Опівнічники. Бюро розслідувань

2012 рік

Бетонна стіна відділяла Хельн від Дромара вже п’ятнадцять років. Кожної ночі, як зараз, вона світилася ультрафіолетовими лампами, через що околиці купалися в синіх сутінках. Щоправда, окрім півкілометрового пустиря, освітлювати там було нічого. Перед зведенням огорожі, навколо району попрацювали бульдозери: знесли цілий житловий комплекс, торговий центр, амфітеатр, дерева, парки. Словом усе, що знаходилося поблизу. І це щоб ізолювати одних людей від інших. «Заради безпеки» — казали в новинах.

З витягнутих до сливово-чорного неба оглядових веж регулярно долітали голоси патрульних. Ті вигукували числа, сенс яких для мене залишався таємницею, вкритою мороком, як і земля туманом сьогодні вночі.

— Нічого не видно. Може, мені залізти вище? — спитала Улла, сидячи верхи на гілці дуба, метрів зо три над землею.

Я підняв погляд на сестру, але не зміг розгледіти навіть силуету — густе листя слугувало прикриттям.

— Ти й так залізла на найвище дерево у цьому парку. Змирись. Та й що ти намагаєшся побачити?

— Мені цікаво подивитись на них.

Я зітхнув і зіщулився. Серпневі ночі видалися холодними. Свіже повітря прослизало під толстовку й лоскотало шкіру мурахами. Втішало тільки те, що незабаром світанок. Вдень теплішає.

Улла посовалася десь зверху. Понесли її чорти… Подивитися на них закортіло. Чому люди так тягнуться до недоступного, забороненого? І сестра зокрема.

Мене вони зовсім не цікавили. Інтуїція підказувала: від опівнічників з Хельну — людей, які через безвідповідальність водія стали чудовиськами, — треба триматися на відстані. Не дарма ж район огородили та заборонили проникати всередину.

Ось тільки ми з Уллою планували якраз протилежне. Те, що каралося законом. Й могло взагалі коштувати життя. Зажадала душа пригод. Чи не зовсім душа?..

— Котра година? — знову почувся голос Улли зверху. Зашелестіла крона. Кілька листків, кружляючи, впало мені на маківку. Струсивши їх, я дістав телефон.

— До зміни патруля сімнадцять хвилин.

Улла хмикнула:

— Сподіваюся, Джим пунктуальний.

Натужно заскрипіли гілки, й на мене посипався цілий листяний дощ. Сестра спритно, ніби все життя тільки й лазила по деревах (а вона не лазила), сковзнула по стовбуру вниз, протиснулася між розвилкою двох товстих гілок, стрибнула та випросталася поряд зі мною.

— Що ти такий похмурий, зайчику? — Вона, посміхаючись, подивилася на мене.

Я зітхнув, витяг з її світлого волосся застряглий жолудь.

— Не думаю, що це хороша ідея. Ми не знаємо, хто зараз може жити у будинку бабусі.

— Навряд чи в там взагалі хтось живе. Він надто близько до стіни. Та й бабуся вже однією ногою на смертному одрі, Вілле. Її єдине бажання: подивитися на дідуся хоч одним оком. Ми маємо дістати альбом. Навіть для нас це єдина пам'ять про дідуся. Ти ж дорожиш фотографією з татом… Не закочуй очі, зайчику. Я знаю, що ти носиш його фото у гаманці. Ось і для бабусі фото з дідусем таке ж важливе.

Чесно кажучи, мене іноді дратувало в сестрі те, якою переконливою вона могла бути.

— Тобі треба вчитися на адвоката, — сказав я, нервово посміхнувшись.

— Ой, ні, я краще буду ветеринаром чи танцівницею. — Улла покрутила стегнами, після чого сховала долоні в кишенях толстовки та подивилася вперед.

— Дуже схожі професії, — саркастично мовив я, ледве стримавши усмішку. Сестра хмикнула і відповіла поштовхом ліктя у бік.

Я простежив за поглядом її блакитних, як у мами, очей. У відблисках ультрафіолетового світіння вони були схожі на синій лід. Вся увага Улли сконцентрувалася на воротах, що розташувалися посередині між третьою та четвертою вежами. Відкривши рота, збираючись висловити свої чергові побоювання, я, втім, так нічого сказати й не встиг.

Улла схаменулась та відступила. Потягла мене за собою. Перш ніж я встиг запитати, що вона помітила, сам почув ревіння автомобільного двигуна. Сестра тицьнула пальцем на ворота.

Одна зі стулок відчинилася. З отвору з'явився чоловік у формі, за ним по черзі ще десятеро. Вони зібралися на пустирі та озирнулися навколо. Не змусивши довго чекати, до групи під'їхав чорний пікап. З нього вийшов змінний патруль. Двоє чоловіків обмінялися парою слів і ті, хто здав пост, завантажилися в пікап. Через хвилину про їхню нещодавню присутність свідчив тільки піднятий у повітря пил.

Патрульні по одному ховалися за воротами. Коли на пустирі залишилося лише двоє, один із них кілька разів увімкнув та вимкнув ліхтар — сигналив нам.

Обмінявшись поглядами, ми накинули капюшони й побігли до воріт. Патрульні навіть не вшанували нас вітаннями. Лише швидко проштовхнули за стулку й показали, якої вулиці триматися, щоб залишатися непоміченими.

Зайнявся світанок. Згасли ультрафіолетові лампи.

Ми крокували по засміченій сухим листям дорозі.

Все не так складно, як казали. Поліція переконувала: до Хельна неможливо потрапити, як і вибратися з нього. Але лазівки знаходяться завжди. Звичайно, нам з Уллою така обійшлася дорого. Проте, що взяти із двох випускників? Довелося здати в ломбард свій телефон та взяти на користування старий бабусин. Улла продала щось із прикрас. І все заради одного сімейного альбому. Заради пам'яті тих, кого з нами вже немає. Чи розумно? Не впевнений.

— Ти відчуваєш цю атмосферу?

Сестра часто крутила головою на всі боки, розглядаючи застарілі двоповерхові будинки, магазинчики з вицвілими рекламними плакатами на стінах, чагарники.

Сизо-рожевим небом пливли хмари, до болю схожі на клуби білого диму. Сонячне проміння відбивалося від покритих пилом вікон.

— Ага, таке відчуття, ніби опівнічникам нічого більше в цьому житті не потрібно і в них тут власний апокаліпсис.

— Ну, а що, кров їм привозять регулярно. Ліків вони не потребують. Будинків та меблів — завалися. Скільки опівнічників в Хельні?

— Звідки я знаю?

Ковзнув поглядом по будівлі початкової школи. Вона пустувала вже понад десять років. З моменту аварії, коли ліки «від усіх хвороб», які не пройшли клінічні випробування, потрапили у водозбірний колектор Хельна, до школи не заходила жодна дитина. Спиною поповз холодок.

— Може з новин чув? Ти всі випуски дивишся. — Улла вкотре озирнулася. Нахмурила брови.

— Щось помітила? — Я насторожився. Теж озирнувся, але нічого підозрілого не побачив. Вулиця, якою ми йшли, лякала запустінням. Як казала сестра: цей квартал надто близько до стіни, щоб опівнічники могли тут вештатися.

— Начебто нічого. Взагалі сумно… Я пам'ятаю, яким Хельн був раніше. Пам'ятаю наших сусідів, хоча скільки нам було, коли нас евакуювали? Тобі три роки, мені два. Зовсім маленькі, дурні.

— Нині нас теж мало хто назвав би розумними, дізнайся, що ми влізли до Хельну. Незаконно до того ж.

— Не бурчи, Вілле. Ми заберемо альбом й назад.

— Чому ти така впевнена, що альбом лежав на одному місці весь цей час? — Я скептично скинув брови.

Улла облизнула пухкі губи та посміхнулася.

— Він не лежить на полиці чи десь у шафі, як усі звичайні альбоми.

— Говориш так, ніби він не звичайний.

— Майже. Бабуся зберігала його особливо ретельно. Він захований у підвалі.

— Клас, — не втримався я від коментаря.

— У підвалі у потайній ніші. Ось.

— Не дуже розумно зберігати альбом у підвалі, де постійна вогкість.

Улла цокнула язиком, але нічого не відповіла. Більше не промовивши жодного слова, ми петляли провулками, обминали перехрестя, перебіжками перетинали відкриті для огляду з веж ділянки, доки завмерли на порозі двоповерхового будинку. Вікна в підлогу, панорамні, здавалося, дивилися на мене з Уллою презирливо. Половиці на веранді рипіли одна голосніше за іншу.

— Не бійся, зайчику. Я тебе прикрию, — широко посміхаючись, сказала Улла.

— Ще хто кого прикриє. Я взагалі до приватної академії вступив. А там вступні іспити були, дай боже здоров'я кожному…

— Все, не тріщи. Тобі тільки дай привід вихвалятися. — Улла пригорнулася до дверей та прислухалася. — Тихо. — Вона відсунулася й смикала за ручку, двері не піддалися. — Дідько!

Я оббіг поглядом веранду і, посміхнувшись, підійшов до глиняного вазона. Колись у ньому росли квіти. Зараз же від них залишилася лише пара сухих стебел. Обережно нахиливши вазон, я витяг з-під нього запасний ключ.

— Нічого собі, ти крутий!

Улла відійшла від дверей, поступившись мені місцем. Замкова свердловина не одразу захотіла визнавати заіржавілий ключ і, я подумав, що опівнічники змінили секрет, але ні. Після чергової спроби у свердловині клацнуло, двері рипнули. Я потяг їх на себе і завмер у нерішучості.

З передпокою віяло запахом пилу та плісняви. Зовсім не як у дитинстві.

— Чого чекаєш?! — несподівано голосно прямо на вухо спитала Улла. І реготнула, коли я смикнувся. Серце ледве з грудей не вискочило!

— Жінки вперед. — Я в'їдливо посміхнувся, задоволений тим, що відповів на невдалий жарт сестри іронічною галантністю.

— Та будь ласка. — Улла впевнено обійшла мене й опинилася в передпокої. Наскільки я пам'ятав: праворуч була кухня та маленька їдальня, ліворуч — вітальня та пара кімнат на кшталт бібліотеки зі сховищем для мотлоху, де мама колись випадково мене забула, а коли повернулася, щоб забрати, я сидів у мішку з борошном. Плював у нього та ліпив кульки. Мені було три! Прямо — сходи на другий поверх. І якщо пам'ять не підводила, то обійшовши сходи, можна дістатися до комірчини, а з неї спуститися у моторошний підвал. Кожного разу, коли мама зносила туди консерви, а тато — мішки з картоплею, трирічній я заглядав у люк й уявляв чудовиськ, що ховалися по кутках у темряві.

Переступив поріг. Волосся на потилиці стало дибки. Майже все в будинку залишилося таким, як у моїй пам'яті. Начебто опівнічникам взагалі було начхати на навколишнє їх «нічийне» майно. У новинах часто виступали вчені, які обіцяли знайти вакцину від «опівніччя», проте поки що працювали вони лише язиками й результатів не було, а перетворені — залишалися довічно засудженими. Хельн — в'язниця. І не важливо, що багацько з опівнічників — невинні люди. Доля жахлива жартівниця.

Якось ми з Уллою дискутували на цю тему. Сестра сказала, що в’язні платять за гріхи пращурів. Що не доля відіграється на людях, а карма змушує платити по заслугах. Хай там як, мене засмучувала доля кожного опівнічника. Бранці не тільки Хельна, а й кривавої спраги. Одна з найгірших речей, що може статися з людиною — це відібране право вибору своєї долі.

— Ну, Вілле, не зависай. — Улла стояла біля сходів, що вели на другий поверх, і свердлила мене поглядом.

Я хитнув головою, відганяючи думки, та впевнено ступив углиб дому, намагаючись не зважати на тривожне відчуття чужих очей на спині.

Під підошвами кросівок хруснула скляна крихта. Я опустив погляд, помічаючи лежачу під стіною фотографію в тріснутій рамці. З вицвілого зображення дивилася жінка у сукні, яка тримала на руках двох карапузів. Мені не одразу вдалося впізнати в жінці маму, а в дітях — себе із сестрою. Час такий швидкоплинний і так сильно змінює зовнішність, що страшно. Раптом я одного разу стану перед дзеркалом, і старигань у відображенні здасться незнайомцем?

Я підібрав фотографію, засунув у кишеню та підійшов до сестри.

— У тебе мало фото в колекції? — спитала вона, обминаючи сходи.

— Це наша пам'ять. Думаю, мама буде… Чорт…

— А то, зайчику. Навіть не думай мамі показувати. Бабусі можна. Вона навряд чи зрозуміє, звідки фотографія у нас, а мама одразу здогадається. Тоді плакала твоя академія та мої курси танців.

Я постарався приховати розчарування й попрямував за сестрою в комірчину. У нормальному будинку спуск у підвал йшов би звичайними сходами. У нашому ж, щоб потрапити до підвалу потрібно було відчинити квадратні дверцята в підлозі й розкласти залізну драбину. Ледве ніжки вдарили по бетонній підлозі, Улла зазирнула вниз, у безпросвітну темряву, й підняла на мене промовистий погляд.

Чудовиська з дитинства, ви досі там? Сподіваюсь — ні. Я вже дорослий, вас не боюся. Ну, майже.

Клацнув вимикачем. На мить підвал осяявся жовтим світлом, у наступну — лампочка лопнула, а хлопець, що вискочив нізвідки, стрибнув ззаду, повалив мене на спину і брязнув зубами біля шиї.

Улла скрикнула, шарахнулась убік.

Прокотившись по підлозі, ми з опівнічником звалилися у підвал.