Маска Сета

Розділ шістдесятий

Життя більшості істот визначено наперед, як спуск по річці. Течія підхоплює і несе їх від самого витоку народження, і нікому не під силу змінити русло. Рано чи пізно тисячі річок впадають у море смерті. Це темне, бездонне, вічне море – суцільна таємниця. Що в ньому – загальне злиття або відсутність чого б там не було?

Але для декого з новонароджених доля вибирає річку з мертвою водою, і через певний час потік викидає на берег трупи юних прекрасних створінь. Поки пливуть, вони не відають ні свого початку, ні свого кінця. Все, що з ними трапляється, -- це занадто коротке, на їхню думку, плавання; все, що вони можуть згадати наостанок, -- це безглузде борсання в каламутній воді, в якій відразу зникає з поля зору минуле і тим паче не вдається розгледіти майбутнє. А течія несе далі живе сміття та змиту дощами мертвечину.

Ця річка проклятих нікуди не впадає.

* * *

Вийшовши з лісу, Рудольф почав здиратися по пологому схилу величезного пагорба, увінчаного прикордонним кам'яним стовпом, справжнім колосом на зразок тих веж, які колись так любили зводити люди під гіпнозом власної хибної величі – але що залишилося від їхніх марнославних устремлінь? Західне сонце зрівнялося з верхівками дерев, і в сутінках стовп стирчав, немов чорний палець, вказуючий перст, відставлений від гігантського кулака. Руді рухався під прикриттям глибокої тіні, яку відкидав ліс; під таким ракурсом стовп здавався окресленим багряною облямівкою.

Відкрите місце, небезпечне місце... І все ж таки воно йому чимось сподобалося, а кам'яний монстр притягував не тільки погляд, а і його самого. Він довго розглядав пагорб з-за дерев і помітив могильні камені, що стирчали на схилах, а подекуди – залишки хрестів. На сході, за пагорбом, лежала інша країна. Попереду був шлях, який, можливо, приведе його до чергового нерозв'язного протиріччя між сенсом та метою. Чомусь йому згадалися ранкові пробіжки в саду губернаторського палацу. Рудольф посміхнувся і вкотре запитав себе, що то за штука – свобода вибору, і чи існує вона взагалі?

За двадцять кроків позаду нього пленталася Тайла. Вони йшли вже три тижні, і останні десять днів він навіть не намагався заговорювати з нею. Їм вдалося уникнути патрулів та інших небажаних зустрічей. Вони не потрапили в засідку, і він не витратив жодного патрона зі свого жалюгідного запасу. Це було феноменальне та вкрай підозріле везіння. Він щохвилини чекав на розплату. Втім, везло не в усьому – Рудольфу так і не випала нагода обвестися парою конячок. Надто легко йому дали втекти, і надто важко давався кожен наступний кілометр.

Супутники майже повністю вичерпали свої сили. Наслідуючи приклад дівчини, Руді почав жувати деревну кору і пити талу воду. Іноді ночами він включав музичну шкатулку і підживлював себе специфічними вібраціями. Однак це тривало недовго. Він відмовився від енергетичних вливань півтора тижні тому. Доводилося берегти акумулятор. У найближчій перспективі він міг зіткнутися з набагато серйознішими проблемами, ніж тремтячі від втоми ноги. Він упіймав себе на тому, що почав серйозно замислюватися про майбутнє.

Дівчина ніяк не реагувала на звуки барабанів. Правду кажучи, з певного часу вона мало на що реагувала. Але її прагнення залишалося неухильним. Таємнича сила, яка притягувала лазаря до Залізної Змії, заворожувала і зомбі. Кілька разів він намагався спати з Тайлою – з таким самим успіхом він міг би робити це з розколотим березовим стовбуром...

Його туфлі розповзлися по швах, а штанини знизу перетворилися на лахміття. Коли туфлі почали спадати, він викинув їх і продовжував шлях босоніж. Через десяток кілометрів обмацав ступні – вони здавалися виструганими з темного дерева.

Час від часу, у тихі безсніжні ночі, коли місяць світив досить яскраво, він почитував Книгу, вірніше, те, що від неї залишилося, і йому спадали на думку дивні асоціації: він розмірковував про могутнього хунгана на ім'я Ісус, а також про дванадцятьох зомбі, один з яких, на думку Рудольфа, вийшов з покори і тому викликав у нього особливу симпатію.

* * *

...Лісова тінь не відпускала його, підкрадалася слідом, піднімалася разом із ним по схилу темним припливом. Чим ближче Руді підходив до прикордонного стовпа, тим більш вражаючою здавалася йому споруда. На плоскій вершині вимальовувалась якась напівзруйнована фігура. Це був Страж Кордону, служба якого, мабуть, тривала вже не одну сотню років. Будівельники, чиї кістки давно зотліли, також називали його Демоном Рози Вітрів. Жалюгідні уламки восьми крил робили скульптуру схожою на колесо з товстими спицями, що стирчали на всі боки. Навіть якби Рудольф був знайомий зі старими культами та забобонами, він не надав би їм значення. Але він не міг ігнорувати власну інтуїцію.

Стоячи на вершині пагорба, під загрозливо нависаючим над ним Стражем, Руді вперше за багато місяців відчув піднесений внутрішній трепет. Жодних сумнівів: він опинився в особливий час в особливому місці. Впритул наблизився до виконання свого призначення. Немов рухався досі за стрілкою гігантського заведеного годинника, і спіраль невідворотно привела його до центру таємничого механізму. До осі, навколо якої оберталося все. Можливо тому тут так довго тяглися хвилини...

Він чудово бачив у темряві і як ніколи легко віддавався у владу цієї темряви. Коли він кинув погляд назад, сонце вже зникло за горизонтом. Незриме кільце сили замкнулося, обгородивши пагорб. У зомбі з'явилася впевненість у тому, що кругла пляма залишиться ізольованою від зовнішнього світу до самого світанку. Якщо, звичайно, для непроханих гостей взагалі настане світанок.

Біля південного підніжжя пагорба дзюрчав струмок. Якщо придивитися, можна було розрізнити свинцеве мерехтіння на водяній поверхні. Руді усміхнувся своїм думкам. Ще один збіг, завдяки якому він матиме все необхідне для того, щоб ініціювати живу маріонетку.

Він зупинився, чекаючи на неї. Вона рухалася за ним з механічною розміреністю добре відрегульованого автомата та байдужістю олігофрена. Незабаром Тайла теж здерлася на вершину пагорба і завмерла поруч з Рудольфом, повернувшись обличчям на схід. Її немигаючі очі були затягнуті каламуттю, наче запилені скляні кульки. Навряд чи що-небудь могло змусити її кинути свій недотепний мішок. Руді не бачив сенсу це перевіряти. Інтуїція добрала смаку і нашіптувала, що тепер чекати недовго: кожній, навіть нібито незначній деталі знайдеться місце в мозаїці, яка ось-ось складеться остаточно.

Він подивився на могили, які густо усівали північний схил. Це було дуже старе кладовище. Земляних насипів не збереглося, подекуди вода підмила і каміння. Місяць і зірки ховалися за рваною пеленою, але якесь липке попелясте світло розливалося навкруги. Здавалося, що світло просочується звідкись знизу, з тріщин у землі, і лише іноді пробивається крізь клаптикову ковдру хмарин...

Зомбі не хотілося розлучатися з Маскою та Книгою ні на хвилину, особливо в такому місці, але довелося ризикнути. Він поклав їх біля підніжжя стовпа – якщо є бажання, це навіть можна було прийняти за підношення Демону – і приготувався дізнатися про вирок долі.

І невдовзі йому явилося ще одне знамення. Вовк біг угору по схилу, опустивши голову. Найімовірніше, це був один із лікантропів, які переслідували осквернителів святинь від самого Менгена. Він уже не помишляв про те, щоб рухатися скритно. Що змусило його залишити лісову хащу – наказ, хвороба або страх? Може, він опинився всередині окресленого силою кільцевого кордону і тепер повинен був розплатитися за вторгнення? Але істотне значення мало тільки те, що прямий як стріла шлях звіра упирався у стовп на вершині пагорба.

Коли вовк наблизився на відстань двох десятків метрів, Рудольф побачив шматки жовтуватої піни, що звисали з його роззявленої пащі. Рясна бахрома налипла на грудях та передніх лапах. Каправі оченята вже нічого не розрізняли. Навіть давно намічених жертв – двоногих фігур попереду, до яких залишалося зовсім небагато.

Руді підняв револьвер. Постріл прозвучав глухо, і його одразу, без найменшого відлуння, поглинула ватяна тиша. Куля вразила вовка точно між очима, розколола череп і увійшла в хребет. Він помер майже миттєво, не проливши і краплі крові. Акуратна смерть. Кров потрібна була зомбі.

Руді дістав ножа і надрізав шкуру в кількох місцях. Гіркий смак деревної кори смертельно йому набрид.

Протягом десяти хвилин він смоктав теплу кров, а потім, коли відчув запаморочення, відірвався від цього заняття, щоб приготувати зілля вуду згідно з засвоєним у монастирі сумнівним рецептом. Але іншого в нього не було.

* * *

Зі шкіри, здертої з вовчої лапи, вийшло щось на кшталт мішечка, в якому могло б поміститися півсклянки рідини. Зомбі націдив у нього крові і, скріпивши серце, пожертвував одним патроном. Відрізав ножем денце гільзи і висипав порох у мішечок. Могильної землі навколо було вдосталь – як-не-як, вона покривала весь пагорб...

Тайла навіть не стежила за його приготуваннями. Тим краще – він сподівався, що насамкінець вона не завдасть особливого клопоту.

З усіх необхідних інгредієнтів йому не вистачало тільки рому. Кров швидко густішала; він вирішив розбавити її водою і послав Тайлу до струмка. Найпростіші накази вона виконувала точно і покірно. Дівчина повернулася, несучи воду у складених ківшиком долонях і не проливши по дорозі ні краплі.

Він збовтав суміш. На секунду уявивши собі смак цього огидного на вигляд пійла без додавання рому, він поморщився. Щось він став надмірно чутливим. Колись, пам'ятається, він і сам куштував ритуальний напій, приготований Дресслером, але якого біса зараз вдаватися до нікчемних фантазій? Ну а Тайла навряд чи взагалі зверне увагу на те, що він заллє їй у глотку...

Коли Руді спробував розкрити нігтем шрам у себе на грудях, він виявив, що «кишеня» заросла ґрунтовно, і цього разу диски довелося виколупувати з тіла вістрям ножа.

Він увімкнув музичну шкатулку, порушивши багаторічне мовчання тих, хто спав на пагорбі вічним сном. З першими ж ударами барабанів він відчув приплив внутрішньої енергії. Сприйняття вкрай загострилося; йому не треба було дивитися, щоб стежити за тим, як з усіх боків до вершини тягнуться скупчення розпливчастої мерехтливої субстанції. Приглушені стогони долинули крізь одноманітну тканину ритму, і Руді теж видав хрипкий стогін. Його затрясло, наче в лихоманці. Ляснули зуби, коли він зчепив їх, щоб не відкусити собі язика. Лоа наближалися, але це не було переміщенням у просторі, -- духи спливали, як утопленики, у темному вирі його підсвідомості. Сьогодні на заклик барабанів з'явилися інші лоа, хоча він не міг би сказати зрозуміло, в чому полягала їхня відмінність від колишніх.

Над могилами заворушилася земля. Первісно слабкі звуки зі шкатулки спровокували напрочуд потужні низькочастотні вібрації. Руді мелькома помітив, як спотворилося обличчя Тайли, – це була гримаса людини, яка проковтнула гіркі ліки. Але ліки їй ще належало прийняти.

Темний приплив, здавалося, зметав усі перешкоди і руйнував засоби захисту, включаючи затвердлу шкаралупу скептицизму. Кожен нерв зробився басовою струною. Вбивча музика паралізувала зомбі та перетворила його на подобу дерев'яного чурбака, кинутого в розбушоване море. Небо засяяло мертвим світлом, чорне обернулося білим і навпаки, як на негативі, і багаторука тінь Демона накрила Рудольфа блискучою пеленою.

Нижче на схилах множилися і розросталися плями розритого перегною. Голоси з могил вторили несамовитим крикам боко, що долинали зі шкатулки. Руді навіть не зафіксував моменту, коли сунув мішечок із пійлом вуду в руку дівчини. Вона припала до нього потемнілими губами і, судячи з того, як затремтіла шкіра в неї на горлі, поспішно випила вміст.

Після цього в нього стало однією турботою менше. Мабуть, біснувате мистецтво цілком підкорило собі дівчину. Ініціація розпочалася. Тайлу трясло так сильно, що він серйозно побоювався за її шийні хребці. Сам він уже частково придушив реакцію на надшвидкий розгін метаболізму. Його руки майже не тремтіли, коли він схилився над трупом вовка, двома швидкими рухами кастрував його, а потім почав чаклувати над головою звіра…

* * *

Вперше після виходу з саркофагу лазар занурився в деяку подобу сну. Але цей сон був справжнім кошмаром. Пагорб виявився островом духів серед океану зачарованої, божевільної природи. Некротичний фонтан вдарив з-під землі, пронизуючи плоть хибним відчуттям сили і до невпізнання спотворюючи реальність. Вальц, Ансельм, Тайла – усі троє були одурманені, хоч і різною мірою. Кожен із них втратив власну волю і відчував себе окремою кісткою у кухлі, який струшувала рука маніакального гравця. Зараз лазар уже не міг вислизнути з пастки, вдавшись до перетворення. Його обплутали тенета з десятків липких щупалець, які простяглися з порожнечі і то скорочувалися, то витягувалися, підкоряючи собі нового актора-маріонетку в магічному театрику вуду…

* * *

Коли Рудольф випростався і повернувся обличчям до дівчини, вона побачила, що його очі оточені кривавою облямівкою і повністю вилізли з орбіт. Ілюзія розвіялася трохи згодом, коли він почав наближатися до неї. Якимось непояснимим чином він приліпив до зімкнутих повік очні яблука вовка. Спалахуючі ультрафіолетом цятки зіниць рухалися з моторошною синхронністю – внутрішнім зором він невідривно стежив за Тайлою.

Руді простягнув до неї руки. Вона відсахнулася, але виявила, що не може тікати – ноги загрузли в загустілому цементі кошмару. Немовби переконавшись, що здобич нікуди не подінеться, він задрав голову до неба неприкаяних привидів, трясовини обманених надій, кривого дзеркала відчаю, і завив. Шалений гуркіт барабанів наростав, ніби гігантська хвиля, яка вже досягла прибережного мілководдя...

Раптом зомбі закрутився дзиґою. Через кілька секунд різко зупинився, закрив обличчя долонями, зішкріб з нього вовчі очі та відшпурнув їх у темряву. Вони покотилися вниз по схилу і загубилися між камінням. Він провів їх рваною скоромовкою, вимовленою сиплим шепотом, -- не інакше, послав якогось духа блукати в пошуках звірячого зору.

Після цього, пробурмотівши чергове заклинання, він почав перекочувати між долонями закривавлений вовчий член. І знову закрутився на місці, все швидше та швидше. Рухаючись уже зовсім не по-людськи, він спирався на одну ногу, а друга, протиприродно зігнута, з виразним потріскуванням описувала кола в наелектризованому повітрі. Незабаром обертання прискорилося настільки, що Тайла перестала розрізняти його руки.

Коли зомбі накинувся на неї, у нього в руках вже нічого не було. Два силуети злилися воєдино на вершині пагорба. Лазар розпластався, притиснутий до землі вагою чоловічого тіла. Головою він упирався у південну грань прикордонного стовпа. Внизу живота палало багаття хтивості, при цьому гострий біль роздирав нутрощі. Тайла більше не могла стримувати крик. У горлянці миттєво пересохло від гарячого повітря, і знову нагадала про себе невгамовна спрага...

Крізь повіки, прошиті ниткою безперервної судоми, вона встигла помітити праворуч від себе появу чотирилапої тіні. Звір (якщо це був звір) здирався по схилу, наближаючись до неї. Її дисгармонійна троїста сутність жорстоко глумилася сама над собою: Тайла відчувала скуту силу під покровом своєї нікчемної плоті, ніби сповільнений вибух у замурованому кам'яному мішку. Вона інстинктивно засмикалася, намагаючись звільнитися, але чиїсь безжальні руки або лапи вчепилися в неї мертвою хваткою.

Коли їй уже здавалося, що вона ось-ось розпадеться на обвуглене шмаття, сталося проникнення стороннього предмета в її підпалене пекельним вогнем лоно. Цього разу це був холодний, як бурулька, і гострий, як щуряча мордочка, вовчий фалос.

* * *

...Вони злягалися до тих пір, поки Руді не помітив, що тінь Демона, яка раніше вкривала їх, почала рухатися. Її краї нагороїжилися, немов вона стрімко обростала безплотним пір'ям. Зомбі підняв голову, і лоа, який оволодів ним, відразу ж випарувався, а зомбі несамовито завив.

На вершині стовпа стояв Барон Самеді. З такої відстані було неможливо розгледіти риси його обличчя, темний овал якого розтинав блискучий серп зловісної посмішки. Фігуру Барона скрадав рваний сюртук, поли якого тріпотали на вітрі, наче обвислі крила кажана; голову вінчав капелюх із пробитою тулією.

Руді, так і не зумівши піднятися з колін, захитався, потім повалився на землю і забився в судомах, схожих на епілептичний напад. З куточків рота посипався чорний порошок. «Пітон» вислизнув з бокової кишені піджака від вечірньої пари, але зомбі цього не помітив. Його зіниці закотилися, і йому явно вже стало не до втраченого револьвера.

Лазар відчув щось на кшталт поштовху в спину. Чи то зовнішній примус, чи то раптова внутрішня стимуляція. Хоча яка, до біса, різниця? Принаймні тепер Тайла могла сконцентруватися на опорі. Вона уважно озирнулася на всі боки і почала повзком підбиратися до зброї.