Світлі та Темні

Усе почалося з того, що Зілч вирішив провести інвентаризацію бібліотеки. Морґрат сидів у кабінеті, підписуючи наказ про "Зниження акцизу на отруту для гризунів", коли гоблін увірвався всередину, тягнучи за собою фоліант розміром з могильну плиту.

— Ваша Темносте! — закричав він, здуваючи пил зі сторінки. — У нас проблема! Легітимність вашої влади під загрозою!

— Знову? — Морґрат навіть не відірвався від паперів. — Що цього разу? Профспілка скелетів вимагає молоко за шкідливість? Чи дракон знову з’їв королівського кур’єра?

— Гірше! — Зілч ткнув пальцем у пожовклий пергамент. — Я перечитував «Фундаментальний Кодекс Темного Володарювання» (том 8, додаток 4) і знайшов пункт 112-Б. Слухайте: "Істинний Володар, аби довести своє право вести Армію Тьми, мусить володіти Древнім Артефактом, здобутим у смертельній небезпеці"...

— У мене є Перстень, — нагадав Морґрат, покрутивши чорний обідок на пальці.

— Перстень — це спадок! Це як отримати квартиру від бабусі. А Кодекс вимагає здобутку! Тут написано: "Без Артефакту авторитет Володаря вважається 'умовним', а його накази можуть бути оскаржені в Арбітражному Суді Пекла".

Морґрат відклав перо.

— Тобто ти хочеш сказати, що всі мої заводи, танки, реформи і соціальні пакети — це ніщо без якоїсь магічної бляшанки?

— Dura lex, sed lex, — розвів руками гоблін. — Закон суворий. Якщо хтось із генералів дізнається про цей пункт, вони можуть вимагати перевиборів.

— Гаразд, — зітхнув Володар. — Що там за умови? Я можу послати загін спецпризначення?

— Ні, сір. Пункт 112-В: "Володар мусить здобути Артефакт ОСОБИСТО, не вдаючись до допомоги слуг, міньйонів, рабів або найманих працівників. Solo mid, так би мовити".

Решту вечора провели в палкій дискусії.

Морґрат і Зілч схилилися над каталогом «Містичні Артефакти Світу: Реєстр 1256 року».

— Як щодо «Черепа Вічної Мудрості»? — запропонував Зілч. — Знаходиться в Печері Відчаю.

— Він просто балакає без угаву, — відмахнувся Морґрат. — У мене вже є ти. Мені не треба другий балакун.

— Тоді «Плащ Невидимості»?

— З моїм зростом? Я буду виглядати як літаюча голова. Несолідно.

— О! А це що? — Морґрат ткнув пальцем у картинку. — «Меч Тисячі Криків». Виглядає пафосно.

— Хм... — Зілч почитав опис. — "Лезо з проклятої сталі, руків'я з кістки демона. Світиться червоним у темряві".

— А характеристики?

— Ну... так собі. "Баланс зміщений. Заточку тримає погано. Критичний урон середній". Але є бонус: "При ударі видає жахливий вереск, що деморалізує ворога і викликає мігрень у власника".

— Беру, — вирішив Морґрат. — Мені ним не дрова рубати, а на парадах стояти. Виглядає солідно, світиться — це головне для піару. Де він?

— У Закинутому Храмі Болю, на території Диких Земель. Три дні шляху.

— Чудово. Збирай рюкзак. Тобто ні... я сам зберу. Я ж "особисто".

Наступного ранку Морґрат стояв біля чорного ходу Цитаделі. На ньому був похідний плащ (без гербів), зручні чоботи і наплічник, у якому лежали бутерброди та змінна білизна. Він почувався як підліток, що втік із дому.

— Ну, Зілче, я пішов. Керуй тут. Якщо щось термінове — пиши, але краще не пиши.

— Щасливої дороги, сір! Не забудьте, що в Храмі Болю пастки.

У цей момент двері відчинилися, і на поріг вийшла Рита. Вона була одягнена в стильний мисливський костюм зі шкіри, високі чоботи, а на спині у неї висів витончений арбалет і кошик для пікніка.

— Ну що, хлопчики, наговорилися? — спитала вона, поправляючи капелюшок. — Ми йдемо чи ні? Треба поспішати поки сонце ще не високо.

Морґрат застиг.

— Рито? Ти куди?

— З тобою, звісно. Ти ж не думав, що я відпущу тебе одного в "Храм Болю"? Ти ж там забудеш поїсти і наступиш на першу ж кнопку-пастку, бо будеш думати про макроекономіку.

— Не можна! — запанікував Володар. — Зілче, скажи їй! Кодекс! Пункт 112-В! "Без допомоги слуг і міньйонів"! Якщо вона піде, квест не зарахується!

Рита повільно підійшла до Зілча, який почав пітніти.

— Зілче, любий, — лагідно сказала вона. — А ну дістань штатний розклад. Гоблін тремтячими руками витяг сувій.

— Знайди там моє ім'я. Зілч пробіг очима по списку: "Генерали", "Кати", "Кухарі", "Прибиральники"...

— Е-е... немає, пані.

— Правильно, — кивнула Рита. — Я не отримую зарплату. Я не складала присягу. Я не є військовослужбовцем, держслужбовцем чи найманим працівником. Юридично я — "Третя особа", "Цивільний партнер" або "Волонтер".

Вона повернулася до Морґрата.

— У Кодексі сказано "без дружини" або "без коханої жінки"?

— Н-ні... — пробурмотів Зілч, перечитуючи дрібний шрифт. — Там про це ні слова. Стародавні Темні Володарі, мабуть, не мали особистого життя, тому цей аспект не врегульовано.

— Шах і мат, — усміхнулася Рита. — Все, що не заборонено — дозволено. Я їду як моральна підтримка і незалежний спостерігач. А ще я взяла пиріжки з капустою.

Морґрат подивився на Зілча. Радник розвів руками: — Формально вона права, сір. Вона не "посіпака". Вона... ну... супутник. Як кіт. Кодекс не забороняє брати кота.

Темний Володар важко зітхнув, підхопив свій наплічник і подивився на Риту, яка вже перевіряла натяг тятиви на арбалеті.

— Гаразд, "незалежний спостерігач". Але якщо на нас нападе печерний ведмідь — ти його не чіпаєш. Я маю вбити його сам.

— Домовилися, — підморгнула вона. — Я буду просто стояти поруч і кричати: "Давай, коханий, убий його, ти ж у мене такий брутальний!".

Вони рушили в дорогу. Зілч дивився їм услід і думав, що цей "Особистий Квест" має всі шанси перетворитися на сімейну мелодраму з елементами слешеру. Але, зрештою, хто сказав, що здобувати Артефакт треба нудно?

***

Дорога до Храму Болю пролягала через так звані "Нічийні Землі". Це була територія, де закони фізики ще діяли, а от кримінальний кодекс — уже ні.

Морґрат йшов пішки, намагаючись не збити дихання (все ж таки він був кабінетним працівником останні роки). Рита йшла поруч, наспівуючи якусь легковажну мелодію і збиваючи палицею голівки бур'янів.

— Ми могли б летіти на віверні, — вкотре пробурчав Володар.

— Це не по канону, — заперечила Рита. — У Кодексі сказано "здобути в небезпеці". Політ бізнес-класом — це не небезпека…

За поворотом лісової дороги вони почули крики. На галявині троє обшарпаних розбійників оточили віз мандрівного торговця горщиками.

— Гроші або життя! — кричав ватажок, розмахуючи іржавим мечем.

Морґрат зупинився і сховався за кущ.

— Дивись, Рито. Класичний приклад тіньової економіки. Ніякої культури. Стійка неправильна, центр ваги зміщений. Якщо торговець зараз вдарить його горщиком, розбійник впаде.

— То ти не допоможеш? — запитала Рита, поправляючи арбалет.

— Я? Я Темний Володар. Хаос і грабіж — це моя стихія. Теоретично, я маю підтримати розбійників.

Але тут один із бандитів штовхнув торговця, і віз перекинувся. Глиняні горщики розбилися. Морґрат здригнувся.

— Вони розбили товар! Це ж збитки ВВП! Це нераціональне знищення продукту!

Він рішуче вийшов із кущів, натягнувши каптур глибше на очі.

— Панове! — гаркнув він голосом, яким зазвичай відчитував генералів. Розбійники завмерли.

— Ви порушуєте "Правила ведення розбою на дорогах загального користування", стаття 5! — Морґрат підійшов ближче, випромінюючи ауру чистого бюрократичного жаху. — Де ваші бейджі? Чому зброя іржава? Ви знаєте, що правець — це не професійна хвороба, а наслідок недбалості?

— Ти хто такий, дядьку? — спробував огризнутися ватажок. Морґрат клацнув пальцями. Тіні навколо дерев ожили і почали загрозливо шепотіти (старий трюк, але дієвий).

— Я — Інспектор, — збрехав він. — І я бачу тут три адміністративні порушення і одне кримінальне. У вас є три секунди, щоб зникнути і стати на облік у центр зайнятості. Один…

Двоє розбійників боязко перезирнулись і відступили на крок, проте ватажок підняв меч над головою і з грізним риком кинувся в атаку. Володар виставив долоню перед собою. З долоні зірвався потік чистої ентропії і вихором закружляв навколо ватажка. Той зробив ще пару кроків, поки не помітив що його меч миттєво проіржавів наскрізь і розсипався на порох. Тоді вже й він почав задкувати, але перечепився через власні штани що впали (пряжка ременя також зтліла).

Нарешті розбійники, зрозуміли, що перед ними хтось страшніший за королівську варту (бо варта бере хабарі) і чкурнули в хащі.

Торговець, тремтячи, виліз з-під воза.

— О, шляхетний герою! Ви врятували мене!

— Я не герой, — скривився Морґрат. — Я просто не люблю дилетантів. Зберіть сміття за собою.

***

На другий день у лісі вони випадково натрапили на самку Фенріра. Це був велетенський вовк розміром з бика. Вона лежала біля струмка і жалібно скавучала. Її лапа потрапила у старий ведмежий капкан.

— Ой, бідненька! — скрикнула Рита, кидаючись до почвари, яка могла б відкусити їй голову одним клацом.

— Рито, стій! — закричав Морґрат. — Це Фенрір! Вищий хижак! Вона зараз тебе з’їсть!

Але Рита вже гладила величезну кудлату голову. Вовчиця гарчала, але в її очах був біль.

— Морґрате, зроби щось! Вона ж мучиться!

— Я можу її добити, — запропонував Володар, дістаючи мисливський ніж, — Це гуманно. І шкура гарна.

— Морґрате!

— Гаразд, гаразд! Не дивись на мене так.

Він підійшов до капкана.

— Тільки спробуй мене вкусити, блохастий килимок, — пробурмотів він вовчиці. — Я тебе на капці пущу.

Він використав закляття телекінезу, щоб розтиснути іржаві щелепи капкана. Лапа була розтрощена.

— Ну от, — зітхнув він. — Тепер ще й лікувати. Я що, друїд?

Він поклав руку на рану. Чорне сяйво (некротична регенерація — болюча, але швидка) огорнуло лапу. Кістки зрослися з неприємним хрускотом. Вовчиця завила, а потім... лизнула Морґрата в обличчя величезним шорстким язиком.

— Фу! — відсахнувся Володар, витираючи слину. — Гігієна! Соціальна дистанція!

— Вона каже "дякую", — усміхнулася Рита.

— Вона каже, що я смачний, — буркнув Морґрат. — Ходімо. Я зробив це тільки тому, що Фенріри контролюють популяцію оленів-шкідників. Це чиста екологічна доцільність.

Надвечір вони підійшли до невеликого села. І побачили дим. Горіла клуня на околиці. Селяни бігали з відрами, кричали, падали, розливали воду. Вогонь уже перекидався на сусідню хату.

— Хаос, — констатував Морґрат. — Повна відсутність координації.

— Треба допомогти! — Рита вже тягнула його за рукав.

— Не треба. Вогонь — це стихія руйнування. Це красиво. Це...

— Там діти плачуть!

Морґрат закотив очі.

— Ну чому я? Чому в мою зміну?

Він вийшов на пагорб. Підняв руки. Він не став викликати дощ (це прерогатива світлих магів). Він зробив те, що вмів найкраще — створив вакуум.

— Вакуум Сферум! — промовив він.

Над палаючою клунею повітря різко зникло. Вогонь, позбавлений кисню, миттєво згас, видавши жалюгідне "пф-ф-ф". Селяни завмерли, хапаючи ротами повітря (їх теж трохи зачепило, але не смертельно).

Морґрат спустився вниз.

— Хто староста?! — закричав він на переляканий натовп. Вийшов дід у вишиванці.

— Я... пане чаклун... дякуємо вам! Ви святий!

— Який я тобі святий?! — розлютився Морґрат. — Ти бачив, де у вас сіно складене? Прямо біля кузні! Це грубе порушення протипожежних норм! Я штрафую ваше село на десять мішків ріпи! І щоб завтра ж викопали пожежний ставок!

Він розвернувся і пішов геть, залишивши селян у повному нерозумінні: їх врятували чи пограбували?

Вночі вони сиділи біля багаття. Рита смажила сосиски, а Морґрат намагався відмити чобіт від вовчої слини.

— Знаєш, — сказала Рита, лукаво дивлячись на нього крізь полум'я. — А з тебе вийшов би непоганий герой.

Морґрат поперхнувся повітрям.

— Що ти сказала?!

— Ну дивись. Бандитів прогнав? Прогнав. Тваринку вилікував? Вилікував. Село від пожежі врятував? Врятував. Ти поводишся як типовий Паладин Світла. Тільки в чорному і постійно бурчиш.

Морґрат схопився на ноги, притиснувши руку до серця (чи того місця, де воно мало бути).

— Рито! Це наклеп! Це образа честі та гідності Темного Володаря! Я не герой! Я — зло! Я робив це виключно з прагматичних міркувань!

— Ага, звісно, — хихикнула вона. — "Екологічний баланс", "ВВП", "Техніка безпеки". Розказуй це Зілчу. А я бачила, як ти почухав ту вовчицю за вушком.

— Я перевіряв наявність кліщів! — виправдовувався Морґрат, червоніючи (хоча в темряві це було непомітно). — Це санітарна інспекція!

— Сідай уже, "інспекторе", — Рита простягнула ему сосиску. — Твій героїзм мене не лякає. Головне, щоб ти Меч здобув. А то повернемося додому, і доведеться тобі рятувати кошенят з дерев, щоб підтримувати репутацію.

Морґрат сів, сердито жуючи сосиску.

— Нічого, — пробурмотів він. — От дійдемо до Храму Болю, там я покажу справжнє Зло. Я там... я там напишу "Тут був Морґрат" на стіні. Незмивною фарбою!

— Жах, — погодилася Рита. — Справжній вандал.

Але в її очах він бачив, що вона йому не вірить. І, що найстрашніше, він сам починав підозрювати, що бути "злим" стає все важче і важче.

***

Храм Болю височів на скелі, чорний і похмурий, як річний звіт збиткового підприємства.

— Виглядає... атмосферно, — оцінила Рита, поправляючи капелюшок. — Сподіваюся, там всередині прибрано.

Перед масивною брамою сиділа Гігантська Триголова Гаргулья.

Побачивши гостей, всі три голови загарчали.

— СТІЙТЕ! — загриміла ліва голова. — Щоб пройти, ви маєте відгадати загадку!

— Ні, вони мають битися з нами! — заперечила права голова.

— А я хочу їсти, — буркнула середня.

Морґрат уже потягнувся за мечем, але потім згадав, що він — інтелектуал. Він дістав із кишені записник.

— Доброго дня, — офіційним тоном звернувся він до Гаргульї. — Я — Інспектор з Управління Охорони Пам'яток. Скажіть, будь ласка, хто з вас старший зміни?

Голови перезирнулися.

— Я! — крикнула Ліва.

— Брехня! — обурилася Права. — Сьогодні парне число, сьогодні я головна!

— Ти дурна? — втрутилася Середня. — Минулого разу ми мінялися в повний місяць!

— Ти кого дурною назвала, кам'яна довбешка?! — Права вкусила Середню за вухо.

— Це серйозна проблема субординації, — похитав головою Морґрат. — Згідно з «Кодексом Охорони Пам'яток», старшим зміни призначається той, хто має вищий рівень IQ. Ви проводили тестування?

— Ні... — розгубилися голови.

— Тоді ви не легітимні. Поки ви не оберете Голову Комітету шляхом таємного голосування, ви не маєте права нікого затримувати. Це буде перевищення повноважень.

Гаргулья завмерла. Три голови перезирнулися і почали запеклу суперечку про регламент виборів.

— Я висуваю свою кандидатуру!

— А я накладаю вето!

Поки кам'яна потвора сперечалася сама з собою, Морґрат і Рита спокійно обійшли її і прослизнули у двері.

— Розділяй і володарюй, — підморгнув Володар.

Внутрішній двір був усіяний кістками. Людськими, орочими, навіть драконячими.

Посеред цього кладовища, на купі черепів, сидів маленький білий пухнастий кролик. Він ворушив носом і виглядав як втілення невинності.

— Ой, яка краса! — Рита зробила крок уперед.

— Стій! — Морґрат відтягнув її назад. — Дивись на кістки! Це хижак! Це альфа-самець!

Він вихопив свій меч (звичайний, сталевий, який взяв у дорогу).

— Геть з дороги, потворо!

Кролик блискавично стрибнув. Він розкрив пащу (яка виявилася непропорційно великою і повною гострих іклів) і... перекусив лезо меча навпіл. Потім, не жуючи, проковтнув уламок сталі і клацнув зубами за міліметр від пальця Володаря.

Морґрат відскочив, дивлячись на обрубок своєї зброї.

— Це що було?! — заволав він. — Це ж гномська сталь! Я звільню начальника ВТК! Я пущу цей завод на переплавку разом із директором!

Він у відчаї почав ляпати себе по кишенях.

— Чому я не взяв Святі Гранати?! Артур казав, що вони працюють безвідмовно!

Поки Темний Володар панікував, Рита спокійно підійшла до монстра. Вона дістала з кошика пучок свіжої петрушки.

— Киць-киць... тобто, кролику-кролику... — лагідно промовила вона.

Кролик зашипів, готуючись до стрибка, але потім понюхав траву. Його червоні очі звузилися. Він обережно взяв петрушку, прожував. Рита обережно взяла його на руки. Монстр, який хвилину тому трощив метал, замуркотів (звук нагадував роботу дизельного генератора).

Морґрат підійшов до них, тримаючи в руці саме руків’я.

Кролик зиркнув на нього і клацнув зубами, натякаючи: "Тільки спробуй".

— Він такий милий, — сказала Рита, чухаючи животик монстра. — Маленький, злий, хоче всіх повбивати, але за смаколики стає лагідним.

Вона подивилася на Морґрата.

— Викапаний ти. Назвемо його Азазель.

— Це ім'я демона пустелі!

— Йому пасує. Ходімо, Азазелю, татко Морґрат покаже нам дорогу.

Наступні двері були масивними, оббитими чорним залізом. На них чорна табличка з готичними буквами: "Тут втілюється твій Найбільший Жах. Увійди і пізнай Страждання".

— Готуйся, — похмуро сказав Морґрат. — Там можуть бути світлі паладини, зомбі-апокаліпсис або моя мама, яка питає, чому я досі не одружився.

Вони зайшли втрьох (Азазель сидів у Рити за пазухою).

Кімната була порожньою. А потім зі стелі почало падати.

Це були не змії. Не павуки.

Це були папери. Тисячі сувоїв, звітів, накладних і декларацій.

Морґрат підняв один папірець. Його очі полізли на лоба.

— "Звіт про витрати мани за квартал"... Сальдо не сходиться! Дефіцит бюджету 400%! Податкова накладна заповнена червоним чорнилом замість чорного!

Він схопив інший.

— "Акт прийому-передачі дракона"... Без підпису! Без печатки! Це ж кримінал!

Його почало тіпати. Папери сипалися лавиною.

— Тут немає полів! Тут не проставлені дати! Печатка розмазана! Помилки! Всюди помилки! Орфографічні! Арифметичні! Логічні! А-а-а-а!

Володар впав на коліна, завалений горою макулатури. Для перфекціоніста-бюрократа це було справжнє Пекло.

— Ми збанкрутуємо! — стогнав він. — Аудит нас знищить!

Рита, яка спокійно стояла під "дощем", підняла один сувій.

— Морґрате, заспокойся. Подивись на дату.

— Яка різниця?! Цифри не брешуть!

— Рік 215-й Другої Імперії. Це було тисячі років тому. Це звіти попереднього Темного Володаря, того, що був неграмотним.

Морґрат завмер. Він вихопив сувій, придивився.

— Дійсно... — він видихнув. — Прострочено. Термін давності минув. Фух.

Папери миттєво зникли, розчинившись у повітрі. Кімната зрозуміла, що страх подолано (або просто зрозуміла, що з цим занудою каші не звариш).

Остання кімната.

Посередині стояв велетенський мідний чайник. Від нього йшла труба до вентилятора під стелею.

— Загадка, — констатував Морґрат. — Треба нагріти воду, пара піде трубою, розкрутить турбіну, двері відкриються. Елементарна термодинаміка.

Він клацнув пальцями, розпалюючи під чайником магічний вогонь.

Чайник нагрівся. Почервонів. Почав диміти.

Але турбіна не крутилася.

— В чому справа? — Морґрат постукав по міді мечем (точніше, його залишком). Звук був дзвінким.

— Він порожній, — сказала Рита. — Води немає.

— Як немає? А де кран?

Крану не було. Води в радіусі кілометра теж.

— Може, плюнути туди? — запропонувала Володар.

— Тут літрів двісті. У нас зневоднення буде, — відповіла Рита.

— Це знущання! — закричав Морґрат. — Хто проєктував цей квест? Як я маю отримати пару без води?!

Морґрат задумався. Він подивився на вентилятор.

— Знаєш, — сказав він. — Я ж Володар. У мене є зв'язки.

Він підняв голову до стелі і склав руки рупором.

— Ем... Пані Еолоро? Ви тут? Прийом. Мені треба маленька послуга. Просто дмухніть на отой ґвинт!

Тиша.

— Слухайте, я знаю, що ви чуєте. Пам'ятаєте, я обіцяв вам вітряки? Ми вже затвердили бюджет!

Почувся легкий свист вітру, що прозвучав як скептичне "Пф-ф".

— Я побудую ще десять вітряків! — крикнув Морґрат. — І назву новий ураган вашим ім'ям! "Ураган Еолора"! Звучить?!

Вітер свиснув трошечки сильніше. Вентилятор ледь-ледь поворухнувся.

— Ну будь ласка! Я встановлю вам золотий флюгер на головній вежі! В ще назву вашу честь... новий швидкісний поїзд! "Стріла Еолори"!

У кватирку під стелею (яка була зачинена) увірвався сильний протяг. Він закружляв по кімнаті, скуйовдив волосся Риті і вдарив у лопаті пропелера.

Турбіна заскрипіла і почала набирати оберти. Двері повільно відчинились.

— Дякую! — крикнув Морґрат у стелю. — З мене флюгер!

Вони увійшли до великої печери з постаментом над прірвою.

На постаменті лежав він. “Меч Тисячі Криків”.

Морґрат взяв його.

Лезо було чорним, як ніч, і кривим, ніби його кував п'яний демон. Втім руків'я з кістки зручно лягало в долоню.

— А-А-А-А-А! — заверещав меч дурним голосом.

— Заткнися! — шикнув Морґрат.

Меч замовк і почав тихо схлипувати.

— Працює, — задоволено кивнув Володар. — Деморалізує миттєво.

Поруч стояла скриня із золотом та камінням.

Морґрат порився в ній. Він дістав витончену срібну каблучку з темно-червоним гранатом.

— Рито, — він повернувся до неї.

— Так?

— Тримай.

— Це мені? — вона здивовано підняла брову. — Пропозиція руки і серця?

— Що? Ні! — злякався Морґрат. — Це просто... сувенір. Трофей. Бонус за участь. Це нічого не значить. Просто, щоб пасувало до твого плаття.

Рита усміхнулася, надягаючи перстень.

— Звісно. Нічого не значить. Дякую, босе.

— А з цим що? — вона кивнула на гори золота і діамантів.

Морґрат подивився на багатства, яких вистачило б, щоб купити пів королівства.

— Це? В прірву.

— Що?!

— Рито, ти уявляєш, що буде з економікою Імперії, якщо я викину на ринок стільки золота? Гіперінфляція! Ціни на хліб злетять! Гроші знеціняться! Моя фінансова система рухне за тиждень!

Він захрьопнув скриню і зіштовхнув у прірву. Секунд через двадцять з глибин долинуло жалібне “звяк”.

— Прощавайте, діаманти! Прощавай, платина! Заради стабільності курсу валют!

Рита лише похитала головою.

— Ти єдиний злодій у світі, який краде скарби, щоб їх знищити.

— Я не злодій. Я — Голова Центробанку.

***

Вони поверталися додому втомлені, але задоволені.

Морґрат ніс Меч, який періодично починав волати (довелося замотати його в ганчірку).

Рита несла Азазеля. Кролик спав, ситий і щасливий.

У Цитаделі Зілч зустрів їх із заспокійливими краплями.

— Ви живі! Ви здобули Артефакт!

— Здобув, — Морґрат кинув меч у куток (той жалібно пискнув). — Повісь на стіну в тронній залі. І напиши наказ про зарахування кролика на баланс кухні.

— На баланс кухні? — зрадів Зілч. — В якості рагу?

— Ні, ідіоте! В якості співробітника! Посада: "Молодший спеціаліст з утилізації бадилля".

Азазель прокинувся, побачив Зілча і загрозливо клацнув зубами.

Гоблін зблід.

— Зрозумів, Ваша Темносте. Випишу йому талони на посилене харчування.

Так закінчився особистий квест. Морґрат підтвердив свою легітимність, Рита отримала перстень (який нічого не значив, звісно), а Імперія отримала нового пухнастого монстра, якого боялися всі, крім Рити.