Годфрід

Годфрід народився в ненайкращий час, але ж дату народження ніхто не обирає, чи не так? Того року вже активно відбувалося падіння Західної Римської імперії.

У той час, як у Східній Римській імперії тривало правління Феодосія II, значна частина Західної території була окупована варварами, зокрема в Іберії утворилося Вестготське королівство, а Північну Африку взагалі захопили вандали. Ще й землетрус значно пошкодив мури Константинополя, знищивши 57 веж. Місту загрожували голод та епідемія.

Але саме тоді народився справжній король Ельґартії, найкращий з найкращих. Ельґартія була розташована в Егейському морі на острові між грецьким узбережжям і Малою Азією. Це дозволяло її мешканцям, ургулам, активно копіювати римські закони, адміністрацію, і навіть титулатуру. Хоча й не обійшлось без перекручувань і різних адаптацій. Оскільки Егей — це перетин торгових шляхів. Звідси і наявність гарему в дусі східних традицій, і вплив грецької освіти, і політична напруга між «варварським» і «римським».

Батьком Годфріда був король Ельрік, який мав ще двох дітей — Аврелія і Северу. Також він мав і власний гарем, який був побудований за межами столиці. Але потрапляли туди скоріше із необхідності, ніж з любові. Це було обумовлено особливістю ургулів. Їхній покровитель дав їм здатність до магії, але проявлятися вона могла лише, коли мозок виділяв певні гормони, характерні для стану закоханості.

В таких умовах Годфрід і зростав. Одного дня йому дозволили погратися в саду, скасувавши всі заняття. Король дозволив йому забути про обов’язки і хоча б на кілька годин відчути себе просто дитиною. Сад був великий, оточений високими кипарисами і ряснів квітами. Повітря наповнював аромат магнолій і жасмину, що вільно перепліталися між собою, огортаючи принца.

Проте його радість швидко згасла, коли він помітив своїх старших брата та сестру. Вони стояли над хлопцем, що намагався прикритися руками від них і тихо плакав. Але їх сміх ставав все більш жорстоким.

Годфрід спочатку завмер, не вірячи побаченому. Потім гостра хвиля обурення прокотилася його тілом і серце стислося від несправедливості. Без вагань він кинувся вперед, розштовхуючи їх:

— Припиніть!

Його слова прозвучали впевнено і голосно. Аврелій і Севера спершу застигли від несподіванки, потім, обмінявшись зневажливими поглядами, поволі відступили. На мить вони ще затрималися, проте принцеса Севера кинула останній погляд на Годфріда й пирхнула, розвернувшись до палацу і залишаючи за собою неприємний осад.

Перед Годфрідом стояв хлопець, ховаючи руку зі свіжим синцем і намагаючись затулити чимось подряпини на обличчі. Він був трохи худорлявим, у скромному одязі. Його обличчя було запорошене, а в очах світилася суміш подяки й подиву. Він ніяк не очікував, що хтось заступиться за нього, тим більше принц. Але Годфрід дивився на нього зі співчуттям. Так він познайомився з Алоразом.

Спершу їхні зустрічі були випадковими. Годфрід нібито просто проходив повз службові приміщення або стайні, нібито затримувався, щоб подивитися на тренування варти, але завжди опинявся там, де працював або допомагав Алораз. І щоразу дивувався, як легко той усміхається. Його сміх лунав гучно, іноді навіть зухвало, і Годфрід спершу розгублювався від такої свободи. Та кожного разу, як вони залишалися наодинці, камінці ставали воїнами, а палиці — списами. Вони будували з гілок маленькі фортеці під кипарисами і штурмували їх, вигадуючи цілі війни.

Іноді змагалися у бігу вздовж стін саду. Годфрід на правах принца, звісно, завжди перемагав. Хоча Алораз був спритніший і легший.

Одного разу залізли на стару смоківницю за межами основної алеї. Годфрід дуже сильно боявся впасти. Алораз підсаджував його, стискаючи руку трохи міцніше, ніж потрібно. Там, серед листя, вони довго сиділи і ділилися своїми дитячими таємницями. Часом Алораз розповідав речі, які для принца були майже дивом: як правильно кидати камінь так, щоб він кілька разів підстрибнув по воді; як відрізнити їстівну ягоду від отруйної; як слухати вітер, щоб передбачити дощ.

Годфрід ловив кожне слово. Йому здавалося, що за мурами палацу прихований інший, справжніший світ. Алораз розповідав йому про рибалок, що бачили дивних створінь у морі, про купців із далеких країн, які говорили незрозумілою мовою, про нічні вогні на пагорбах. Годфрід слухав, затамувавши подих.

Кілька разів він приносив із собою маленькі дерев’яні фігурки, вирізьблені майстрами. Алораз спершу дивився на них із недовірою, ніби боявся зламати щось надто дороге. Та згодом вони разом почали вигадувати для них ролі: царі, зрадники, мандрівники. І майже завжди в їхніх іграх з’являвся герой, який рятував когось слабшого.

З кожним роком їхня дружба лише міцнішала.

— Я хочу стати королем, якого всі ургули будуть пригадувати з гордістю, — зізнався одного дня Годфрід, сидячи перед вогнищем.

Полум’я відкидало тіні на його обличчя, підкреслюючи рішучість у погляді. Злегка схилившись уперед, він додав:

— Я зроблю все, щоб слово «обов’язок» більше не було для аристократів порожнім звуком. Я змушу їх усіх пригадати статті Королівського Кодексу.

Алораз тоді промовчав, лише кивнув. Тоді вони вже досягли підліткового віку. І було цілком природньо, що Годфрід почав думати про подібні речі. Щойно йому виповниться двадцять один — він матиме право на коронацію…

Годфрід прокинувся у своїх покоях ще до сходу сонця.Його перша думка була: сьогодні Мегалезії, день, коли весь палац перетворюється на сцену для показної величі.

Він відчув, як серце стискається від передчуття довгих і виснажливих годин, коли йому також доведеться вдягнути маску. Проте в кімнаті ще було тихо, лише віддалений шум кроків слуг у коридорах нагадував, що день уже почався. Він лежав кілька хвилин, дивлячись на різьблену стелю, і думав про те, що його власне життя належить не йому. Адже сьогодні він мав бути не хлопцем, а принцом, символом влади, яку народ вважав чи не священною.

Коли до кімнати нарешті увійшли слуги, вони рухалися швидко й мовчки, ніби добре натреновані актори. Один приніс воду для вмивання, інший розгорнув тканини з одягом, третій підпалив більше свічок, щоб у кімнаті стало яскравіше. Сам же Годфрід тихо підвівся, відчуваючи холод кам’яної підлоги.

Слуга миттєво подав йому срібний глечик і рушник для вмивання обличчя. Вода була прохолодною, що ще більше нагадувало про те, який попереду довгий день. Кожен його рух буде під наглядом. А тому навіть процес переодягання не приніс ніякого задоволення. Щойно тканина торкнулася плечей — і зʼявилося відчуття, ніби на нього натягнули броню.

Слуги дуже ретельно поправляли кожну складку, кожен пояс, кожну застібку. При цьому зовсім не дивилися йому в очі, лише виконували роботу. Годфрід відчував себе річчю, яку готують до вистави. Його руки були бездіяльні, він лише стояв, дозволяючи іншим перетворювати його на образ, який вимагав двір. Радувало, що сьогодні хоча б не буде уроків… Погляд глянув у вікно…

Варто було жерцям увійти до кімнати, як вони почали читати благословення, їхні голоси звучали рівно й монотонно. Годфрід слухав. Стояв нерухомо, дозволяючи їм класти руки на його голову й плечі. Іноді здавалося, що він — лише частина великої гри лицемірства, де кожен рух і кожне слово мають виглядати священними, хоча насправді це не так. Жерці навряд чи вірили в те, що говорили. Але все одно кожен мав грати свою роль. Сонце вже високо піднялося над Неополісом, і палац ожив. Слуги готували коней, прикрашали їх стрічками й квітами, а на спини клали важкі золоті попони. Кошики з пелюстками переносили з рук у руки, щоб обсипати шлях короля й його дітей. Жреці розставляли курильниці, і густий дим повільно здіймався вгору, створюючи відчуття святості, яке мало приховати нервову напругу.

Коли Годфрід вийшов у двір, усі схилили голови. Слуги, жреці, навіть воїни — кожен прагнув показати свою відданість королю Ельріку й його спадкоємцям. Принц відчув, як цей погляд натовпу тисне на нього, змушуючи рухатися повільно й урочисто, хоча всередині він хотів би просто втекти. Проте процесія рушила вулицями столиці. Коні ступали рівно, їхні копита відбивали ритм на камені. Народ стояв на колінах уздовж дороги, вигукуючи титули короля й його дітей.

Годфрід ішов поруч із Аврелієм і Северою, відчуваючи, як важкі шати тиснуть на плечі. Час від часу він дивився на обличчя звичайних ургулів. Там була повна покірність.

Жреці й аристократи попереду розмахували руками, виголошуючи благословення, їхні голоси лунали гучно й урочисто. Але для Годфріда ці слова все ще були порожніми. Він знав, що вони не для богині й не для народу — вони для того, щоб ще раз підкреслити владу його батька.

Коли процесія дійшла до храму, натовп загуркотів від вигуків. Жреці підняли ножі, і почалися жертвопринесення. Кров тварин стікала на камінь, а дим від курильниць змішувався з запахом заліза й м’яса. Народ вигукував молитви, але Годфрід дивився на це з холодним серцем. Всі просто робили те, що від них вимагали. Йому здавалося, що навіть їхній покровитель мовчить, дивлячись на цю виставу згори.

Аврелій стояв поруч, гордо піднявши голову, ніби насолоджувався увагою. Севера навпаки кидала зверхні погляди на натовп, її усмішка була зневажливою. Але Годфрід відчував себе чужим серед них — він не міг розділити їхньої радості від влади. Він просто чекав завершення всіх святкових ритуалів, щоб знову втекти в сад до свого єдиного друга.

Коли процесія рушила до палацу, він ішов мовчки, дивлячись на камінь під ногами. Йому здавалося, що кожен крок віддаляє його від справжнього світу й занурює глибше в порожню велич. Опинившись в палаці, спробував таки непомітно для всіх втекти, але змушений був повернутися назад.