Годфрід

На мармурових сходах і балконах зібралися придворні. Хтось нахилився вперед, спираючись на холодні перила. Хтось тихо перемовлявся. Декілька сенаторів дивилися вниз із кам’яними обличчями, ніби це було звичайне військове випробування.

Однак Годфріду було заборонено втручатися. Він стояв трохи осторонь, і від цього безсилля руки мимоволі стискалися в кулаки.

— Почати! — пролунала гучно команда.

Перший удар прийшов миттєво. Один із гвардійців рвонув уперед швидко і жорстко, навіть не намагаючись приховати силу удару. Меч блиснув у повітрі. Алораз ледве встиг підняти спис. Метал із різким звоном ковзнув по древку. Від удару руки здригнулися, і деревина боляче вдарилася об долоні.

Другий гвардієць не дав йому навіть секунди. Він увірвався збоку і врізався щитом просто в груди. Удар був глухий і важкий. Повітря вирвалося з легенів Алораза коротким хрипом. Світ на мить поплив перед очима, і ноги підломилися. Юнак упав на одне коліно.

Пісок на плацу розсипався під вагою тіла. Навколо почувся приглушений сміх.

— Вставай, — холодно сказав один із воїнів. Його голос був рівний, майже байдужий.

Алораз піднявся. Повільно. Обережно втягнувши повітря, яке все ще різало легені. Він перехопив спис і знову підняв його перед собою.

Гвардійці вже рухалися. Удар розсік йому плече. Меч ковзнув по шкірі і тканині, залишивши довгу, пекучу смугу. Кров одразу виступила на рукаві і почала повільно просочувати тканину. Алораз стиснув зуби, але не відступив.

Третій гвардієць ударив різко і точно — по древку списа. Металевий край щита вдарив так сильно, що пальці не втрималися. Древко вислизнуло з рук і з глухим звуком упало на пісок. Тепер Алораз стояв беззбройний.

Годфрід різко зробив крок уперед.

— Досить! — вигукнув він.

Його голос різко прорізав шум плацу. Кілька ургулів на балконі здригнулися. Але було пізно.

Один із гвардійців, ніби випадково, розвернувся. Рух виглядав майже недбалим, наче він просто міняв позицію після удару. Проте в ту ж мить рука різко змахнула. Меч зірвався з пальців. Лезо блиснуло в повітрі і полетіло просто в бік принца.

На мить світ завмер. Годфрід тільки бачив, як швидко скорочується відстань між ним і лезом. І тоді щось сталося.

Вітер підняв пил на плацу. Очі Алораза спалахнули темним золотом. З його спини рвонула хвиля жару, наче від розпеченого металу. Повітря навколо нього здригнулося і меч зупинився, наче врізався в невидиму стіну.

Гвардійці відступили. Пил почав кружляти навколо Алораза, немов слухаючись його. Він стояв, важко дихаючи. Його руки тремтіли, а в грудях билося щось нове. Щось небезпечне. Щось, що ургули боялися навіть називати. Його особиста магія.

Годфрід дивився на нього, не вірячи власним очам. На балконі Севера також повільно випрямилася. Жерці перезирнулися. Сенатори занепокоєно загомоніли. І тільки король Ельрік сказав, немов нічого не сталося:

— Опустити всім зброю вниз. Це був не дуже вдалий жарт.

Тоді хтось із придворних схилився через мармурові перила, намагаючись краще розгледіти, що взагалі відбувається. Однак король так само спокійно підвівся король. Рух його був повільний і майже непомітний — лише важкий плащ ковзнув по каменю, коли Ельрік відступив від свого місця. Але хвиля мовчання все ж почала розходитися від балкона вниз, мов тінь від хмари.

Голоси стихали один за одним. Навіть вітер, що гуляв між колонами, здавалося, став тихішим. Король підійшов до самого краю балкона.

Його рука лягла на холодний мармур перил. Він дивився вниз довго і уважно — спершу на принца, потім на гвардійців, потім на юнака, що стояв посеред плацу з розсіченим плечем і тремтячими руками.

Його обличчя не виражало ніяких емоцій. Лише очі залишалися уважними і важкими.

Коли Ельрік заговорив, на плацу ніби щось клацнуло.

— Щойно один із воїнів королівської варти підняв руку на спадкоємця Ельґартії. За цей злочин немає прощення.

Гвардійці майже одночасно опустили свої мечі. Метал глухо дзенькнув об щити. Один із воїнів, той самий, що кинув зброю, стояв блідий, не рухаючись. Король дивився саме на нього кілька секунд. Потім сказав так само спокійно:

— Заарештувати його.

Двоє гвардійців миттєво схопили товариша за руки, різко викрутивши їх за спину. Той навіть не намагався чинити опір. Натовп на балконах зашумів знову, але тепер уже тихіше.

Ельрік не дивився на них. Його погляд повільно повернувся до плацу. До юнака, який стояв між піском і кров’ю, дивлячись тільки на принца.

— І нехай усі, хто сьогодні стоїть тут, добре запам’ятають одну річ. Мій син живий лише тому, що його щит не здригнувся. Чи є тут ще ті, хто сумнівається в чесності Алораза?

Його інтуїція виявилася правильною. Хлопець, якого він підняв із низів, дійсно став надзвичайно цінним. Саме Ельрік зробив Алораза мечем і щитом Годфріда і спеціально відправив його на військове навчання.

Він завжди мислив більш довгими ходами, ніж інші. Він бачив потенціал у хлопці і свідомо створив із нього особистого захисника для одного зі своїх спадкоємців. Інакше син служниці не мав би опинитися поруч із принцом, але Ельрік це дозволив.

— Віднині Алораз служитиме при особі принца Годфріда, як його особистий меч. Будь-яка атака на нього буде прирівняна атакам на особу моєї королівської крові.

Погляди придворних майже одночасно повернулися до Алораза. На мить здалося, що на плацу стало тихіше. Кілька сенаторів перезирнулися. Хтось на балконі ледь помітно видихнув.

Ельрік повільно обвів поглядом зібраних. Його очі на мить затрималися на балконах, де стояли спадкоємці.

— А тим, хто сьогодні вирішив перевірити міцність мого дому, я скажу лише одне. Я також люблю перевіряти інших на міцність. В цю гру можна грати вдвох.

На його обличчі з’явилася холодна усмішка, від якої Севера та Аврелій стали помітно бліднішими.

Король не назвав жодного імені і не висунув жодного звинувачення. Але сенс був зрозумілий усім. Гра почалась. І саме король стане суддею в ній:

— Тренування закінчено. — Він розвернувся і пішов, навіть не глянувши назад.

Ельрік уже виніс рішення...

Кам’яні сходи підземелля були холодні й слизькі від вологи. Коли гвардійця вели вниз, ланцюг на його зап’ястях тихо брязкотів при кожному кроці. Двоє вартових ішли попереду з факелами. Їхнє світло ковзало по стінах, витягуючи з темряви старі тріщини та іржаві кільця для кайданів. Чоловік ішов рівно, не пручаючись.

Його посадили на низьку лаву біля столу, де вже чекав королівський допитувач. Це був сивий ургул в темному плащі. На столі перед ним лежали пергамент, чорнило і короткий ніж для різання печаток. Нічого зайвого. Лише те, що потрібно, щоб записати правду.

— Твоє ім’я, — сказав допитувач.

— Марцій, син Тарна, — відповів гвардієць, закинувши ногу на ногу.

— Ти служиш у королівській варті дев’ятий рік. Тричі відзначений нагородою за вірну службу на кордоні. Жодних дисциплінарних порушень.

Марцій злегка всміхнувся:

— Так, був гарний список, поки я його не зіпсував своїми руками.

— Тобто поки не кинув меч у спадкоємця корони?

— Так.

— І чому ти це зробив?

Марцій промовчав кілька секунд перш, ніж відповісти. Полум’я факела встигло відбитися в його очах, зробивши їх яскраво блакитними.

— Просто захотів перевірити, чи дійсно гідний він вести нас за собою.

— Не дуже розумна причина для ургула, який провів дев’ять років у королівській варті. Можливо, хтось таки наказав тобі це зробити?

Марцій повільно похитав головою.

— Ні, це була моя ідея. Я готовий понести за неї покарання.

Тоді допитувач довго дивився на нього, ніби намагаючись розгледіти за словами щось інше. Зрештою тихо запитав:

— Ти точно розумієш, що буде далі з тобою?

На що Марцій кивнув:

— Розумію.

— І все одно береш всю провину на себе?

— Саме так.

Він знав правила гри. Замах на принца не залишає нікому другого ранку. Але це було вже неважливо. Деякі борги оплачують лише життям.

— Ти ж служив у загоні, що стоїть під командуванням Аврелія, — спокійно додав допитувач. — Які взагалі були стосунки у тебе з Його високістю?

На мить Марцій відчув, як щось стислося в грудях. Але обличчя його не змінилося.

— Ніяких. Я служив лише його сімʼї.

— А як щодо твоєї сімʼї?

— Вони тут також ні до чого. Я ж сказав: це була моя ідея. Ніхто мене не примушував і не наказував.

Допитувач не відповів. Він просто подивився на гвардійця так, ніби зважував його слова на невидимих терезах. Потім перевів погляд на охорону. В ту саму мить факел тріснув у залізному тримачі, обсипавши камінь іскрами. Десь далеко у коридорі пролунали кроки. Але в підземеллі все ще панувала тиша. Один із ургулів щойно підписав собі власний вирок.

В той же час Годфрід сидів біля вікна, поки його вчитель розповідав йому:

— Королівський Кодекс виник ще у часи, коли Римом керували консули Авл Постумій Альб Регіллен і Спурій Фурій Медуллін Фуз. Тоді Рим був ще не великою імперією, а тільки активно розширював свої території на Апеннінському півострові. Щорічно обираючи консулів, римляни об’єднували під їхнім керівництвом все нові й нові землі. Тоді ургули були ще повністю диким народом, подібним до демонів. Існує легенда, що нас створило одне й те саме божество. Нам воно віддало свою магію, яка проявляється тільки, коли ми закохані, а демонам — силу своїх мʼязів.

— Скажіть, професоре, а що таке взагалі те кохання? Чому магія повʼязана саме з нею?

— Цього я, на жаль, не знаю. Так вирішив наш Творець і Покровитель, який був одним із девʼяти вищих істот. Але місцезнаходження жодного з них наразі невідомо.