Світлі та Темні

Минув рівно місяць від початку активної фази геополітичного конфлікту (саме так Морґрат наполягав називати цю війну в офіційних документах, щоб не псувати інвестиційний клімат). Перший адреналін вивітрився, гучні гасла Світлих про «хрестовий похід» загрузли в рутині позиційних боїв, а бліцкриг, якого так чекали генерали обох сторін, перетворився на методичне перетягування лінії фронту туди-сюди на кілька кілометрів.

Морґрат сидів у своєму польовому наметі (який більше нагадував пересувний офіс класу люкс) і дивився на календар. Наближався жовтень. На початку кампанії Володар клявся самому собі не займатися мікроменеджментом. “Нехай генерали воюють, — думав він, — я буду лише наглядати”. Але його внутрішній аудитор не міг спати спокійно, коли бачив у звітах перші випадки “Траншейної стопи”.

— Зілче, — покликав він. — Згадай стару приказку орків: «Армія маршує на шлунку, але воює…»

— «…у сухому взутті», сір, — миттєво відповів гоблін.

— Саме так. Світлі генерали зараз планують епічні наступи і моляться своїм богам про перемогу. А я хочу, щоб мої солдати не підхопили пневмонію, коли почнуться затяжні зливи. Де учасники тендеру?

— Уже вийшли на старт.

Поки генерали Світлого Альянсу замовляли нові золоті еполети для параду перемоги, Морґрат оголосив закритий державний тендер на закупівлю водонепроникних шкарпеток для передової.

— Я не збираюся втрачати боєздатність легіонів через мокрі ноги, — заявив він на зустрічі з Гільдією Текстильників. — Мені потрібні шкарпетки, які витримають тиждень у багнюці, не розлізуться від поту троля і збережуть тепло навіть у крижаній воді.

Щоб уникнути корупції та постачання неякісного товару (що було національним видом спорту серед імперських підрядників), Морґрат особисто очолив приймальну комісію. Випробувальний полігон він обрав специфічний: Гнилі Трясовини, що лежали на південному-сході Імперії. Там багнюка мала консистенцію густого клею, а вода пахла сірководнем і тугою. Навіть жаби чахли від надмірної вогкості.

Умови тендеру були простими, але безжальними: власники фабрик-претендентів мали особисто взути свої вироби у звичайні солдатські чоботи і пройти п'ятнадцять кілометрів болотом по розміченому маршруту.

Володар вийшов з намету, котрий розмістили на високому пагорбі, щоб простостерігати за ходом змагань. Зілч був поруч і методично занотовував результати.

Внизу розгорталася драма. Гладкий гоблін-магнат Гурубас, власник мануфактури «Ніжний шовк», здався на третьому кілометрі. Його інноваційні шкарпетки з «дихаючої мембрани ельфійського павука» розлізлися, щойно він ступив у кисле середовище болота. Він сидів на купині, плакав і намагався відбитися від двох ламій, які оцінювали його стегна з кулінарної точки зору. Лорд Сталевий Кулак, орк-промисловець, протримався довше, але на сьомому кілометрі почав проклинати своїх технологів, бо його вироби з шерсті гірських козлів збилися в кам'яні колодки, натерши йому криваві мозолі.

— Запиши, Зілче, — флегматично промовив Морґрат, роблячи ковток кави. — Компанію Сталевого Кулака позбавити податкових пільг. А Гурубасу надішліть рахунок за рятувальну операцію. Ламіям сьогодні не можна їсти жирного, у них потім печія. Хто там іде першим?

— Синдикат «Чорна Овечка», сір.

— А, островітяни… Що ж, ходімо привітаємо фіналіста.

Переможець тендеру виглядав як загнаний вовк. Буквально. Крім шкарпеток на всі чотири лапи, на ньому був шикарний овечий тулуп і папаха виробництва своєї фірми. Він насилу доплентався до фінішу і важко дихав, висолопивши язика.

— Що ж, контракт Ваш, пане Сіроманець. Запускайте фабрики в три зміни. До перших дощів кожен солдат має отримати по три пари, — оголосив Морґрат, тиснучи йому лапу. Лапа була суха і тепла.

— А як щодо контракту на тулупи? — насилу вимовив вовк, знявши папаху і витерши піт з чола.

— А їх ми будемо випробовувати через пару тижнів в північних засніжених горах. Там і побачимось, — відповів Володар, поплескавши підрядника по плечу.

Щойно тендер завершився і всі папери було підписано, до намету Володаря увірвався Шейд, Голова Розвідки. Його обличчя було блідішим ніж зазвичай, а плащ — обпаленим по краях від надто швидкої телепортації.

— Ваша Темносте! Катастрофа! Світлі збираються змінити хід війни одним ударом! У них є Вундерваффе!

Шейд тремтячими руками поклав на стіл вкрадені креслення.

Морґрат одягнув окуляри і схилився над пергаментом. На кресленнях був монстр більше схожий на ходячий храм. П’ятдесят метрів у висоту. В руки, плечі, тулуб і навіть коліна було вбудовано магічні гармати.

— Що це? — він примружився. — «Священний Вогненно-Сяючий Імперський Титан Небесного Гніву та Абсолютного Очищення від Тіней Гріха імені Пресвітлого Пророка Ієремії»? Хто придумує їм ці назви? Я поки дочитав, у мене кава охолола.

— У кулуарах вони називають його просто «Імперський Титан», сір. Вони таємно будували його вісім років. На нього пішла половина бюджету Королівства. Він стріляє концентрованою енергією Сонця і може спопелити цілий легіон за секунду! Вони відправляють його на Північний фронт. Ми приречені!

Морґрат скликав генштаб на екстрену селекторну нараду.

— Отже, панове, — Морґрат прикріпив креслення до дошки. — Давайте проаналізуємо цю вундервафлю. Малагазаре, що скажеш з тактико-технічної точки зору?

Архімаг почухав потилицю.

— Страшна штука, сір. Броня з білого мармуру, зачарована кращими магами. Кути обстрілу на всі 360 градусів. Якщо воно доїде до наших позицій, нам доведеться погано.

— Ключове слово — «якщо», — спокійно зауважив Морґрат. Він узяв указку і підійшов до карти Світлих Земель. — Шейде, які характеристики мобільності цього Титана?

Розвідник зазирнув у папери: — Вага — двадцять тисяч тонн. Рушійна сила — шістдесят пар волів і п'ятдесят жерців, які мають безперервно співати псалми, щоб підтримувати роботу двигуна. Швидкість на марші – сто кілометрів за добу.

— А яка інфраструктура підтримки? — запитав інтендант.

— Сотня операторів та інженерів, дві сотні техніків, полк охорони та десятки зо два цнотливих дів, чиїми сльозами заправляють гармати. На все це у них обоз із двохсот возів із провізією. Плюс вози з поліролем для платини, щоб зброя "сяяла праведним гнівом".

— Чудово. Тобто їм потрібна мінімум дюжина днів аби тільки дістатись до фронту. І це за гарної погоди. А тепер, Зілче, зачитай метеорологічний прогноз.

— Затяжні осінні зливи, сір. Прогнозується випадання двомісячної норми опадів.

Морґрат посміхнувся своєю фірмовою, хижою усмішкою і постукав указкою по карті.

— Світлий Альянс витратив половину бюджету на цю іграшку. Але вони забули витратити хоча б тисячу золотих на асфальт. Подивіться на їхні провінційні дороги. Це ґрунт. Глина і чорнозем. Вони не ремонтували їх з часів Першої Епохи. Що станеться з п'ятдесяти метровим мармуровим гігантом на мокрій глині? У наметі запала тиша.

— Він… провалиться? — невпевнено припустив Шейд.

— Він загрузне по самі свої «сяючі» вуха ще на виїзді зі столиці, — констатував Морґрат. — Це фізика. Проти неї магія безсила. Але припустімо божественне диво: вони якось дотягнуть його до фронту. Жерці, воли, обслуговуючий персонал. Генерале Рерінг, що це означає для нашої авіації? Драконід-генерал авіації хижо вишкірився: — Велетенська, яскраво освітлена мішень, що не здатна маневрувати! Я підніму ескадрильї виверн з важкими бомбами. Ми рознесемо їхній табір забезпечення за п'ятнадцять хвилин! Без води і їжі жерці перестануть співати псалми вже до обіду.

Морґрат сів у крісло і відклав указку.

— Отже, резюмуємо. Паніку відмінити. Продовжуємо укріплювати окопи. Шейде, передай прес-службі, нехай готують статтю про корупцію у світлих інженерних військах. А ми будемо пити чай і дивитися на дощ.

***

Над Північним фронтом сіяла дрібна, холодна, нескінченна мряка. Земля перетворилася на коричневе місиво, в якому міг безслідно зникнути кінь.

У передовій траншеї Темної Армії було напрочуд затишно. Зверху були натягнуті водонепроникні тенти. Рядовий орк Уґлук сидів на ящику з боєприпасами, пив гарячий відвар з термоса і ворушив пальцями ніг у черевиках. Вовняні шкарпетки пана Сіроманця просочені гусячим жиром працювали бездоганно — ноги були сухими, наче він сидів біля каміна.

У цей час у польовому штабі Морґрат розглядав свіжі фотографії з повітряної розвідки. На знімках, за двісті кілометрів від лінії фронту, посеред розмитого тракту височіла монументальна статуя. «Імперський Титан» своїми мармуровими ступнями занурився на три метри в багнюку. Навколо нього, по коліно у крижаній воді, метушилися сотні світлих інженерів та жерців. Вони намагалися підкладати під ноги титана колоди, але ті миттєво тонули. Жерці вже давно не співали псалми, а хрипко проклинали логістику і погоду. Воли розбіглися, а цнотливі діви через солдатню втратили свій священний статус.

— Краса, — прокоментував Зілч, зазираючи через плече Володаря. — Виверн відправлятимемо?

— Навіщо витрачати авіапальне? — Морґрат поклав фотографію на стіл. — Залиште їх. Нехай сидять там до весни і стережуть багнюку.

Темний Володар відпив кави, слухаючи, як дощ барабанить по даху намету.

— Знаєш, Зілче, — філософськи зауважив він. — Єдина ультимативна зброя на цій війні — це сухі ноги твоїх солдатів. А все інше — просто дорогі понти.