Світлі та Темні

Морґрат (тоді ще просто молодший сержант 3-го піхотного батальйону) пам’ятав той день у найдрібніших деталях. Особливо той момент, коли він замахнувся своїм «Жахливим Клинком Темряви» на сяючого паладина, а клинок зробив жалюгідне “дзень” і розпався на дві частини.

Паладин зупинився, здивовано кліпнув очима і навіть опустив меч.

— Це що, чавун? — спитав він. — У вас там що, вуглецю шкодують?

Морґрат подивився на уламок руків’я. На ньому ледь помітно виднілося клеймо: “ГоблінПром. Партія №666. Прийнято без перевірки, бо і так зійде”.

— Це ганьба, а не зброя... — прошепотів ельф.

Але часу на аналіз металургійних дефектів не було. Фланг прорвали. Морґрат бачив, як його товаришів — орків та тролів — оточили біля річки. Вони кидали зброю, піднімали руки, благали про милосердя. Лицарі Світла, чиї обладунки сліпили очі, відповідали їм ударами булав. “Очищення вогнем і мечем!” — кричали вони. Темних у полон не брали. Це було економічно невигідно для Світлих — їх треба годувати.

Морґрат зробив єдине логічне, що спало на думку: він розвернувся і побіг.

Вдома його зустріли не як героя, а як дезертира.

— Зламався меч? — гаркнув наглядач-огр. — А зуби тобі нащо? Мав гризти ворога! У карцер! На Колесо!

Так Морґрат опинився на “Мінус двадцятому” рівні Обсидіанової Цитаделі. Величезна зала, посеред якої стояло гігантське дерев’яне колесо. Його вісь йшла кудись нагору, приводячи в рух чи то браму, чи то вертел для смаження драконів.

Морґрат штовхав брус, впираючись ногами в слизьку підлогу.

“Скрип-рип. Скрип-рип”.

Це було безглуздо. Поруч, через тріщину в стіні, бив струмінь гарячої пари з підземного джерела.

“Якщо поставити тут найпростіший поршень, — думав Морґрат, витираючи піт, — і систему клапанів... ККД зріс би на 400%. А я міг би займатися чимось корисним. Наприклад, логістикою постачання нормальної сталі”.

Він крутив колесо тиждень. А потім нагорі щось загуркотіло. Зі стелі посипалася штукатурка.

— Гей! — гукнув він наглядача. — Там щось відбувається!

Але наглядач уже втік.

Гуркіт тривав три дні. Морґрат, як дисциплінований ельф, продовжував крутити колесо (бо наказу зупинитися не було), хоча й підозрював, що його зусилля вже нікому не потрібні.

Коли гуркіт вщух і змінився підозрілою тишею, а живіт почав зводити голод, Морґрат вирішив порушити статут і піднятися нагору.

Цитадель виглядала так, ніби по ній пройшовся ураган, який страждав на клептоманію.

Зникло все. Гобелени зі стін. Свічники. Навіть мідні ручки з дверей. Герої Світла, перемігши Зло, не забули провести повну інвентаризацію та експропріацію майна.

Морґрат зайшов до Тронної Зали. Вітражі були розбиті, вітер ганяв по підлозі обгорілі папери — мабуть, таємні плани захоплення світу, які ніхто так і не реалізував.

Посеред зали, біля підніжжя трону, лежало тіло Попереднього Володаря — Лорда Зул-Барага. Голови не було. Разом із Короною Всевладдя. Її, певно, забрали як трофей, щоб повісити над каміном у якійсь світлій вітальні.

Морґрат підійшов ближче. Йому стало трохи шкода старого. Зул-Бараг був жорстоким, але харизматичним лідером. Шкода тільки, що він зовсім не розумівся на мікроменеджменті.

Раптом рука мертвого володаря здригнулася.

Морґрат відскочив.

Латна рукавиця зі скреготом піднялася. Безголове тіло якимось дивом сіло, повернулося в бік Морґрата (хоча дивитися було нічим) і повільно стягнуло з лівої руки масивну чорну рукавицю.

На кістлявому пальці блиснув перстень. Простий, чорний, без жодних написів.

Тіло простягнуло перстень ельфу.

— Е-е... дякую? — невпевнено сказав Морґрат.

Він узяв перстень. Той був холодним, як лід. Щойно він надів його на палець, метал наче розплавився, перетворившись на чорну рідину, що всоталася просто під шкіру. Жодного болю, лише дивне відчуття підключення до невидимої мережі.

У голові пролунав голос — не злий, а втомлений і якийсь... архівний:

“АКТИВАЦІЯ ПРОТОКОЛУ СПАДКОЄМНОСТІ ВІДКЛАДЕНА. ОЧІКУВАННЯ НА ОНОВЛЕННЯ СИСТЕМИ”.

Тіло Зул-Барага в ту ж мить розсипалося на сірий попіл, який розвіяв протяг.

Морґрат вийшов із замку через чорний хід (парадний був завалений трупами героїчно загиблих охоронців, які так і не отримали обіцяної премії).

Він ішов додому два дні. Він мріяв про гарячу ванну і, можливо, про те, щоб написати трактат про помилки в оборонній стратегії.

Але коли він вийшов на пагорб, звідки відкривався вид на його рідне село, він зупинився.

Села не було.

На його місці була чорна випалена пляма. Посеред попелища стирчав стовп із табличкою, прибитою світлими цвяхами:

“Ця територія звільнена від сил Тьми. Слава Героям!”.

Морґрат сів на обгорілий пеньок. Його будинку не було. Його родини не було. Його роботи не було.

У нього залишився лише перстень, що розчинився в крові, і чітке розуміння: так далі жити не можна.

Система прогнила. Світлі перемагають не тому, що вони праві, а тому, що Темні — неорганізовані ідіоти, які економлять на металі та не використовують парові двигуни.

Морґрат підвівся, обтрусив штани від попелу і подивився на дорогу, що вела в далекі, дикі землі.

— Гаразд, — сказав він сам до себе. — Якщо я коли-небудь візьмуся за цю справу знову... ми все зробимо правильно. За ДСТУ.

Він поправив наплічник і покрокував у туман, назустріч незвіданому.

***

Минули роки. Морґрат змінився. Його колись чорна шкіра посіріла від дорожнього пилу, а ельфійські вуха ховалися під брудним каптуром з лахміття. Він більше не нагадував солдата — скоріше пілігрима, який заблукав між світами.

Він бачив багато.

У Глибоких Печерах він спостерігав за гоблінами. Вони жили в темряві, постійно кашляли від кам’яного пилу і гинули сотнями під обвалами.

“Повна відсутність техніки безпеки”, — занотовував Морґрат у своїй ментальній книзі скарг. — “Вентиляційні шахти забиті. Несучі конструкції з гнилого дерева. Але поклади руди тут такі, що можна забезпечити бронею половину континенту. Неефективно”.

У Дрімучих Лісах він бачив орків. Могутні воїни полювали на зайців і збирали корінці, періодично помираючи від банальної дизентерії.

“Родючі ґрунти, а вони займаються збиральництвом”, — хитав головою ельф. — “Впровадити сівозміну, побудувати фельдшерські пункти — і популяція зросте втричі за десять років”.

На болотах ламії страждали від ревматизму, а високогірні тролі використовували унікальні акустичні властивості своїх печер лише для того, щоб голосніше відригувати після їжі.

Потім він пішов у Землі Світла.

Там було чисто. Там було красиво. Але там Морґрата не впізнавали. Для пихатих людей та світлих ельфів він був просто “нещасним створінням”, “брудним волоцюгою”, жертвою минулої війни.

— Геть звідси, жебраку! — кричав йому настоятель храму Пресвятої Доброчесності. — Ти псуєш нам краєвид! Ми тут молимося за спасіння душ бідних, не заважай нам!

Він ночував під парканами бібліотек, а вдень, прикидаючись німим прибиральником, читав. Він читав не магічні гримуари, ні. Він вивчав креслення акведуків, кодекси оподаткування, схеми мануфактур і трактати з логістики.

— Ти дивний, — якось сказала йому стара бібліотекарка, даючи шматок хліба. — Всі шукають тут легенди про героїв, а ти читаєш “Звіт про каналізаційну систему столиці за 1245 рік”.

— У лайні героїзму немає, — хрипко відповів Морґрат (це були його перші слова за два роки). — Героїзм з’являється там, де погано працюють комунальні служби.

Через десятиліття він повернувся.

Колишня Темна Столиця нагадувала величезний гуртожиток, у якому ніколи не обирали коменданта. Руїни Цитаделі заросли чортополохом. На центральній площі, де колись марширували легіони, тепер був стихійний ринок. Гобліни продавали крадених курей оркам, орки били гоблінів, а тролі просто сиділи і дивилися на це як на безкоштовний театр.

Морґрат зупинився посеред площі. Він сперся на посох і важко зітхнув.

“Анархія. Антисанітарія. Нульовий ВВП”.

— Ей, ти! — проскрипів чийсь голос.

З тіні напівзруйнованої вежі виповз старий Ліч. Він був настільки давнім, що мох на його кістках уже мав власний мікроклімат. Це був Архіваріус Некроса, той, хто пам’ятав ще діда попереднього Володаря.

Ліч підповз ближче, мружачи порожні очниці.

— Ти хто такий, щоб стояти тут і не кланятися мені?

Морґрат знизав плечима і хотів було піти, але Ліч раптом схопив його за ліву руку.

Ельф здивовано подивився вниз. Він і сам не помітив, коли це сталося, але на його безіменному пальці знову матеріалізувався Чорний Перстень. Він не світився зловісним вогнем, а пульсував рівним, стабільним ритмом, наче індикатор режиму очікування.

— ПЕРСТЕНЬ! — завищав Ліч так, що у ворон на вежах стався інфаркт. — ВІН ПОВЕРНУВСЯ! ВОЛОДАР ПОВЕРНУВСЯ!

Ринок завмер. Гоблін випустив курку. Орк опустив кулак.

Тиша повисла над площею — важка, густа тиша.

Ліч, хрустячи суглобами, впав на коліна (одне коліно при цьому відвалилося, але він не зважав).

— Наказуй нам! — прохрипів він. — Згідно з Параграфом 1 “Кодексу Тьми”, ми чекаємо твоєї волі!

Один за одним, мешканці руїн почали падати на коліна. Орки, гобліни, перевертні, навіть щури, здавалося, припинили жувати сміття і благоговійно дивилися на нього.

Морґрат оглянув цей натовп. Брудні, голодні, дикі. Але в їхніх очах він бачив не тільки страх. Він бачив надію. Надію на те, що хтось прийде і скаже їм, що робити. Що хтось візьме на себе відповідальність.

— Крові! — невпевнено вигукнув хтось із задніх рядів. — Веди нас на війну!

— Вбивати! — підтримав інший.

Морґрат підняв руку з Перснем. Натовп затамував подих. Зараз він промовить страшні слова прокляття. Зараз він закличе демонів.

— Ти, — Морґрат вказав пальцем на найздоровішого огра. — Бери отих трьох. Розберіть цю купу каміння і відсортуйте: цілу цеглу — направо, биту — наліво.

Огр кліпнув очима.

— А... а вбивати?

— Вбивати буде час, якщо поквапишся. Нам треба розчистити майданчик для плавильної печі.

Він перевів погляд на Ліча.

— Ти, старий. У тебе є папір?

— Е-е... пергамент з людської шкіри...

— Байдуже. Починай перепис населення. Я хочу знати точну кількість працездатних одиниць до заходу сонця.

Морґрат скинув з себе лахміття пілігрима, залишаючись у простій, але зручній туніці. Він подивився на Перстень.

— Ну що ж, — сказав він тихо. — Ви хотіли Темного Володаря? Ви його отримаєте. Але ви ще пожалкуєте, що не народилися у Світлих землях, коли я введу восьмигодинний робочий день і обов'язкову ранкову гімнастику.

— ДО РОБОТИ! — гримнув він так, що здригнулася земля.

І Темрява, вперше за тисячу років, побігла шукати лопати.

***

Ставши Темним Володарем, Морґрат швидко зрозумів одну річ: бути джерелом вселенського зла самотужки — це пекельна праця. Йому потрібен був заступник. Права рука. Адміністратор.

Він провів серію співбесід у руїнах Цитаделі. Це був провал.

— Наступний! — кричав Морґрат, сидячи на уламку трону.

Зайшов величезний орк з клану Чорної Скелі.

— Я БУДУ ТВОЇМ РАДНИКОМ! — заревів він.

— Тихше, — поморщився ельф. — Яка твоя стратегія управління ресурсами?

— Я ВІДБЕРУ ЇХ І З’ЇМ! А ТИХ, ХТО НЕ ВІДДАСТЬ, ПОБ’Ю!

— Дякую, ми вам перетелефонуємо.

Наступним був темний ельф-аристократ. Він увійшов, гидливо оглядаючи брудну підлогу.

— Я згоден, — манірно сказав він. — Але мені потрібен особистий кабінет, джакузі з крові незайманок і гарантія, що я зможу зрадити вас через сто років заради влади.

— Чесно, але ні, — зітхнув Морґрат.

Потім був драконід (спалив анкету разом зі столом), троль (проковтнув чорнильницю) і зомбі (просто стояв і губив опаришів на підлогу).

Морґрат був у розпачі. Йому потрібен був хтось, хто вміє думати, але не спробує його вбити.

Чутку він почув у забігайлівці “Кривий Ріг” на кордоні з Сірими Краями. П’яний контрабандист розповідав, що в покинутому монастирі Святого Ігнатія живе “зелений демон”, який не краде курей, а краде книги.

Морґрат зацікавився. Гоблін, що цікавиться літературою? Це оксюморон. Гобліни жили максимум років сорок, і весь цей час витрачали на вибухівку, крадіжки та смішні падіння з висоти.

Він вирушив до монастиря.

Усередині пахло пилом і старістю. У величезній бібліотеці, де колись ченці переписували святі тексти, панував напівморок.

Посеред зали, на горі з порожніх палітурок, сидів старий, зморщений гоблін. На носі в нього (що було неймовірно!) трималися тріснуті окуляри, перемотані мотузкою.

Гоблін тримав у руках товстезний том “Тактики облоги фортець”. Він вирвав сторінку, уважно, водячи кігтем по рядках, прочитав її, кивнув якимось своїм думкам, а потім... зіжмакав і засунув до рота.

— Хрум-хрум, — пролунало в тиші. Гоблін жував папір із виразом гурмана, що куштує фуа-гра.

— Смачно? — запитав Морґрат, виходячи з тіні.

Гоблін підскочив, ледь не вдавившись сторінкою.

— Хто тут?! Я не смачний! Я старий і жилавий! У мене чорнило в крові!

— Я не їсти тебе прийшов, — заспокоїв його Морґрат. — Я прийшов найняти тебе на роботу.

Гоблін поправив окуляри і примружився.

— Роботу? Яку роботу? Тягати каміння? Я занадто старий. Моя спина скрипить голосніше, ніж двері цього монастиря.

— Мені не потрібна твоя спина. Мені потрібен твій мозок. І твій апетит.

Морґрат підійшов ближче, розглядаючи купу з’їдених книг.

— Ти справді читаєш це перед тим, як з’їсти?

— Звісно! — образився гоблін. — Я ж не варвар якийсь, щоб їсти нечитане. Це як їсти немиті фрукти. Знання треба засвоювати! Буквально!

— І що ти знаєш?

— Я знаю все, що було в цій бібліотеці, — гоблін погладив своє черевце. — Я перетравив економіку, теологію, військову справу і навіть любовні романи (вони солодкі, наче десерт). Я знаю, чому впала Друга Імперія (гіперінфляція і погані дороги), і знаю, як правильно солити огірки (“Народні рецепти” том 4, сторінка 89).

Морґрат посміхнувся. Це був він. Той, кого він шукав.

— Як тебе звати, мудрецю?

— Зілч. Просто Зілч. Мої родичі загинули під час експерименту з феєрверком, коли мені було п'ять. Я вижив, бо читав інструкцію з техніки безпеки в сусідній кімнаті.

— Зілче, я збираю армію, — сказав Морґрат урочисто. — Я хочу змінити цей світ.

Зілч скептично хмикнув.

— Черговий Темний Володар? Слухай, хлопче, я читав про таких, як ти, в розділі “Класичні помилки історії”. Тебе вб’ють. Або герої, або власна дурість. У мене тут тихо, сухо і ще залишилося три стелажі з трактатами по металургії. Навіщо мені йти з тобою?

Морґрат зрозумів, що пафос тут не спрацює. Потрібна була конкретика.

Він поліз у свою дорожню сумку.

— Ти маєш рацію, Зілче. Тут спокійно. Але скажи, ти коли-небудь куштував... — Морґрат витягнув невелику брошуру в шкіряній обкладинці. — ...свіжий, ще теплий від друкарського верстата “Протокол святкового бенкету короля Світлих Земель за цей рік”?

Очі гобліна розширилися. Він відчув запах. Запах дорогого веленевого паперу, королівських печаток і бюрократичної вишуканості.

— Це... це оригінал? — прошепотів він, облизуючись.

— Звісно. З усіма правками, переліком страв і списком гостей. Там стільки води і канцеляризму... дуже поживно.

Зілч зробив крок уперед.

— А ще, — продовжив Морґрат, витягаючи другий том, — у мене є рідкісне видання “Збірника рецептів Рондора Грамзі”. З ілюстраціями. Кажуть, сторінки просякнуті ароматом описаних страв.

У шлунку гобліна голосно забурчало. Це була пропозиція, від якої неможливо відмовитися. Металургія — це корисно, але суха канцелярщина і кулінарні книги — це справжній делікатес для буквоїда.

— Ти обіцяєш... — голос Зілча тремтів, — ти обіцяєш постачати мені звіти? Справжні, нудні, заплутані податкові звіти?

— Я обіцяю тобі гори паперів, — урочисто присягнув Морґрат. — Я обіцяю тобі стільки бюрократії, що ти ніколи не будеш голодним. Ти будеш писати закони, а потім з’їдати чернетки. Ти станеш моїм Радником.

Зілч поправив окуляри, вихопив у Морґрата “Протокол бенкету” і жадібно відкусив кут з гербовою печаткою.

— Ммм... воскова печатка... хрум... пікантно, — прожував він. — Гаразд, Темряво. Я в ділі. Але якщо ти помреш раніше за мене, я з’їм твій некролог.

— Домовилися, — кивнув Морґрат.

Так старий бібліотечний щур і молодий амбітний ельф вийшли з монастиря, щоб побудувати імперію, де папір стане страшнішим за меч, а знання (і їх перетравлення) стануть основою нового порядку.