення відразу ж знизилося до мінімуму, тільки-но зник опір, -- але він все-таки змусив себе нахилитися на той випадок, якщо знадобиться контрольний постріл. Зайва пересторога. Внутрішні пошкодження, отримані імператором внаслідок кульового поранення, були несумісними із життям.

* * *

-- Прекрасно, мій хлопчику! – промовив поряд з ним знайомий голос. – А тепер іди до мене!

Голос був жіночим, але з новими хрипкими нотками. Щоб прямо подивитися на Тайлу, Рудольф повернув голову. І не забув одночасно направити на неї ствол револьвера, в барабані якого ще залишилося три заряди. З його боку було б вкрай нерозсудливо дозволити цій дівці продовжувати її дурнувату тривалу гру.

Бліде ніжне личко. Таке спокійне, таке безневинне…

Він наткнувся на жорсткий погляд настоятеля Дресслера.

Рудольф давно забув, що таке страх, але зараз майже згадав – інакше не пояснити, звідки взялося мерзенне відчуття холоду в кишках. Певність лише підкріплювалася несумісністю: хунган витріщився на нього крізь прорізи в масці з живого жіночого обличчя. Виявляється, на Руді, як і раніше, невідпорно діяла владна сила цього погляду. Попри те, що минуло десять років. Чи все-таки шістсот?..

Його охопила раптова слабкість, ноги зробилися ватяними, револьвер потягнув униз мляву руку. Перед ним був той, кого він шукав і кому беззаперечно підкорявся. Чоловік, який перекроїв його пам'ять, навіяв йому уявлення про пробудження від вічного сну, наділив сурогатним життям і послав із самовбивчою місією до Клагенфурта. Хазяїн його тіні. Ляльковод. Посередник між ним та Бароном Самеді...

Було немислимо завдати йому болю, не кажучи вже про що-небудь гірше. Зараз Рудольф скидався на автоматичну іграшку з відключеним живленням. Але все-таки не знерухомлену повністю і не занурену в летаргічний сон. Залишкова енергія бродила в ньому, немов привид незаспокоєного бунтаря знайшов собі нове пристановище. Маючи лише тьмяні підозри про свою справжню мотивацію, він повільно підняв револьвер. Одна з ланок сковуючого його ланцюга проржавіла і втратила міцність. Треба було здійснити останній ривок, після якого він міг потрапити прямісінько у омріяний рай свободи. Або здохнути.

«Прощавай, виродку!» -- з трудом прошепотів він закляклими губами. Його вказівний палець розірвав невидиму павутину і посилив натискання на спусковий гачок.

* * *

...Ствол «пітона» торкнувся чистого гладкого чола. На обличчі принцеси не здригнувся жоден мускул. Вона не виявляла ні найменших ознак страху або розгубленості. Руді дорого дав би за те, щоб насамкінець зірвати маску з хунгана і побачити того в колишньому образі. Але ледве не заплатив ще дорожче за секундне зволікання.

Дресслер свердлив його поглядом. Губи дівчини заворушилися, нагадуючи розрізаних хробаків. Слова спливали, як піна з пащі скаженого собаки. Кожен звук віддавався у мозку Рудольфа віддаленою вібрацією туго натягнутої шкіри ритуального барабана. Думки гасли, наче задуті свічки. Закляття боко спустошували свідомість із жахливою неухильністю.

Через кілька секунд Руді позабув не тільки про звільнення, а й про те, чому хотів убити беззахисну істоту з чужими очима.

Чиясь тінь насунулася збоку. Погляд Рудольфа все ще був прикутий до обличчя Тайли, тож спочатку він побачив слідство, а потім уже причину. Два вузькі довгі леза встромилися їй у вуха і схрестилися всередині мозку. Судячи з тонких рук із плямами запеклої крові, вбивця була жінкою.

Одурманений потужним гіпнозом, Рудольф пасивно фіксував події. Зіниці Тайли-Дресслера розширилися до краю. Наступної миті настала скляна нерухомість. Заворожливий шепіт перервався на півслові. Смерть подорожує швидко.

Стрімкість нападу позбавила колишнього настоятеля шансу на порятунок. Він не встиг вчасно розірвати зв'язок із незворотно пошкодженим носієм. Тепер знадобилося б втручання ззовні, щоб звільнити його з мертвої плоті, яка перетворилася на безвихідну пастку з того моменту, коли перестали оновлюватися клітини та припинився кровообіг.

Зате Рейнхард Дресслер, повністю поглинений приборканням і перепідпорядкуванням своєї норовливої креатури, був позбавлений гіршої з тортур – терзань з приводу зробленої помилки і усвідомлення її непоправності.

* * *

Вбивця розтиснула пальці, і мертва принцеса впала до її ніг. Тепер ствол револьвера був спрямований у голову, прикриту відполірованим черепом, в очницях якого хаотично мерехтіли нетутешні вогні. Під верхньою щелепою Маски рот двійника кривився в посмішці, і Руді подумав, що за подібних обставин цю усмішку інакше як нахабною не назвеш. Йому навіть згадалося, хто посміхався приблизно так само і, мабуть, мав право демонструвати свою перевагу – адже той раз не став останнім. На потрісканих губах блищали піщинки.

Рудольфу залишалося тільки натиснути на спуск, щоб перевірити, чи можна все-таки прикінчити Тайлу – вже неважливо, оригінал або копію, -- а заодно знищити лиховісну Маску Сета. Чомусь йому здавалося, що це одразу ж спростить усе – і, можливо, полегшить його подальший шлях, котрий у будь-якому разі не буде надто довгим.

Спокуса була величезною, майже непереборною. Він не хотів потрапити в нову залежність – хоча б і від надії досягти нового, повноцінного буття. Не можна по-справжньому сильно бажати того, про що не маєш уявлення. Але він все-таки дізнався про життя достатньо, щоб усередині нього оселився вічно голодний звірок туги. Фантомний біль втрачених спогадів.

Руді відклав страту і не пошкодував про це – принаймні в першу хвилину. Лазар зняв Маску. Погляд його зрячого ока був спрямований на Грегора. У ньому світилося безмежне обожнювання. Зіниця іншого ока була нерухомою, а з-під повік проступав жовтуватий слиз. Рвана безкровна рана простяглася від правої брови до тімені. Загалом, краса була добряче зіпсована, але все ж таки понівечена істота куди більше нагадувала Рудольфу ту Тайлу, яка блукала з ним по лісових хащах та вимерлих селах.

Вона і тоді була для нього загадкою, а тепер – тим більше. Готовий до чого завгодно, він не надто здивувався черговій чудасії. Тайла прийняла помилування як належне. Обійшла Руді, ніби той був стовпом на її шляху, наблизилася до Грегора і опустилася перед ним на коліна.

Німа сцена затягнулася на кілька хвилин. Сектант не рухався і ніяк не реагував на появу вірної шанувальниці. Його єдине око дивилося в якусь точку над її головою.

Рудольф терпляче чекав, що закінчиться ця зустріч. Йому була очевидна її символічність: після довгих поневірянь креатура повернулася до свого творителя. Він мимоволі ставив собі запитання, чи заслужив він подібну нагороду за свою тупу, неухильну цілеспрямованість. Він підозрював, що всі його зусилля марні, і його охоплювало звичне гірке почуття. Втім, здається, Тайла теж запізнилася назавжди. Він збирався було перервати безглузде рандеву двох психопатів, коли на губах Грегора раптом зазміїлася тонка усмішка.

Погляд майстра зробився осмисленим уперше з того часу, як Рудольф обробив його в «Золотій короні». Грегор повільно підняв руку і поклав долоню на покірно схилену голову лазаря, тіло якого озвалося сильним тремтінням. Те, що виглядало пародією на благословення, ймовірно, було чимось на зразок діагностики або відновлення зв'язку. Почалося перетасовування напівпрозорих карт. Замелькали дивно спотворені та частково змішані образи багатоликої істоти: ангелочка Тайли, брутального суб'єкта з розірваною щокою, старигана зі зморшкуватою, майже мавпячою фізіономією...

Перетворення відбувалися всередині конусоподібної тіні, яка повністю накрила лазаря. Навколо струменіло повітря, ніби на неї проектувався далекий міраж у полуденній пустелі. Тінь насичувалася нічною темрявою; якоїсь миті з проріхи у просторі на чоботи Грегора посипався пісок.

Лазар простягнув хазяїну дорогоцінне підношення. Щойно сектант доторкнувся до фетиша, по його обличчю пробігла судома болісного протверезіння. Маска Сета повертала Грегору розум. Рудольф не міг допустити остаточного одужання. До того ж його збочена цікавість була повністю задоволена.

Він вимовив фразу, яка несподівано спливла з глибин підсвідомості. Він не пам'ятав, де і за яких обставин чув ці слова. Можливо, вони були рідкісним проявом його убогого чорного гумору.

Руді сказав:

-- Побачення закінчено!

Він вирішив не спокушати долю та вистрілив двічі. Про всяк випадок.

Тієї ночі удача була на боці бастарда. Як не дивно, обидва патрони виявилися придатними.

Перша куля влучила Грегору у скроню. Його голова сіпнулася, наче під нею зламалася шия. На секунду могло здатися, що він сплеснув руками від досади. Друга куля пробила череп над вухом. З-під пов'язки вислизнула монета з двоголовим орлом і брязнула, вдарившись об кам'яну плиту. Рудольф встиг розгледіти сегментоване тільце маленької членистоногої тварюки, яка корчилася в порожній очниці. Разом із багаторічним затишним пристановищем вона втрачала життя.

Майстер Грегор помер ще до того, як розпластався на терасі, немов величезна жирна жаба.

* * *

Обличчя Тайли, осяяне місячним сяйвом, не виразило ні горя, ні страху. Після смерті ляльковода існування лазаря зробилося безглуздим та безцільним. Рудольф ступив до нього і взяв Маску з його рук. У разі потреби він готовий був витратити єдиний патрон, що залишився в барабані, і навіть той, останній, який лежав у кишені його сюртука, прибережений заради швидкого та легкого самогубства, -- але не зустрів опору. Лазар попросту не знав, навіщо потрібен чужий фетиш і що тепер із ним робити.

Інтуїтивно Руді вгадав, як реанімувати цю знерухомлену дохлятину. Він нахилився, скоротивши відстань до мінімуму, і тихо, немов під час інтимної близькості, прошепотів лазарю на вухо два слова: «Залізна Змія». Дівчина здригнулася всім тілом і піднялася з колін. Повернувши голову, вона уставилася на нього з острахом, нібито щойно виявила поряд з собою озброєного вбивцю, але врешті-решт, напевно, вирішила, що він не відправить її слідом за татусиком прямо зараз.

З незбагненною посмішкою вона обвела поглядом трупи: свою близнючку, із вух якої стирчали кістяні рукоятки ножів; імператора, схожого на померлого від голоду пустельника; майстра Грегора з двічі простріленою головою. Рудольфу здавалося, він уявляє, що таке абсолютна загубленість. У Тайли більше не було хазяїна. Судячи з усього, ця нещасна, за кого б він її не приймав, звільнилася від зовнішнього контролю. І так само, як і він, відчула тяжкий тягар свободи.

Вони обидва – людина та некроїстота – були вівцями, що відбилися від стада, і мертві пастухи лежали біля їхніх ніг.

* * *

На той час імператорські гвардійці перекрили виходи з палацу та в чималій кількості стікалися до західної тераси. Рудольф не бачив жодного шансу пробитися, враховуючи мізерний залишок енергії та пару набоїв, придатність яких не гарантована. Залишався відкритим єдиний шлях до порятунку.

Він притягнув до себе Тайлу. Вони обійнялися, ніби коханці, які ненавидять одне одного, але не можуть розірвати ланцюг взаємної залежності, а після цього Руді опустив на обличчя Маску Сета.