Годфрід

Зали сяяли світлом, столи ломилися від страв. Аристократи кружляли навколо короля, їхні усмішки були широкими, а слова — солодкими. Кожна фраза — лестощі, кожен тост — маска. Та всі робили вигляд, що так і треба.

«Вони повинні боятися короля, а не лестити йому, — подумав Годфрід, ледве переступивши поріг. — Корона — це символ закону, перед ним всі мають бути рівні»

Але брат Аврелій сміявся з жартів придворних, сестра знову кидала зневажливі погляди на всіх, хто її оточував. І Годфрід мовчав, дивлячись на натовп. Він бачив, як піддані, що обслуговували бенкет, рухалися швидко й покірно, не сміючи підняти навіть очей.

Члени гарему короля також сиділи мовчки, прикрашені коштовностями, ніби виставлені напоказ. Там були і жінки, і чоловіки. Але всіх їх обʼєднувало одне: їхні очі були порожні. Вони — частина тієї ж вистави, в якій опинився і найменший принц. Йому стало важко дихати. Він підійшов ближче, щоб взяти собі якийсь напій.

Всі з гарему піднялися одночасно, мов за сигналом, і низько схилили голови. Їхні рухи були плавними, відточеними. Кожен прагнув показати свою покірність, кожен боявся видатися байдужим до потенційного спадкоємця.

— Світло королівської крові сяє в вас, ваша високосте, — промовила одна з жінок.

— Ви неперевершені, як завжди, — підхопили інші. — Ви — майбутнє Ельґартії.

Проте Годфрід стояв нерухомо. Тільки всередині наростав неспокій. Він бачив, що їхня покора була вимушеною — вони кланялися не йому, а образу, який уособлював владу його батька.

«Цю систему негайно треба змінити» — відзначив для себе подумки Годфрід, поки всі говорили про його «велич», про «славу роду», про «божественний обов’язок».

Годфрід відчував, як їхні усмішки стають ширшими, а голоси — м’якшими, але за цим стояло прагнення вижити й утримати своє місце при дворі. Він бачив у їхніх очах страх: вони знали, що їхня доля залежить від прихильності короля, і тому кожен рух був ретельно вивірений.

— Ви будете королем, якого пам’ятатимуть, — сказав один з чоловіків. Його погляд ковзнув по принцу, мовби він намагався вгадати, чи здатен той стати новим джерелом їхньої безпеки.

Все це було схоже на зміїне кодло. Всі в палаці прикривалися відданістю, хоча насправді прагнули лише влади й вигоди. Серце Годфріда стиснулось від усвідомлення, що саме в такому світі йому доведеться жити й правити. Він мимоволі кинув короткий погляд на свого батька.

Ніч опустилася на палац. Факели у залах загоріли яскраво. Їхнє світло було жорстким, різало очі й відкидало довгі тіні на стіни. Сміх і музика лунали ніби звідусіль. Золоті кубки наповнювали вином, страви швидко змінювали одна одну, музиканти грали на флейтах і барабанах.

Аврелій голосно сміявся, піднімаючи келихи. Севера наче вирішила з кимось потанцювати. А придворні так і змагалися в лестощах, кожен намагався підкреслити витонченість і граційність принцеси. Але Годфрід сидів мовчки, відчуваючи, як важкі шати тиснуть на плечі й груди. Йому здавалося, що навіть повітря в залі стало густим, наповненим винними випарами й запахом м’яса. Кожен вдих був для нього наче боротьба.

Музика ставала гучнішою, сміх наростав, а Годфрід дивився на полум’я факелів і ловив себе на думці, що хоче втекти від усього цього. Коли бенкет досягнув апогею, він нарешті зважився. Озирнувся, переконався, що на нього на цей раз точно ніхто не дивиться, і тихо піднявся з-за столу. Його серце билося швидко, але кроки були обережними, щоб не привернути випадково уваги інших.

Коридори зустріли його неймовірною тишею. Лише поодинокі смолоскипи кидали світло на камінь, і ця тиша стала порятунком. Він ішов швидко, майже біг, доки не опинився в саду. Там, серед кипарисів і квітів, нарешті вдихнув на повні груди й відчув свободу, якої так бракувало весь день. Та раптом увагу привернув вогник серед дерев — маленьке світло, яке не могло бути від свічки чи смолоскипа. Воно рівномірно пульсувало, немов подих у темряві, і ніби кликало до себе.

То був садовий ліхтар. Але не був схожий на інші, виготовлені руками ремісників. Було в ньому щось, що робило його схожим на живий організм. Його скляна камера не лише відбивала полум’я, а немов жила ним: як серце, що б’ється усередині крихітної клітини світла. Вітер не колихав полум’я. Воно само хвилювалося, реагуючи на присутність Годфріда.

Принц зупинився, напруживши слух. Навколо було тихо — лише шелест листя. Проте він відчув, ніби хтось або щось спостерігає за ним. Тільки звідки? З середини саду?

Полум’я ліхтаря розгорілося яскравіше. Легкий блиск пробіг по металевих крихтах, що обрамляли скло. І Годфрід наче почув тихий подих. В цю мить навіть вітер завмер.

Світло змінило колір. Воно стало теплішим, майже золотистим, а потім ще теплішим — так, що Годфрід відчув тепло, ніби хтось тихо торкався його шкіри. І тоді він помітив, що насправді вже давно зробив кілька кроків і тепер міг розгледіти найтонші візерунки на металі ліхтаря, це були літери якоїсь забутої абетки. Але те, що сталося далі, не вимовлялося словами.

Ліхтар на мить погас, а потім полум’я запалало з новою силою. В його відблиску фігура Годфріда постала чіткіше. Весь сад, весь запах жасмину, кожна тінь кипариса мовби завмерли, спостерігаючи за цією новою зустріччю.

Годфрід не знав тоді імені цієї сутності. Але світло в очах ліхтаря вже промовляло: тут є щось, що ніколи не зникне з його пам’яті.

Через кілька днів палац наповнився плітками. Їх передавали пошепки, між тостами й поклонами. Принцеса Севера з удаваною стурбованістю ділилася з придворними «турботою» про молодшого брата. Вона не говорила про Годфрід надто прив’язався до одного юнака, хоча той не належить до жодного впливового роду. І обережно ставила запитання: чи не дивно, що Годфрід дедалі частіше уникає придворних обов’язків? Чи не ризиковано так рано формувати йому союз із кимось? І чи має Годфрід взагалі на це право, адже збирання прихильників навколо себе і формування гарему — це виключно привілегія короля? Годфрід вже досягнув того віку, коли його тіло починає перетворитися із хлопчика у чоловіка, то що буде з усіма ними, якщо в нього пробудиться магія під впливом перших почуттів до якогось слуги? Магія ургулів народжується з почуттів. А почуття спадкоємця — це вже справа держави.

Плітки почали рости, як плющ по каменю. Ніхто прямо не звинувачував принца. Але дедалі частіше у стінах палацу звучала думка: чи здатен він відокремити особисте від королівського обов’язку? Чи Ельґартія заллється кровʼю, якщо король Ельрік оголосить про його коронацію?

Годфрід відчував цю зміну. Поклони стали нижчими, усмішки — обережнішими. З ним говорили ввічливо, але в поглядах з’явилося якесь оцінювання. Наче його вже зважували, перевіряли на міцність. Останньою краплею стало те, що він побачив у внутрішньому дворі.

Аврелій притиснув Алораза до кам’яної стіни з холодною, продуманою зневагою. Навколо вже зібралося кілька свідків.

— То ти тепер радник мого брата? — насмішкувато кинув він. — Вже почав вирішувати, кому дістанеться його прихильність?

Це було сказано достатньо голосно, щоб почули інші. Годфрід бачив, як Алораз стискає зуби й мовчить, розуміючи, що будь-яке слово лише підтвердить підозри. У цю мить стало очевидно: це демонстрація. Скоріше, перевірка. Приниження, яке мало стати доказом його нібито слабкості.

Ненависть, схожа на полум’я, заполонила розум Годфріда. Він кинувся вперед і вдарив брата з усієї сили. Бійка спалахнула миттєво. Камінь під ногами став слизьким від пилу й крові, а крики свідків змішалися з глухими ударами. Годфрід бився не лише з Аврелієм — він бився з усіма, намагався виставити його керованим і слабким.

Кулаки ніли від болю, обличчя наливалося синцями, а легені розривалися від нестачі повітря. Коли двох принців нарешті розтягнули гвардійці, у дворі запанувала тиша. Але Аврелій усміхався крізь кров на губах так, ніби саме цього результату він і домагався. Лише згодом, опинившись у саду, Годфрід відчув, як лють поступається місцем холодному усвідомленню: він зробив саме те, чого від нього чекали. Тепер плітки мали доказ, а вороги — підтвердження, що Алораз є його вразливим місцем. При дворі більше не було таємниць. Він захистив друга, але водночас підставив його під новий удар.

Сад навколо палацу здавався іншим, чужим світом. Темно-зелені верхівки кипарисів ритмічно гойдалися під легким вітром, а сонячні зайчики байдуже кружляли над головою принца. Повітря, наповнене солодким ароматом лаванди та жасмину, сильно контрастувало з металевим присмаком крові в роті. Рожеві олеандри дихали спокоєм, поки Годфрід намагався втамувати тремтіння в руках.

— Ваша високосте... — раптом почувся тихий і нерішучий голос.

Годфрід повільно розплющив очі. Перед ним стояв Алораз, простягаючи вперед чисту туніку. Його рука трохи тремтіла, наче він відчував страх перед тим, хто зараз лежав, посічений синцями. Але Годфрід, незважаючи на біль, відчував у душі незвичний спокій, наче здійснив щось важливе, щось правильне.

Він підвівся, піднявши руки і дозволяючи Алоразу накинути на нього туніку. Та коли збирався знову опуститися на м’яку траву, Алораз раптом тихо промовив, ледь стримуючи нерішучість:

— Ваша високосте... якщо ви справді потребуєте чиєїсь прихильності...

Слова пройшлися холодною хвилею по душі Годфріда, стискаючи серце. Він різко повернувся, дивлячись на Алораза з образою і розчаруванням.

— І в думках не було нічого подібного! — рішуче відрізав Годфрід.