Світлі та Темні

Була гроза. Така, яку люблять описувати в дешевих готичних романах: блискавки розривали небо, грім стрясав фундамент Цитаделі, а вітер вив, наче хор грішників, яким урізали пайку.

Морґрат і Рита сиділи у вітальні. Це був ідеальний вечір. Морґрат читав "Менеджмент Хаосу", Рита пила глінтвейн, а Азазель доїдав чиюсь латну рукавицю.

Раптом у головні ворота постукали.

Не просто постукали. Це був звук, ніби хтось намагався вибити триметрові дубові стулки, оббиті залізом, за допомогою тарана або дуже важкої сумочки.

— Хто це може бути? — насупився Морґрат. — Світлі зазвичай нападають на світанку. А для кур’єра надто агресивно.

Він глянув на Риту.

І вперше за всі роки шлюбу побачив, як з обличчя його дружини — жінки, яка сміялася в обличчя демонам і ганяла шпигунів мокрим рушником, — сходить уся барва.

— Це Вона... — прошепотіла Рита. — Морґрате, ховайся. Або краще — біжи.

— Хто?

— Мама.

Перш ніж Морґрат встиг запитати, чому треба боятися мами (його власна, як ми пам'ятаємо, була жінкою специфічною, але милою), двері до зали розчахнулися. Магічні замки просто розплавилися. Варта (два тролі) висіла на люстрі, скиглячи від жаху.

На порозі стояла Жінка.

Вона була невисока, кремезна, у мокрому плащі і капелюсі, з якого стікала вода. В одній руці вона тримала валізу розміром з невеликий будинок, а в іншій — парасольку, яка виглядала як холодна зброя.

Її погляд пропалював дірки в просторі.

— Ну, здрастуйте, дітки, — промовила вона голосом, від якого Азазель сховався під диван і прикинувся пилом. — Так ви зустрічаєте матір?

— Мамо... — пискнула Рита.

Рита! Та сама, що командувала бандитами! Тепер вона стояла, опустивши голову і склавши ручки, як першокласниця, що розбила вазу.

— Ми... ми не чекали...

— Звісно, не чекали! — гримнула гостя, проходячи всередину і кидаючи мокрий плащ на Зілча, який саме вибіг на шум. — Ви ж навіть на весілля мене не покликали! "Забули", так? А я дізнаюся про все від сороки! Буквально від сороки!

Вона підійшла до дочки. Рита здригнулася.

— Ти зсутулилася, — констатував прибулець, тицяючи кістлявим пальцем у плече Рити. — Я тобі сто років казала: тримай спину! Ти дружина Володаря чи мішок з картоплею?

— Вибачте, мамо, — Рита випросталася так, що хруснули хребці.

Морґрат спостерігав за цим із відкритим ротом.

— Ем... перепрошую, — втрутився він, намагаючись повернути собі авторитет. — А ви, власне, хто? І чому ви командуєте моєю дружиною?

Жінка повільно повернула голову до нього. Її очі були кольору болотнoї трясовини, в якій тонули надії.

— А, зятьок... — процідила вона, оглядаючи його як товар на ринку (і явно не першого сорту). — Я — Матильда Ізольдівна. Почесна Відьма Боліт, Магістр Чорної Педагогіки і, на жаль, мати ось цього... — вона махнула рукою в бік Рити.

Матильда Ізольдівна окинула критичним поглядом залу.

— Портьєри не випрасовані. Черепи не наполіровані. Аура негативна, але не в тому сенсі, що треба. Бардак. Рито, ти чим займаєшся? Чому чоловік ходить у м’ятому плащі?

Рита лише нижче опустила голову.

— Вибачте, мамо.

Матильда пройшла до найкращого крісла (Морґрата), сіла в нього і владно постукала костуром.

— Чай. З ромашкою. І щоб вода кипіла рівно три хвилини. Рито, бігом.

Рита, Велика Пані Темних Земель, зірвалася з місця і побігла на кухню, бурмочучи під ніс: "Три хвилини, три хвилини..."

Морґрат залишився сам на сам із Злом, про яке не дізнаєшся у стародавніх пророцтвах, бо навіть пророки боялися про це згадувати.

— Отже, — почала Матильда. — Я приїхала пожити. Недовго. Місяць-два.

— Що? — Морґрат відчув, як у нього сіпається око.

— У мене на болотах ремонт. Капітальний. Міняю гнилу гать на паркет з мореного дуба. Жити там неможливо, жаби страйкують, будівельники — зомбі, руки з дупи ростуть. Тому я тут.

Рита повернулася з чаєм. Руки у неї тремтіли, але чашка не дзеленчала (бо мама ненавидить зайві звуки).

— Ваш чай, мамо.

Матильда зробила ковток. Пауза тривала вічність.

— Перетримала, — винесла вердикт теща. — Гірчить. Але пити можна. Сідай, розказуй, як ти докотилася до такого життя. Чому в кутках павутиння?

— Це для атмосфери, мамо! Це замок Темного Володаря!

— Це антисанітарія! Павутиння має бути красивим, симетричним, а це — безлад. Завтра ж генеральне прибирання. І ти, зятьок, теж. Я бачила твій тронний зал, там пилюки на палець.

Морґрат хотів сказати, що він править світом, а не миє підлогу. Але він подивився на Матильду. Потім на Риту, яка сиділа з рівною спиною і виразом жаху на обличчі. Він зрозумів: ця жінка виховала Риту. Вона зробила з неї ту сталеву леді, яку він кохає. І якщо Рита її боїться — значить, у Матильди Ізольдівни є сила, про яку не пишуть у гримуарах.

— Звісно, Матильдо Ізольдівно, — покірно сказав Темний Володар. — Завтра ж наведемо порядок.

— От і добре, — кивнула теща. — А тепер показуйте мою кімнату. Сподіваюся, вона не біля катівні? Я чутливо сплю, крики мене дратують. Хіба що вони ритмічні.

Коли процесія рушила коридором, Зілч визирнув із-за штори і перехрестився (хоч був атеїстом).

— Це кінець, — прошепотів він. — Темна Імперія впала. Тепер тут Диктатура Мами.

***

Перші сорок вісім годин правління Матильди Ізольдівни перетворили життя в замку на пекло, яке навіть Данте не зміг би описати, бо йому б забракло епітетів.

Для Рити це було повернення у важке дитинство.

— Рито, чому в тебе синці під очима? Ти знову читала вночі? — Матильда переслідувала доньку з ложкою риб'ячого жиру.

— Мамо, це не синці, це "смокі-айз", це макіяж! І мені триста років!

— Тобі завжди триста, а розуму як у п’ятирічної. Пам'ятаєш, як ти в сімдесят п'ять років намагалася приворожити сусідського кота? Ти завжди була імпульсивною. А цей борщ? Ти його варила чи просто кинула буряк у окріп і помолилася?

Рита, яка зазвичай одним поглядом зупиняла армії, тепер ходила замком, втягнувши голову в плечі, і бурмотіла виправдання. Її бунтівна натура хотіла вибухнути, але дитячий страх перед "маминим розчаруванням" був сильнішим за будь-яку магію.

Морґрату було не краще. Він став об'єктом нескінченного порівняльного аналізу.

— Мій Перший, світла йому пам'ять (хоча він був некромантом), — казала Матильда, спостерігаючи, як Морґрат підписує укази, — мав почерк каліграфічний. А ти пишеш, як курка лапою. Не дивно, що васали тебе не слухаються.

За обідом: — А от мій Третій, Вальдемар, — зітхала теща, колупаючи виделкою стейк, — ніколи не дозволяв собі сидіти за столом у мантії. Він завжди одягав фрак. Він був справжнім аристократом, не те що деякі "самородки".

— А Дванадцятий... — мрійливо закочувала очі вона. — Той вмів робити масаж п'ят.

Морґрат скрипів зубами так, що іскри летіли. Він відчував себе нікчемою на фоні цього пантеону ідеальних мерців.

Іноді вона згадувала батька Рити: — Твій батько, звісно, був тюхтієм, Рито, але він хоча б вмів мовчати, коли я говорила.

На третій день, під час сніданку, коли Матильда почала критикувати план вторгнення у Світлі Землі ("Занадто прямолінійно, мій Сьомий робив витонченіше"), Морґрата осяяло.

Він згадав переговори з Гномами. Згадав інтриги з Ельфами. Він зрозумів головну помилку Рити. Рита намагалася захищатися. Рита намагалася відстоювати свої кордони. А з такими, як Матильда, боротися не можна. Їх можна тільки очолити... або зробити вигляд, що підкорився.

— Матильдо Ізольдівно, — раптом перебив її Морґрат, відклавши виделку.

— Що? — вона зиркнула на нього. — Знову будеш сперечатися?

— Ні. Я хотів сказати, що ви абсолютно праві.

Рита похлинулася чаєм. Матильда завмерла.

— Цей план дійсно примітивний, — продовжував Володар, дивлячись тещі в очі з виразом відданого цуценяти. — Мій Сьомий попередник (тобто ваш чоловік) зробив би краще. Але мені бракує досвіду. Матильдо Ізольдівно, ви жінка з колосальним життєвим багажем... Може, ви глянете? Ваша порада була б безцінною.

Матильда кліпнула. Її броня "всезнаючої фурії" дала тріщину. Її попросили про пораду. Її визнали експертом.

— Ну... — вона поправила зачіску. — Якщо ти просиш... Дай сюди карту.

Наступні дві години пройшли в ідилії.

— Ось тут, — тицяла пальцем Матильда, — постав катапульти. А тут — отруй колодязі. Мій П'ятий завжди починав з колодязів.

— Геніально! — вигукував Морґрат. — Як я сам не додумався? Ви стратег від богів! А що ви скажете про податкову реформу?

— Податки треба підняти, але назвати це "благодійним внеском", — повчала теща. — Ти записуй, записуй!

Рита сиділа в кутку, шокована зрадою чоловіка. Коли Матильда вийшла "припудрити носик" (насправді — перевірити, чи не запилилися гаргульї), Рита накинулася на Морґрата.

— Ти що твориш?! — зашипіла вона. — Ти перетворився на ганчірку! Ти Володар Темряви чи підлабузник? "Геніально, мамо", "Ви праві, мамо"! Ти продав свою гідність!

Морґрат спокійно налив собі вина.

— Рито, люба. Ти не розумієш. Я не підкорився. Я застосував прийом "Айкідо".

— Що?

— Я використовую її енергію проти неї самої. Вона хоче керувати? Нехай керує. Вона хоче вчити? Я буду найкращим учнем.

Він усміхнувся своєю фірмовою зловісною усмішкою.

— Дивись: вона зайнята стратегією — і не пиляє мене за брудні чоботи. Вона відчуває себе важливою — і перестає згадувати своїх колишніх. Я дав їй те, що їй треба — визнання. І тепер я для неї "розумний хлопчик, який вміє слухати старших".

— Але це лицемірство! — обурилася Рита. — Я так не можу! Я хочу, щоб вона поважала мене як особистість, а не як слухняну ляльку!

— Тому ти страждаєш, а я п'ю вино, — знизав плечима Морґрат. — Твій бунт живить її агресію. Моя згода — обеззброює її. Вчися, жінко.

До вечора ситуація в замку кардинально змінилася. Морґрат і Матильда сиділи біля каміна, обговорюючи переваги отрути кураре над миш'яком.

— Ти диви, який тямущий, — хвалила його теща, гладячи по голові (Морґрат терпів). — Не те що мій Дев'ятий, той був дурнем. А ти далеко підеш.

Рита ж, яка спробувала знову відстояти своє право носити коротку спідницю, отримала порцію критики і була відправлена перебирати гречку (магічну, звісно). Вона дивилася на чоловіка з сумішшю люті і заздрості. Вона була занадто горда, щоб визнати його правоту, і занадто чесна, щоб грати в його гру. А Морґрат насолоджувався тишею і тим фактом, що його більше не порівнюють з покійним Вальдемаром. Принаймні, вголос.

Але він знав: це лише тимчасове перемир'я. Рано чи пізно Матильда захоче реальної влади, і тоді його дипломатії може не вистачити. Але поки що... поки що можна було жити.

***

Морґрат сидів на кухні. Лівою рукою він ритмічно помішував чай (суворо проти годинникової стрілки, як вчила Матильда), а правою, сховавши її під столом, підписував термінові депеші.

Це були не накази про страту чи захоплення нових земель. Це були будівельні наряди. Морґрат кинув на “об'єкт” (тобто на хатинку тещі на болотах) найкращі сили Імперії.

1-й Інженерний Батальйон Скелетів (вони не втомлюються і не перекурюють).

Бригаду Дворфів-Ренегатів (для укладання паркету і сантехніки).

Трьох джинів (для ландшафтного дизайну).

Наказ був простим: "Зробити п'ятирічний ремонт за три дні. Бюджет необмежений. Якщо не встигнете — будете жити з моєю тещею в одній кімнаті". Мотивація спрацювала бездоганно. Зілч доповів, що паркет з мореного дуба покладено, дах перекрито драконячою лускою, а жабам видали нові уніформи і підвищили зарплату, тому страйк припинено.

— Матильдо Ізольдівно! — радісно вигукнув Морґрат, входячи у вітальню з чаєм. — У мене для вас сюрприз! Гінці доповіли, що ваші підрядники... е-е... зробили неможливе. Ремонт завершено! Ваше гніздечко чекає!

Матильда відклала книгу (вона читала особистий щоденник Морґрата і робила правки червоним чорнилом). Вона подивилася на зятя. У її погляді читалося розчарування. За цей тиждень вона намагалася його зламати, спровокувати, вивести з себе. А він? Він кивав, усміхався, приносив чай і погоджувався з кожним словом.

— Вже? — протягнула вона. — Швидко. Підозріло швидко.

— Я просто надіслав їм трохи... магічної мотивації, — скромно опустив очі Володар. — Все, як ви вчили. Жорстка рука і контроль.

— Хм. Ну що ж...

Вона встала і пройшлася кімнатою.

— Чесно кажучи, Морґрате, я й сама збиралася їхати.

— Чому? — "здивувався" він (в душі співаючи оду радості).

— Ти нудний, — винесла вердикт теща. — З тобою нецікаво. Ти як желе. "Так, мамо", "Ви праві, мамо". Де вогонь? Де характер? Мій Восьмий чоловік кидався в мене тарілками! Це була пристрасть! А ти... Ех, Рито, і як ти з ним живеш? Це ж болото, тільки без приємного запаху твані.

Рита, яка в цей момент полірувала срібло (за наказом мами), ледь не впустила виделку. Вона хотіла закричати: "Це ж ти його таким зробила!", але промовчала.

Збори зайняли п'ять хвилин. Скрині самі полетіли до карети. На порозі Матильда ще раз оглянула Риту.

— Спину рівно. І пофарбуйся в темніший колір, цей рудий тебе повнить. Потім вона повернулася до Морґрата. — А ти... ну, бувай. Дякую за ремонт. Якщо паркет заскрипить — я повернуся.

— Він не заскрипить, — запевнив Морґрат. — Я замурував під нього душі грішних теслярів. Вони триматимуть дошки вічно.

— О! — Матильда вперше за тиждень усміхнулася щиро. — А ось це було непогано. Молодець. Є потенціал.

Карета, запряжена нічними кошмарами, зникла у спалаху блискавки.

У замку запала тиша. Така глибока і чиста, що хотілося її пити. Морґрат з Ритою пройшли до вітальні. Рита повільно опустилася на диван, кинула ганчірку для пилу і видихнула.

— Вона поїхала. Боги, вона поїхала. Я думала, це ніколи не закінчиться.

Морґрат підійшов до бару, дістав пляшку найкращого вина і налив два келихи. Він сів поруч із дружиною, відчуваючи себе переможцем, який здолав дракона без жодного пострілу.

— Знаєш, Рито, — філософськи промовив він, крутячи келих. — Є така народна мудрість: "Якщо хочеш знати, якою стане твоя жінка в старості — подивись на її маму".

Він скоса глянув на неї, очікуючи реакції на свій підкол.

— Уяви собі: через пару тисяч років ти будеш ходити з палицею, критикувати моїх демонів і змушувати мене носити шапку в пеклі.

Рита повільно повернула до нього голову. В її очах спалахнув той самий зелений вогник, який так лякав генералів Світла.

— Любий, — промуркотіла вона голосом, в якому прорізалися нотки Матильди, але з домішкою власної, більш витонченої небезпеки. — По-перше, я відьма вищого рівня. Я планую бути вічно молодою і прекрасною найближчі п'ять тисячоліть.

Вона зробила ковток вина.

— А по-друге... якщо я колись і стану такою, як мама... ти цього, скоріш за все, не застанеш. Бо чоловіки в нашому роду, як ти чув, довго не живуть. Особливо ті, хто багато жартує.

Морґрат поперхнувся вином.

— Зрозумів. Мовчу. Ти унікальна і неповторна.

— От і розумничка.

Вони сиділи обнявшись, насолоджуючись спокоєм. Морґрат усміхався. Він виніс із цього тижня головний урок.

— Рито?

— Що?

— Тільки більше не кажи, що ти збираєшся скаржитися мамі, якщо я не куплю тобі ту нову сукню.

— А що, ти боїшся? — примружилася вона.

— Ні, — спокійно відповів Володар. — Я тепер знаю її секрет. Їй потрібен опір. Якщо ти покличеш маму, я просто знову перетворюся на "ідеального зятя", і вона втече від нудьги через два дні. У мене тепер імунітет, люба. Твій ядерний чемоданчик більше не працює.

Рита розсміялася і штовхнула його в плече.

— Гаразд, твоя взяла. Але сукню ти все одно купиш.

— Куплю. Але тільки тому, що я тебе люблю, а не тому, що боюся твоєї мами.

— Звісно, любий. Звісно.

Десь далеко, на болотах, Матильда Ізольдівна чхнула, розганяючи хмари, і подумала, що зять, можливо, не такий вже й безнадійний, раз зміг її спровадити. А Морґрат подумки наказав Зілчу внести 1-й Інженерний Батальйон у список героїв Імперії.