Світлі та Темні

Після виборів політичний пасьянс Світлих Земель склався у фігуру, яку навіть Морґрат не міг передбачити.

Магістр Артур прем'єр-міністром не став. І коли оголосили це рішення, він вперше за багато років напився. Не з горя, а на радощах.

— Парламент мене ненавидить! — щасливо кричав він, відкриваючи шампанське мечем. — Вони бояться, що я змушу їх приходити на роботу вчасно і забороню подавати коньяк в парламентській їдальні! Я вільний!

Морґрат теж залишився без офіційної посади.

— Стаття 666 "Кодексу Темного Володаря", — пояснив він Риті. — "Володар не може бути призначений на посаду демократичним шляхом. Тільки завоювання, тільки хардкор". Або тіньові схеми. Я обрав друге.

Прем'єром став Герман "Бетон". Колишній Міністр промисловості. Чоловік, зроблений з чавуну, арматури та чистого прагматизму. У нього не було друзів, у нього були "контрагенти". У нього не було душі, у нього був "коефіцієнт корисної дії". З попереднім урядом він сварився, бо вважав їх дармоїдами. З аристократією — бо вони займали землю, де можна було б збудувати заводи. Парламент обрав його, бо він не належав до жодної політичної партії.

Морґрат поважав Германа. З ним можна було мати справу, якщо переконати його, що Апокаліпсис — це невигідно для ВВП.

Але головний сюрприз підніс новоспечений Президент Леопольд.

На першій же нараді він сяяв, як нова копійка.

— Я придумав! — радісно сповістив він, розкладаючи на столі дитячі малюнки (це була схема реформи). — Я знаю, як зробити наш народ щасливим. Ми скасуємо дворянство!

У кабінеті запала тиша. Така густа, що її можна було різати ножем.

Морґрат поперхнувся кавою. Артур впустив окуляри. Навіть залізний Герман кліпнув очима (зі звуком затвора гвинтівки).

— Ваша Світлосте... тобто, пане Президенте, — обережно почав Морґрат. — Ви розумієте, що ви сам — Герцог? І що скасування титулів означає, що ви станете просто... Льовою?

— Так! — з пафосом вигукнув Леопольд. — Ми всі рівні перед законом! Чому граф має право бити селянина палицею, а селянин графа — ні? Це несправедливо!

— Це традиція, — спробував заперечити Артур.

— Це пережиток! — відрізав Леопольд. — Я подаю законопроект. "Про ліквідацію станових привілеїв".

Битва у Парламенті була епічною.

Аристократи верещали, як різані свині. Вони непритомніли, викликали один одного на дуелі (які, до речі, теж хотіли заборонити) і погрожували еміграцією до ельфів (ельфи тут же закрили кордони, прочувши про це).

Але тут втрутився Герман.

Він вийшов на трибуну, важко спираючись на трибуну (вона затріщала), і сказав:

— Панове. Ви або голосуєте "За", або я публікую декларації про ваші доходи за минулий рік. І повірте, податкова вже гріє паяльники.

Законопроект прийняли. Але, як це водиться в демократіях, його "трішки" відредагували. Правки вносили ночами, дрібним шрифтом, невидимим чорнилом.

У фінальній версії закону:

Маєтки і землі: Залишаються у власності (фух!).

Гроші: Не чіпають.

Титули: Скасовуються як офіційна форма звертання.

Привілеї: Забороняється вимагати поклонів, називати персонал "челяддю" та малювати герби на каретах розміром більше за 10х10 сантиметрів.

Це була кастрація пафосу. Ніч після підписання закону увійшла в історію як "Ніч палаючих гербів". Для аристократії це була трагедія біблійного масштабу.

Графині ридали, здираючи золоті лілії з дверцят своїх карет.

Барони з болем у серці зафарбовували родові девізи на воротах ("Вкради і не попадись" замінювали на "Ласкаво просимо").

У клубі "Золотий Грифон" був оголошений триденний траур.

Морґрат спостерігав за цим цирком з балкона президентського палацу.

— Дивись, Артуре, — вказав він на вулицю. — Бачиш того товстуна? Це Маркіз де Помпадур. Він плаче. Знаєш чому?

— Чому? — запитав Артур.

— Бо тепер, коли він приходить у ресторан, метрдотель каже йому "Добрий вечір, пане", а не "Схиляюсь перед вашою величчю, о сонцеподібний". Його его цього не витримає. Він здується і зачахне.

Найцікавішою, однак, була реакція простого народу.

Морґрат, як спеціаліст з хаосу, очікував погромів. Або хоча б масових гулянь. Він думав, що на наступний день на вулицях почнеться полювання на колишніх лордів.

Адже тепер, згідно з новим Кримінальним Кодексом, кинути в аристократа гнилим помідором кваліфікувалося не як "Замах на священну особу" (кара: страта через четвертування), а як "Дрібне хуліганство" (кара: 10 годин громадських робіт).

Але ранок настав... і нічого не сталося.

Морґрат і Леопольд (тепер просто Громадянин Леопольд) вийшли в народ інкогніто, щоб насолодитися плодами демократії.

Вони побачили цікаву сцену.

Колишній Граф (нині просто пан) фон Бюлов намагався припаркувати свою розкішну карету в недозволеному місці. Раніше він би просто вдарив паркувальника тростиною.

Тепер він кричав:

— Ви не знаєте, хто я?! Мій рід веде початок від...

— Від мавпи, як і у всіх, згідно з новими підручниками біології, — спокійно відповів паркувальник. — Платіть три срібники штрафу і забирайте коней.

Фон Бюлов почервонів, задихнувся від обурення... і заплатив.

— Чому вони його не б'ють? — розчаровано запитав Леопольд. — Я ж дав їм свободу!

Морґрат посміхнувся.

— Леопольде, ти переоцінюєш ненависть і недооцінюєш економність. Гнилий помідор коштує грошей. А громадські роботи — це час. Народу байдуже, як називається цей павич — Граф чи Пан. Головне, що він платить за парковку.

— Це... нудно, — зітхнув Президент.

— Це стабільність, — відповів Темний Володар. — І це, мій хлопчику, найстрашніше, що могло статися з аристократією. Їх не знищили. Їх просто ігнорують.

Того вечора у всіх тавернах міста піднімали тости не за "Смерть тиранам", а за "Щоб ті колишні лорди вдавилися в черзі до поліклініки". І це була справжня перемога демократії.