Світлі та Темні

Була третя година ночі.

Замок спав. Навіть привиди, які зазвичай виють у Західній Вежі, взяли вихідний через біль у горлі.

Морґрат спав, обіймаючи подушку. Йому снився чудовий сон: податкова звітність зійшлася до копійки, а Світлі Землі добровільно перейшли на використання темної валюти.

*ТУК-ТУК-ТУК.*

Звук був сухим і наполегливим, наче хтось стукав кісткою по склу.

Морґрат розплющив одне око.

За вікном, на карнизі, сидів Сич.

Це був не звичайний сич. Пір’я у нього не було — тільки голий скелет, у якому пульсувало тьмяне червоне світло. В очницях горіло пекельне полум'я, а дзьоб був зроблений з чорного вулканічного скла.

— Вашу ж маму... — пробурмотів Морґрат, накидаючи халат. — Кому не спиться?

Він відчинив вікно. В кімнату війнуло запахом сірки і смаженого бекону.

Сич діловито простягнув лапу, до якої був прив’язаний чорний конверт із сургучевою печаткою у вигляді перевернутої пентаграми.

— Кур’єрська доставка “Пекло-Експрес”, — прокаркав птах хрипким басом. — Розпишіться в отриманні. Кров’ю, будь ласка.

Морґрат штрикнув палець голкою, капнув на бланк, і сич, задоволено клацнувши дзьобом, зник у спалаху вогню, ледь не підпаливши штори.

Володар сів на край ліжка і тремтячими руками розкрив конверт.

— Хто там? — сонно запитала Рита, не вилазячи з-під ковдри. — Знову генерали? Скажи їм, що війна починається о дев’ятій.

— Гірше, — прошепотів Морґрат. — Це батьки.

Він розгорнув лист, написаний на людській шкірі (елітна канцелярія Пекла).

"Любий синку (і та дівка, з якою ти живеш, ми все бачимо),

Ми знаємо, що ти дуже зайнятий 'завоюванням світу' (хоча, судячи з новин, ти більше займаєшся готельним бізнесом), але є дати, які не можна пропускати.

У цю суботу ми святкуємо 666-річчя нашого Спільного Посмертя (Діамантово-Сірчаний Ювілей).

Буде весь бомонд Дев’ятого Кола. Дядько Люцифер обіцяв заїхати, якщо не буде заторів на Стіксі.

Твоя присутність обов’язкова. Відмови не приймаються (інакше тато підніметься і надере тобі вуха, і йому байдуже, що ти Темний Володар).

З любов'ю, Мама.

P.S. Одягнися легко, у нас кондиціонер зламався, спека страшна."

Морґрат зблід. Лист випав з його рук.

— Триста років... — прошепотів він. — Я не бачив їх триста років. Я навіть пам’ятника їм не поставив, бо ховати було нічого.

Рита сіла, поправила зачіску і взяла лист.

— Ого. 666 років разом. Це солідно. Треба їхати.

— Ти не розумієш! — Морґрат схопився і почав міряти кроками спальню. — Це ж мої батьки! Тато — Герцог Пекла у відставці. Він вважає, що я ганьблю рід!

— Чому?

— Бо я реформатор! Для нього "ефективний менеджмент" — це коли ти вариш ворогів у котлі, а не береш з них податки! Він скаже, що я м’якотілий! Що я ліберал! А мама... Мама почне питати, чому я такий худий і коли будуть онуки-антихристи!

Він схопився за голову.

— Я не можу їхати! У мене війна! У мене звітність! У мене Азазель линяє!

Рита встала, підійшла до чоловіка і дала йому легенького ляпаса.

— Морґрате, припини істерику. Ти Володар Темряви чи підліток, який отримав двійку?

— Я син своїх батьків, а це набагато страшніше, — буркнув він.

— Послухай, — Рита поклала руки йому на плечі. — Це ювілей. Таке буває раз на вічність. Якщо ми не поїдемо, вони образяться. А ображені родичі з Пекла — це гірше за інквізицію.

— Але я боюся...

— Чого? Що тато насварить? Тобі 400 років, у тебе є Меч Тисячі Криків і власна Імперія. Ти впораєшся.

Вона усміхнулася.

— До того ж, я хочу з ними познайомитися. Цікаво ж подивитися, звідки у тебе ця манія до чорного кольору і пафосних промов. Це генетика чи виховання?

Морґрат подивився на дружину. В її очах світилася рішучість (і цікавість жінки, яка хоче побачити дитячі фотографії чоловіка, які точно є у мами).

— Ти не передумаєш?

— Ні.

— І ти поїдеш зі мною? У Пекло? Там, м’яко кажучи, не курорт.

— Любий, я пережила ремонт у замку і твоє весілля. Пекло мене не злякає. Пакуй валізи.

Наступного ранку в покоях панував хаос.

Морґрат бігав із списком "Що взяти, щоб не згоріти і не зганьбитися".

Рита спокійно складала сукні.

— Зілче! — кричав Володар. — Де мій парадний вогнетривкий плащ? Той, з азбестовою підкладкою!

— У хімчистці, сір! — відповідав гоблін, який теж пакував речі (його брали як носія і живий щит на випадок незручних запитань).

— А подарунок? Що ми даруємо?!

— Я замовила, — спокійно сказала Рита. — Новітній магічний кондиціонер "Арктичний Подих ПРО МАКС". Мама писала, що їм спекотно. Це буде найкращий подарунок.

— Геніально, — визнав Морґрат. — Тато оцінить. Він любить технології, хоча й прикидається консерватором.

Азазель сидів у переносці і гриз ґрати. Його теж брали, бо залишити кролика-монстра без нагляду на вихідні означало повернутися на руїни.

— Ну що, готові? — запитав Морґрат, стоячи перед величезним дзеркалом, на якому Зілч крейдою малював портал.

Він був у своєму найкращому чорному костюмі. Рита була у червоній сукні ("Щоб пасувати до інтер'єру", — сказала вона).

— Готові, — кивнула вона. — Відчиняй браму, Зілче. Їдемо до свекрухи на млинці. Тобто, на грішників.

Зілч дочитав закляття. Дзеркало пішло брижами, стало чорним і війнуло жаром.

— Наступна зупинка — Пекло, Центральний Вокзал, — оголосив гоблін.

Морґрат глибоко вдихнув, взяв Риту за руку і зробив крок у безодню.

Вийшовши з порталу на Центральному Вокзалі Пекла (який підозріло нагадував звичайний вокзал у годину пік, тільки з лавою замість рейок), Морґрат зрозумів свою помилку. Він не взяв маскування.

Тільки-но вони ступили на "Бульвар Грішників", як почалося.

— Морґрате! Старий друже! — закричав рогатий демон у діловому костюмі, махаючи кейсом. — Скільки літ! Пам'ятаєш мене? Я — Асмодей, ми підписували контракт на поставку душ у 1556-му!

— Пам'ятаю, Асмодею, — ввічливо кивнув Володар, намагаючись пройти повз. — Чудово виглядаєш. Роги підпиляв?

— Ага! Слухай, зайди до мене в офіс, вип'ємо по філіжанці киплячої смоли! У мене новий секретар-суккуб, кава — вогонь!

— На жаль, поспішаю до батьків. Наступного разу!

Через десять метрів їх зупинив чоловік з сокирою в спині.

— О! Ваша Темносте! — радісно вигукнув він.

— Генерал Брут? — здивувався Морґрат. — Я думав, ви... ну... зникли безвісти під час П'ятої Кампанії.

— Та ні! Ви ж самі наказали мене стратити за розтрату! Дякую, до речі. Тут кар'єрний ріст кращий. Я тепер начальник відділу тортур "Для тих, хто любить джаз". Заходьте на вогник!

— Дякую, Бруте, якось іншим разом...

Зустрічалися і менш приємні особистості.

— Ей, ти! — кричав із котла якийсь колишній герой. — Ти мені винен життя!

— Пиши скаргу в небесну канцелярію! — відмахувався Морґрат.

Зілч, який тягнув валізи, бурмотів:

— У вас тут нетворкінг кращий, ніж у LinkedIn. Половина населення Пекла — ваші клієнти.

Рита йшла поруч, насунувши каптур на очі. Вона поводилася дивно тихо і постійно намагалася сховатися за спину чоловіка.

Коли вони проходили повз елітне казино "Останній Шанс", звідти вийшов елегантний демон-інкуб. Побачивши Риту, він розплився в усмішці.

— Марга... Тобто, Рито? Невже це ти? Ти все ще винна мені партію в покер на роздягання з 1890-го!

Рита почервоніла і зробила вигляд, що розглядає сталактити.

— Ви помилилися, шановний! — голосно сказала вона, міцніше стискаючи лікоть Морґрата. — Я порядна жінка!

— Хто це був? — підозріло запитав Морґрат.

— Ніхто. Сантехнік. Він... лагодив мені кран. Колись давно.

— Сантехнік-інкуб?

— Хороші фахівці на вагу золота, любий. Не ревнуй.

Нарешті вони дісталися "Тихої Гавані" — елітного передмістя, де жили заслужені пенсіонери Зла.

Будинок батьків виглядав монументально(після спалення в середньому світі його перенесло сюди майже в первісному вигляді): чорний мармур, паркан із кісток драконів і сад, де росли хижі троянди, що гавкали на перехожих.

На порозі стояла Вона. Герцогиня Есмеральда. Мама.

Вона виглядала так, ніби зійшла зі сторінок журналу "Vogue: Apocalypse Edition". Висока зачіска, сукня з павутиння чорної вдови і погляд, який міг заморозити вулкан.

— Синку! — вигукнула вона, і весь пафос зник.

Вона кинулася до Морґрата, почала його обіймати, цілувати в щоки і обтрушувати невидимі пилинки.

— Ти такий худий! Шкіра та кістки! Тебе там не годують? Ти блідий, як мрець! (Що в Пеклі було компліментом, але звучало як докір).

Потім її погляд перемістився на Риту. Температура впала на десять градусів.

— А це, я так розумію... твоя супутниця? — промовила Есмеральда, скануючи Риту поглядом "рентген-свекруха-3000", — Рита, так? Людина? Хм. Як... екзотично.

— Доброго дня, пані Есмеральдо, — усміхнулася Рита, не опускаючи очей (що мамі сподобалося, хоч вона цього й не показала). — Чудовий будинок. І ці троянди... це сорт "Кусь-Кусь"? Рідкісна річ.

— Ти розбираєшся в отруйній ботаніці? — здивувалася Герцогиня.

— Трохи. Я додаю їхній пилок у чай чоловікові, коли він занадто багато працює. Це заспокоює.

В очах мами промайнула іскра поваги.

— Цікавий метод. Я зазвичай використовувала миш'як, але часи змінюються...

Лід розтанув остаточно, коли Рита вручила подарунок.

— Магічний кондиціонер? — Есмеральда була в захваті. — О, дитинко, ти свята! Батько вічно економить на клімат-контролі, каже, що "жар кісток не ломить", а у мене від вологості зачіска псується!

Через десять хвилин Морґрат виявився зайвим.

Жінки сиділи на веранді, пили чай (який димів фіолетовим паром) і обговорювали найважливішу тему Всесвіту: Недоліки Морґрата.

— Він зовсім не береже себе! — скаржилася Рита. — Сидить ночами над звітами.

— Ой, весь у батька! — кивала Есмеральда. — Той теж, бувало, піде "катувати грішників" і пропаде на тиждень. А сам у гаражі пекельну колісницю тюнінгує. Ти його контролюй!

— Я намагаюся! Але він упертий.

— Упертість — це наше, родинне. Слухай, у мене є рецепт настоянки на жаб’ячих лапках, він від неї стає шовковим. Записуй...

Морґрат сидів у кутку, притискаючи до грудей Азазеля, і відчував, як навколо нього стискається кільце любові і гіперопіки.

— Зілче, — прошепотів він. — Мені страшно. Вони знайшли спільну мову.

— Це кінець, сір, — поспівчував гоблін. — Тепер у вас два командири. Опір марний.

Але найстрашніше почалося ввечері. Батько, Старий Герцог (який виявився веселим дідусем з рогами і в домашніх капцях), пішов спати раніше, бо "завтра банкет, треба печінку берегти".

А Есмеральда дістала Альбом.

— О ні, мамо! — застогнав Морґрат. — Тільки не це!

— Риточка має це бачити! — безапеляційно заявила мама. — Дивись, це Морґратик у три рочки. Він тоді вперше викликав демона. Подивись, який милий! Він намагався відгризти демону хвоста!

— Ой, яке чудо! — сміялася Рита. — А це що?

— А це випускний вечір у школі некромантів. Він був у костюмі скелета.

— Мамо, це був не костюм, це було невдале закляття трансформації! — почервонів Володар.

— Не виправдовуйся. Ти виглядав дуже стильно. А ось тут він купається в Котлі Грішників. Голенький!

Рита сміялася так, що троянди в саду почали підспівувати. Морґрат закрив обличчя руками, мріючи про битву з паладинами. Там хоча б можна захищатися. Тут він був безсилий.

— Знаєш, Рито, — сказала Есмеральда, закриваючи альбом. — Я думала, він приведе якусь... знаєш... суккуба з накачаними губами. А ти мені подобаєшся. Ти тримаєш його в тонусі.

— Дякую, мамо, — усміхнулася Рита (слово "мама" вилетіло само собою, і Есмеральда розтанула остаточно).

— Гаразд, діти. Завтра важкий день. Ювілей. Прийдуть усі. Тітка Горгона, дядько Вурдалак... Морґрате, приготуйся. Тітка буде тебе щипати за щічки.

— Я Володар Темряви! — спробував обуритися він.

— Ти мій маленький пиріжечок, — відрізала мама. — Іди спати.

Морґрат покірно поплентався в свою стару дитячу кімнату (де на стінах все ще висіли плакати рок-гуртів і пентаграми), розуміючи, що в цьому домі його титули не варті й ламаного гроша. А Рита йшла поруч і хитро усміхалася, вже плануючи, як використає "фото голенького Морґрата" для шантажу в майбутньому.

Ранок у Пеклі не починається зі сходу сонця (тут його немає), він починається з того, що лавові ріки змінюють колір з багряного на яскраво-помаранчевий.

Поки на кухні гриміли каструлями Рита та Есмеральда (вони готували "Торт Грішника" на 12 поверхів), Морґрат знайшов батька в гаражі. Старий Герцог, закотивши рукави сорочки, по лікоть занурився в двигун старенького, але доглянутого "Пекельного Байка".

— Карбюратор душ барахлить, — буркнув батько, не обертаючись. — Заливаємо грішників низької якості. Дрібні шахраї, політики... Тяги немає.

— Спробуй додати трохи поетів-самогубці, — порадив Морґрат, спираючись на одвірок. — Вони більш горючі.

Батько випростався, витер руки ганчіркою і подивився на сина.

У повітрі зависла незручна тиша. Тиша тривалістю в триста років.

— Ти тоді втік, — раптом сказав Герцог. — Я хотів передати тобі сімейний бізнес. Катівні, контракти, стабільність... А ти пішов в армію того старого ідіота, попереднього Володаря.

— Я хотів змінити світ, тату. А не просто карати тих, хто вже програв життя.

— І як? Змінив?

— Я збудував Імперію, — твердо сказав Морґрат. — Я об'єднав племена. Я змусив світлих рахуватися з нами. І, до речі, я помстився за наш маєток. Ті паладини, що спалили дім, коли ви загинули... Їхніх нащадків я не вбив. Я змусив їх працювати на моїх шахтах. Це... ефективніше.

В очах батька промайнуло щось схоже на гордість. Він підійшов і поклав важку руку на плече сина.

— Знаєш... Я слідкував за новинами. Твій економічний підхід... це дивно. Але це працює. Ти перевершив мене, сину. Ти не просто Герцог. Ти — Володар.

Морґрат відчув, як ком стає в горлі.

— Дякую, тату. За те, що вчив мене не здаватися. І за те, що навчив ремонтувати карбюратори.

До обіду почали збиратися гості. Це було схоже на з'їзд історичних реконструкторів, тільки справжніх. З порталів вивалювалися дядьки, тітки, кузени і пращури. Дехто приїхав на примарних конях, дехто прийшов пішки з сусідніх кіл Пекла.

— Морґрате! — верещала тітка Горгона (у неї замість волосся були змії, і вони теж радісно шипіли). — Ти помер?! Нарешті! Я так і знала, що тебе вб'ють герої! Як це сталося? Отрута? Кинджал у спину?

— Я живий, тітонько, — терпляче пояснював Володар, вириваючись з її кістлявих обіймів. — Я просто приїхав у гості.

— Живий? — розчаровано тягнули родичі. — Ну от... А ми вже думали, ти приєднаєшся до нашого бридж-клубу. Ну нічого, ми почекаємо.

Морґрат потискав сотні холодних рук, лап і щупалець.

— Ні, я не планую вмирати... Так, бізнес іде добре... Ні, Світлих ми ще не доїли, ми їх доїмо фінансово...

Зілч, який стояв у кутку з тацею напоїв, був блідий як стіна.

— Ваша Темносте, — шепотів він. — Ваш прадідусь щойно намагався відкрутити мені голову. Сказав, що йому потрібен новий кубок.

— Терпи, Зілче. Це родина.

Раптом музика стихла. Натовп розступився, схиливши голови. У двері увійшов Він.

Високий, у бездоганному білому костюмі (іронія, яку міг дозволити собі тільки він), з келихом мартіні в руці.

Люцифер. Сатана. Великий Бос.

Він підійшов до ювілярів, вручив мамі букет палаючих лілій, а татові — пляшку коньяку витримки "від початку часів".

— Есмеральдо, ти сяєш яскравіше за ранкову зорю! Герцогу, ти старий пройдисвіт, як ти ще не розсипався?

Потім він повернувся до Морґрата.

— А, наш головний стартапер! — Сатана усміхнувся сліпучою посмішкою. — Читав твої звіти. "Бог-коін"? Геніально. Я реготав три дні. Продовжуй у тому ж дусі, хлопче. Ти робиш пекло на землі настільки комфортним, що люди перестали боятися потрапляти сюди. Це... цікава стратегія.

Морґрат вклонився. Отримати похвалу від Сатани — це як отримати "Оскар", Нобелівську премію і довічну індульгенцію одночасно.

Коли вечірка була в розпалі, до Морґрата підійшла дівчина.

Вона була напівпрозора, сяяла блідим блакитним світлом і виглядала на вічні шістнадцять років.

— Привіт, Морті, — тихо сказала вона.

Морґрат завмер. Це була Еліза. Його перше кохання. Дочка сусіда-некроманта. Вона загинула під час рейду паладинів, коли вони були підлітками.

— Елізо... — голос Володаря дрібнув. — Ти... ти не змінилася.

— А ти виріс, — вона сумно усміхнулася, торкаючись його щоки холодною рукою. — Став таким поважним. Я завжди знала, що ти станеш кимось великим. Шкода, що я не можу це побачити наживо.

Морґрат відчув, як червоніє. Він згадав, як вони цілувалися на цвинтарі під місяцем і обіцяли одружитися.

І в цей момент до них підійшла Рита.

Морґрат запанікував. Сцена "Колишня (мертва) і Дружина (жива)" могла закінчитися катастрофою.

— Рито, це... це Еліза, ми... ми дружили в дитинстві...

Рита подивилася на примару. Потім на збентеженого чоловіка.

Замість ревнощів, вона тепло усміхнулася.

— Привіт, Елізо, — сказала Рита. — Морґрат розповідав про тебе. Ти та сама дівчина, яка навчила його не боятися павуків?

— Так, — здивувалася примара. — Він верещав як дівчисько.

— О, він і зараз верещить, коли бачить міль, — розсміялася Рита.

Вона взяла примарну руку Елізи.

— Дякую тобі. Частина того доброго, що є в ньому зараз — це твоя заслуга. Він тебе пам'ятає. І я рада, що він мав когось такого світлого в ті темні часи.

Еліза розцвіла. Напруга зникла.

— Бережи його, — прошепотіла примара. — Він тільки на вигляд грізний. Всередині він — м'який бублик.

— Я знаю, — підморгнула Рита. — Тому я і вийшла за нього.

Примара розчинилась серед натовпу. Морґрат видихнув.

— Ти... ти не сердишся?

— За що? За те, що у тебе було життя до мене? — хмикнула Рита. — Дурненький. Головне, з ким ти зараз. А тепер ходімо танцювати, поки твій дядько Вурдалак не запросив мене на танго. Він підозріло на мене дивиться.

Вечір добігав кінця.

Морґрат розслабився. Він пив ель із прадідом, сперечався з троюрідним дядьком про тактичні переваги скелетів над зомбі (звісто скелети кращі — у них більша швидкість атаки) і танцював з мамою вальс під "Highway to Hell".

Нарешті, настав час прощатися.

Батьки стояли на ґанку, обіймаючи один одного.

— Приїжджайте частіше! — кричала мама, витираючи сльози хустинкою з азбесту. — Не чекайте ще триста років! І, Рито, не забудь про настоянку!

— Обов'язково, мамо! — махала рукою Рита.

Зілч відкрив портал.

Вони вийшли у спальні свого замку. Тиша. Прохолода. Свіже нічне повітря, яке не пахло сіркою.

Азазель радісно вистрибнув з переноски і побіг гризти свій улюблений килим.

Морґрат сів на ліжко і почав стягувати чоботи.

— Ну як? — запитала Рита, розстібаючи сукню.

— Це було... — Морґрат підібрав слово. — Душевно. Я думав, буде гірше. Я радий, що ми поїхали.

— Я ж казала. Родина — це важливо. Навіть якщо вони мертві демонопоклонники.

Він підійшов до вікна, дивлячись на зорі над своєю Імперією.

— Але знаєш, Рито...

— Що?

— Давай домовимося.

— Про що?

— Ми не помремо найближчу тисячу років. Там, звісно, весело... компанія хороша... але жити мені подобається більше. Тут є піца, тут є море, і тут є ти.

— Згода, — Рита обійняла його ззаду. — Ніякої смерті. У нас ще іпотека на Літню Резиденцію не виплачена.

Темний Володар усміхнувся. Він відчував себе повним сил. Адже тепер він знав: навіть якщо все піде шкереберть, і світлі переможуть, у нього завжди є місце, де його люблять, чекають і нагодують пиріжками з попелом. І це знання робило його непереможним.