Світлі та Темні

Після підписання «Акту про Реорганізацію» та закінчення Великої Війни, у Темній Імперії настало те, чого її стіни не чули тисячоліттями.

Тиша.

Абсолютна, дзвінка, ватна тиша.

У перший тиждень Морґрат був у захваті.

Він спав до десятої ранку (раніше його будили або кур'єри з поганими новинами, або спроби отруєння).

Він нарешті прочитав усі книги, що роками накопичувалися на тумбочці.

Він навіть спробував зайнятися садівництвом на балконі, посадивши хижі орхідеї (вони, правда, намагалися відкусити йому палець, але це були приємні дрібниці).

— Ваша Темносте, — щоранку доповідав Зілч, сяючи від щастя. — Заводи гудуть, вулкан димить. Податки вчасно сплачюються. Жодного селянського бунту. Жодного героя, який хоче визволити принцесу…

— Зовсім жодного? — з надією перепитував Морґрат. — Може, хоч якийсь п'яний бард забрів не туди?

— Ні, сір. Всі барди зараз на фестивалі авторської пісні в Ельфійському Лісі. У нас тиша і благодать.

Морґрат зітхав і йшов годувати кракена в ставку. Кракен теж виглядав ситим і лінивим, навіть щупальцем не хотів ворушити.

Під кінець другого тижня "відпустки" Морґрат почав втрачати глузд.

Він звик жити в режимі постійного авралу. Його організм, загартований століттями стресу, інтриг та замахів, не розумів, чому не виділяється адреналін.

Він почав вештатися Цитаделлю, як привид. Він перевіряв замки на дверях (всі працювали). Він особисто перерахував золоті злитки в скарбниці (все сходиться до монети).

Ефективний менеджмент, який він будував роками, тепер працював проти нього. Система стала настільки досконалою, що більше не потребувала його втручання. Він став "почесним імператором", чия функція — просто існувати і гарно виглядати на портретах.

Увечері, коли сонце ліниво котилося за обрій, Морґрат увірвався до спальні, де Рита спокійно розчісувала волосся перед дзеркалом.

Він виглядав як тигр у клітці — роздратований, напружений, з очима, що бігали по кімнаті в пошуках невидимих ворогів.

— Це ненормально, Рито! — випалив він замість привітання. — Це якась змова!

Рита навіть не повернулася, спостерігаючи за ним через відображення.

— Що саме, любий? Те, що тебе ніхто не намагався вбити вже два тижні?

— Саме так! — Морґрат впав у крісло, закинувши ногу на ногу. — Вони щось приховують. Не може бути так спокійно. Де інтриги? Де підсипана отрута? Де раптові вторгнення демонів із сусіднього виміру?

Він схопився і почав міряти кроками килим.

— Я відчуваю себе пенсіонером, Рито! Я сьогодні дві години дивився у вікно. І знаєш, що я там побачив? Нічого! Просто хмари! Вони пливуть, і їм байдуже на мене!

Він зупинився і подивився на дружину палаючим поглядом.

— Розумієш... От коли навколо двіжуха... Коли кулі (або фаєрболи) свистять над головою... Коли все висить на волосині і треба приймати рішення за секунду... От тоді я відчуваю, що я живий! Тоді кров кипить! А зараз я... я ніби в желе.

Рита повільно відклала гребінець. Вона повернулася до чоловіка, і в її очах затанцювали бісики.

— Тобі нудно, — констатувала вона. — Тобі бракує адреналіну.

— Мені бракує сенсу! — виправив він.

— Ну... — Рита підвелася, підійшла до нього і поклала руки йому на плечі. — Якщо тобі так хочеться гострих відчуттів... Я можу покатати тебе на емоційних гойдалках.

— Це як? — напружився Морґрат.

— Дуже просто, — прошепотіла вона грайливо. — Я можу просто зараз влаштувати істерику. Почати бити посуд. Кричати, що ти зіпсував мені молодість. Звинуватити тебе в тому, що ти зраджуєш мені з тією дріадою з відділу кадрів. Потім вигнати тебе на диван, а через годину плакати і просити вибачення.

Вона провела нігтиком по його щоці.

— Хоч я так ніколи не роблю, бо я жінка розумна і самодостатня... Але для коханого чоловіка я можу все. Хочеш драми? Буде тобі драма, якої Шекспір не бачив.

Морґрат відсахнувся, уявивши цю перспективу.

— Боги, ні! — вигукнув він. — Рито, це... це якось надто по-міщанськи!

— По-міщанськи?

— Так! Скандали, ревнощі, битий посуд... Це рівень якогось дрібного барона. Я — Імператор. Мій рівень — це геополітичні катастрофи, а не сімейні розбірки. Я масштаб люблю, розумієш? Глобальність!

Рита тихо розсміялася і згасила світло помахом руки.

— Ну, як знаєш. Моя пропозиція залишається в силі. Якщо стане зовсім нудно — тільки скажи. А тепер лягай спати, "імператоре". Завтра важкий день. Тобі треба буде вибрати колір штор для вітальні. Це теж, знаєш, геополітичне рішення.

Морґрат ліг у ліжко, дивлячись у темряву.

Тиша дзвеніла у вухах.

— Штори... — прошепотів він із жахом. — Я докотився до штор.

Він заплющив очі, мріючи про те, щоб хоч один маленький метеорит впав на Цитадель. Просто так. Для тонусу. Але ніч була спокійною, і навіть метеорити пролітали повз, боячись порушити ідеальний порядок Темної Імперії.

***

Ідея прийшла до Морґрата о третій ночі, коли він лежав у темряві, втупившись у стелю, де магічна фреска зображувала битву титанів. Битва була епічною, статичною і... нудною.

Він раптом зрозумів, у чому була його проблема.

Він — Архітектор Порядку. Він — людина, яка взяла хаотичні землі орків, гоблінів і некромантів і перетворила їх на швейцарський годинник (тільки з шипами). Його талант — це створення структури з ентропії.

А зараз він сидить у готовій структурі і нудиться.

— Еврика! — прошепотів він, сідаючи на ліжку.

— Спи, — сонно пробурмотіла Рита. — Якщо ти знову придумав захопити світ до сніданку, то я проти.

— Ні, Рито! Я придумав дещо краще. Я буду займатися аутсорсингом.

О восьмій ранку (непристойно рано для аристократії, але нормально для трудоголіків) Морґрат активував Кристал Зв'язку.

Зображення замиготіло, і в повітрі з'явилася голограма кабінету Магістра Артура в Білому Місті.

Кабінет виглядав так, ніби там вибухнула паперова фабрика. Стоси декретів, звітів і скарг сягали стелі.

Сам Артур, Голова Тимчасового Уряду, виглядав жахливо. Мішки під очима, триденна щетина, пом'ятий мундир. Він пив щось схоже на найдешевшу каву і дивився на Морґрата поглядом людини, яка вже не боїться смерті, бо смерть — це хоча б вихідний.

— Морґрате? — хрипко запитав Артур. — Ти вирішив мене добити? Якщо так, то ставай у чергу. Переді мною Гільдія Пекарів, вони вимагають знизити акцизи на борошно, і Гільдія Мірошників, які вимагають їх підвищити.

— Привіт, Артуре! — бадьоро відгукнувся Темний Володар. — Ти виглядаєш... як труп мого дідуся. Тільки дідусь був веселішим. Як справи у молодій демократії?

Артур нервово засміявся.

— Справи? Це катастрофа, Морґрате. Це пекло. Казна пуста — Теодорік вивіз усе золото в офшори перед зреченням. Чиновники крадуть швидше, ніж ми друкуємо гроші. Дороги розбиті, мости впали. У провінціях анархія. Я... я не знаю, що робити. Я воїн, а не бухгалтер.

Морґрат слухав це, і його серце співало.

Руїна. Корупція. Розвал інфраструктури. Це було воно. Це був виклик.

— Артуре, — сказав він тоном доброго лікаря. — Тобі потрібна допомога.

— Мені потрібне диво. Або мільярд золотих.

— Я пропоную дещо краще. Я пропоную Експертизу.

Володар нахилився до кристала.

— Послухай. Коли я прийшов до влади триста років тому, Темні Землі виглядали так само. Орки їли один одного, гобліни крали все, що не прибите цвяхами, а економіка базувалася на грабежах. Я це виправив. Я знаю, як будувати вертикаль.

— Ти пропонуєш... — Артур напружився. — Окупацію?

— Ні! Я пропоную **Консалтинг**. Я приїду як приватна особа. Як "Кризовий Менеджер". Я допоможу тобі налагодити процеси, вичистити авгієві стайні і запустити систему.

— А яка ціна? — підозріло запитав Магістр. — Ти нічого не робиш просто так. Душу? Землі? Первістка?

— Безкоштовно. Я зроблю це pro bono (заради загального блага). Мені просто потрібен цікавий проєкт. Від вас тільки проживання, харчування і повний карт-бланш на звільнення ідіотів. Ну, і може, пара статуй на мою честь. Маленьких.

Артур мовчав хвилину. Він боровся з гордістю. Але потім він подивився на стос паперів, на якому було написано "Загроза голоду в Південних Провінціях".

— Приїжджай, — видихнув він. — Мені байдуже, що скажуть люди. Якщо ти змусиш цю країну працювати... я особисто поставлю тобі пам'ятник.

До обіду в Чорній Цитаделі панував радісний хаос.

Морґрат бігав по кімнаті, кидаючи у валізу свої “робочі інструменти”: теки для документів, улюблене перо з воронячого крила, червоне чорнило (для резолюцій "ВІДМОВИТИ"), магічний калькулятор і невеликий батіг (для мотивації персоналу).

— Рито! — гукав він. — Де мій “Державотворець” Макіавеллі? Хочу почитати дорогою!

Рита стояла біля дверей, вже одягнена у дорожній костюм.

— Він у тебе в руках, любий.

— О, точно. Ти все взяла?

— Звісно, любий. Спакувала свої найкращі сукні. Світла Столиця, бали, інтриги... Треба ж показати світлим, як має виглядати Перша Леді. І ще пару отрут. Про всяк випадок. Місцева кухня, кажуть, жахлива.

— Ми їдемо не у відпустку, а на роботу у зону економічного лиха! — пафосно підмітив Морґрат.

— Це ти їдеш працювати, — усміхнулася вона. — А я їду прослідкувати, щоб ти не захопив владу випадково, за звичкою.

***

Перед від'їздом Морґрат викликав Зілча і усю верхівку держапарату до Тронної Зали.

Гоблін тремтів, тримаючи в руках "Ключ від Усього" (магічний артефакт, що відкривав усі двері в Цитаделі, включаючи винний погріб).

— Ваша Темносте... Ви залишаєте нас? Надовго?

— Не знаю, Зілче. Поки не наведу лад у сусідів. Може, місяць. Може, рік. Там роботи непочатий край.

Морґрат подивився на своїх підлеглих.

— Слухайте сюди. Я їду у відрядження. За головного залишається Зілч.

Губернатори перезирнулися. Зілч зблід.

— Не бійтеся, — заспокоїв їх Володар. — Я не даю йому абсолютної влади. Ми переходимо на децентралізацію. Ти, Гримлок, відповідаєш за кордони. Ти, Малагазаре, за науку. Ти, Златко, за фінанси. Зілч — координатор.

— А якщо станеться щось жахливе? — запитав Гримлок.

— У вас є інструкції на всі випадки життя, — відповів Морґрат, вказуючи на шафу, забиту томами. — "Що робити при вторгненні", "Що робити при пожежі", "Що робити, якщо дракон з'їв податкового інспектора". Читайте. Виконуйте. І не дзвоніть мені через дрібниці.

Морґрат поклав руку на плече вірного слуги.

— Ти впораєшся, Зілче. Ти вчився у найкращого. Просто пам'ятай наше головне правило: "Ефективність понад усе, а тих, хто не згоден — у компост".

— У компост, — повторив Зілч, випроставшись. — Зрозумів, сір.

***

Карета (без гербів, щоб не лякати селян) стояла біля воріт.

Морґрат вдихнув повітря. Воно пахло пригодами, бюрократією і чужими проблемами, які так приємно вирішувати.

— Ну що, Рито? — він подав їй руку. — Готова нести світло знань у темні голови світлих демократів?

— Завжди готова, — відповіла вона, сідаючи в карету.

— Рушай! — скомандував Морґрат кучеру.

Карета рушила на захід, до кордону.

Зілч стояв на порозі Цитаделі, притискаючи до грудей Ключ, і махав їм услід хустинкою. Він відчував дивну суміш паніки і гордості. Його бос поїхав не завойовувати світ, а ремонтувати його. І це, мабуть, було найдивніше, що сталося за останні три тисячі років.

***

Коли чорна карет зупинилася біля Білого Палацу, Морґрат очікував побачити руїну. Але побачив він щось навіть гірше — занедбаність.

Фонтани не працювали, клумби заросли бур'яном, а вартові біля воріт поводились як продавці-консультанти з фіксованою ставкою — кожен свій рух супроводжували таким виразом обличчя ніби робили вам величезну послугу.

— Тут пахне тугою, — скривила носик Рита, виходячи з карети. — І пилюкою. Їм терміново потрібен не менеджер, а клінінг.

Артур зустрів їх на сходах. Він виглядав ще гірше, ніж по відеозв'язку.

— Дякую, що приїхали, — видихнув він, тиснучи руку колишньому ворогу. — Ходімо. Кабінет Міністрів уже зібрався. Я сказав їм, що приїде "міжнародний аудитор". Прошу, не лякай їх одразу.

— Я буду сама люб'язність, — пообіцяв Морґрат, поправляючи краватку (під якою все одно ховався амулет Залякування 8-го рівня).

Зала Ради Міністрів Світлої Республіки нагадувала не центр ухвалення рішень, а зал очікування у стоматолога, де всі сподіваються, що лікар захворів і прийом скасують.

За довгим столом з червоного дерева сиділо десятеро людей. Вони були настільки невиразними, що око Морґрата просто зісковзувало з них.

— Знайомся, Морґрате, — втомлено промовив Артур, вказуючи на це збіговисько. — Це мій Кабінет.

— Вражаюче, — прокоментував Темний Володар, розглядаючи міністрів, як ентомолог розглядає особливо млявих жуків. — Я ніколи не бачив стільки... відсутності присутності в одній кімнаті.

Артур зітхнув.

— Це Міністр Фінансів, пан Нульке. Він не бере відкати, бо боїться чіпати гроші. Він вважає, що монети — це розсадник бактерій.

— Це Міністр Оборони, барон Тихомир. Він пацифіст. Він непритомніє від вигляду меча.

— А це, — Артур зітхнув, вказуючи на жінку, яка в'язала шкарпетку і поглядала з-під лоба так, ніби Володар затоптав її улюблені петунії, — Міністр Магічного Регулювання. Пані Амбридж. Вона терпіти не може чаклунів.

Морґрат сів у вільне крісло. Рита сіла поруч, дістала блокнот і почала малювати шаржі.

Володар уважно оглянув присутніх.

Це було збіговисько ідеальної посередності.

Ці люди не крали, бо для крадіжки треба мати схему, сміливість і бажання витрачати гроші. У них не було нічого. Вони не хотіли влади, вони хотіли, щоб їх не чіпали. Це був “баласт”, який не тонув, але й не давав кораблю плисти.

— Панове, — почав Морґрат своїм фірмовим баритоном. — Я переглянув ваші звіти. У мене одне питання: ви ідіоти чи саботажники?

Тиша. Лише шпиці Міністра Магії дзенькнули.

— Ми... ми діємо в рамках протоколу, — пропищав Фінансист.

Морґрат повернувся до Артура.

— Артуре, вийдімо на хвилинку.

У коридорі Володар вибухнув.

— Артуре, це не уряд. Це клуб анонімних меланхоліків. Чому ти їх не звільнив?

— Не можу, — втомлено потер скроні Артур.

— Чому? У тебе є влада! Ти Диктатор!

— Я — Голова Тимчасового Уряду Демократичної Республіки, — виправив Артур. — У нас є Трудовий Кодекс.

— Що? — Морґрат вперше почув це словосполучення.

— Трудовий Кодекс Світлих Земель. Стаття 45: “Чиновника не можна звільнити без рішення суду, згоди профспілки і трьох письмових попереджень з інтервалом у пів року”. А ще у них “імунітет перехідного періоду”. Якщо я їх звільню, вони подадуть до суду, виграють мільйони компенсації і повернуться на посади.

Морґрат дивився на нього як на божевільного.

— Артуре... У мене в Імперії “Трудовий Кодекс” складається з одного пункту: “Працюй добре, або станеш добривом”.

— Тут це не працює. Тут — Світло. Тут — Права. Тут — Процедура.

— Тобто я не можу їх звільнити?

— Ні.

— Я не можу їх залякати?

— Це буде розцінено як “тиск на демократичні інститути”. Преса з'їсть мене живцем.

— Я не можу їх... ну, випадково телепортувати на безлюдний острів?

— Морґрате! Ми ж домовлялися. Без криміналу.

Вони повернулись до кабінету. Морґрат обійшов приміщення по периметру, свердлячи міністрів поглядом і зупинився біля дошки, де висіла карта столиці, утикана прапорцями "Проблема".

— Гаразд, — нарешті сказав він, — Виклик прийнято.

Він обернувся до міністрів, і на його обличчі з'явилася посмішка, від якої пан Тихомир почав гикати.

— Панове! З цього моменту ми вводимо нову систему управління. Вона називається KPI (Key Performance Indicators).

Міністри перезирнулися. Слово звучало як назва демона.

— Що це? — боязко запитав пан Нульке.

— Це страшніше за демонів, — пообіцяв Морґрат. — Це Звітність.

— Проблема номер один, — тицьнув у карту Морґрат. — У столиці перебої з хлібом. Пекарі страйкують, бо млини не дають борошна. Млини стоять, бо немає зерна. Зерно гниє на складах, бо візники вимагають підвищення тарифів.

— Ми створили комісію... — почав було Міністр Інфраструктури.

— Комісію розпустити! — гаркнув Морґрат, а потім, згадавши про демократію, додав м'якше: — Тобто, переформатувати.

Він підійшов до Міністра Фінансів.

— Пане Нульке. Ви боїтеся красти, це чудово. Але чи боїтеся ви Аудиту?

— Аудиту? — побілів чиновник.

— Так. Я призначаю вас відповідальним за переговори з візниками. Якщо до завтрашнього вечора зерно не поїде, я ініціюю публічний аудит ваших витрат на канцелярські скріпки за останні десять років. Я чув, ви купили позолочені?

— Це наклеп! — заверещав Нульке.

— Доведіть. У вас доба.

Потім він повернувся до Міністра Оборони.

— Бароне. У вас є солдати, які нудьгують у казармах.

— Вони не будуть стріляти в народ!

— А хто каже про стрілянину? Вони будуть носити мішки.

— Але це не по статуту!

— У вашому статуті є пункт про “допомогу цивільному населенню у випадку стихійного лиха”. Голод — це лихо. Якщо ви відмовитесь, я розкажу пресі, що ви використовуєте бойових коней для полювання на лисиць. У мене є фотографії. (Фотографій не було, але блеф — це друга натура Темного Володаря).

Морґрат ходив кабінетом, як хижак. Він не міг страчувати, але він міг створювати нестерпні умови праці.

— Панове, — сказав він лагідно. — Віднині ми працюємо за графіком 24/7. Вхід у цю кімнату вільний, вихід — тільки після виконання денного плану. Туалет — за розкладом. Обід — на робочому місці.

— Це негуманно! — обурився Міністр Культури (який до цього спав).

— Це “кризовий менеджмент”, — відрізав Морґрат. — Або ви починаєте працювати, або ви самі напишете заяву про звільнення “за власним бажанням”, щоб втекти з цього пекла.

Він нахилився до Артура і прошепотів:

— Дивись. Зараз вони побіжать.

І дійсно. В очах міністрів читався жах. Вони звикли до в'ялої, сонної рутини. Енергійний, вимогливий, саркастичний тиран, який вимагав результату і погрожував не смертю, а роботою, був для них гіршим за чуму.

До вечора:

1. Пан Нульке, трясучись за свою репутацію, знайшов гроші для візників (виявилося, був резервний фонд "на чорний день", про який він забув).

2. Солдати-пацифісти із задоволенням тягали мішки з зерном, бо це краще, ніж марширувати на плацу.

3. Пекарні запрацювали.

***

Морґрат стояв на балконі палацу, дивлячись на дим із труб пекарень.

Поруч стояв Артур, тримаючи в руках свіжий буханець хліба.

— Ти не вбив жодної людини, — здивовано сказав Магістр. — Ти навіть нікого не вдарив.

— Я просто знайшов їхні больові точки, — знизав плечима Морґрат. — У кожного бюрократа є страх. Страх відповідальності, страх скандалу, страх перепрацювати. Я зіграв на цьому, як на органі.

Ззаду підійшла Рита, яка весь день провела в місцевих магазинах, “інспектуючи легку промисловість”.

— Ти виглядиш задоволеним, — зауважила вона.

— Я лише розігріваюсь, — усміхнувся Морґрат. — Завтра ми займемося дорогами. Я планую змусити Міністра Інфраструктури особисто закладати ями. Під виглядом “урочистого відкриття ремонту”. Вони люблять перерізати стрічки? От нехай перерізають їх лопатою.

Артур відкусив шматок хліба.

— Знаєш, Морґрате... Ти страшна людина. Але, чорт забирай, ефективна.

— Це тільки початок, — пообіцяв Темний Володар. — До кінця тижня вони будуть благати про те, щоб я повернувся в Темні Землі. Але спочатку ми полагодимо каналізацію.

Так почалася епоха “Великого Світлого Ремонту”, яку історики пізніше назвуть "Днями, коли чиновники плакали, але працювали".