Годфрід

Осінній дощ невпинно сіявся на мармурову колонаду вілли. Повітря було важким від запаху мокрої землі та прілого листя, що вкривало занедбаний садок.

Усередині вілли панувала непроглядна темрява. Темна постать, відірвавшись від тіні старої оливи, миттєво злилася з мокрою стіною перистілю.

Алораз, одягнений у туніку, рухався з грацією дикої кішки. Навіть дощ, здавалося, обходив його стороною.

Його обличчя було приховане темною хусткою, залишаючи відкритими лише очі. Вони світилися в темряві хижим блиском.

Шлях до спочивальні аристократа лежав через низку довгих кімнат, кожна з яких таїла в собі смертельну небезпеку. Першою перешкодою був вестибюль, де, згідно з донесеннями шпигунів, мав чергувати нічний сторож. І справді, біля входу, спершись на списа, дрімав варвар-найманець. Алораз, не дихаючи, прослизнув повз нього. Навіть не подивився на сонного воїна — його ціль була далі, і зайва кров лише ускладнила б шлях назад. Погляд Алораза був прикутий тільки до темного отвору дверей, що вели вглиб будинку.

В атріумі, що розкинувся за вестибюлем, панувала тиша. Світло місяця пробивалося крізь отвір у даху і малювало на мозаїчній підлозі химерні візерунки. Алораз, притиснувшись до колони, завмер, прислухаючись до нічних звуків. Десь далеко, в рабських кварталах, гавкнув собака, але тут, у серці маєтку, все було спокійно. Він знав, що кожен його крок може стати останнім, що найменший шурхіт може розбудити охорону або самого сенатора. Але його серце билося рівно і спокійно.

Коридор, що вів до покоїв цілі, був довгим і вузьким, обставленим статуями предків. Їхні мармурові очі ніби стежили за кожним рухом вбивці.

Алораз йшов, притискаючись до стіни. Його пальці торкалися холодної поверхні фресок. Він пам'ятав кожну деталь плану, кожен поворот, кожні двері. Він був підготовлений до всього — до зачинених дверей, до пасток, до несподіваної зустрічі. Його меч покоївся в піхвах на поясі, готовий миттєво злетіти в повітря.

Затамувавши подих, обережно натиснув на клямку дверей. Вона піддалася з ледь чутним скрипом. Алораз завмер, серце його заколотилося швидше. Але зсередини не донеслося ні звуку, крім рівного, глибокого дихання сплячого. Тоді він прочинив двері і прослизнув у кімнату, злившись із темрявою. Його ціль нарешті була прямо перед ним.

У кубікулумі панувала напівтемрява. На ложі, вкритому дорогими тканинами, спав Луцій Доміцій Агер, останній з роду, що колись славився своєю відданістю Неополісу. Тепер він був лише перешкодою на шляху короля Ельріка. Його обличчя, розслаблене уві сні, здавалося блідим і зморшкуватим. Він дихав рівно і глибоко, не підозрюючи, що його життя висить на волосині, що смерть стоїть біля його ложа, готова нанести смертельний удар.

Вбивця, не поспішаючи, наблизився до ложа. Його рухи були плавними і безшумними. Рука, обтягнута шкіряною рукавичкою, повільно потягнулася до меча. Пальці стиснули руків'я, відчуваючи холод металу. Він був готовий. Одна мить — і все буде скінчено. Король отримає те, що хотів.

Алораз повільно витягнув меч із піхов. Сталь заблищала в тьмяному світлі, що пробивалося крізь вікно. Він підняв меч, прицілюючись у серце. Він не відчував ні жалю, ні ненависті — лише холодну рішучість виконати наказ повелителя.

Така доля інструменту, інструмент мав виконувати свою роботу бездоганно. Але в ту саму мить, коли він був готовий нанести удар, сплячий аристократ раптом розплющив очі. Його погляд миттєво став ясним і повним жаху. Він бачив темну постать над собою, блиск сталі, холодні очі вбивці. Хотів крикнути, але горло його перехопило, і з губ злетів лише слабкий, хрипкий звук.

Алораз, не гаючи ні секунди, наніс удар. Його меч, гострий і швидкий, простромив груди сенатора, обриваючи життя в одну мить. Кров, гаряча і червона, хлинула на постіль. Завдання було виконано. Залишалося лише повернутися назад…

Витягнувши клинок, Алораз одним рухом очистив сталь об дорогу шовкову ковдру і зник у дверях так само безшумно, як і з’явився. Повернення було не менш небезпечним, ніж проникнення: тепер кожен відблиск факела в руках вартового на периферії маєтку здавався йому оком когось із вищих істот.

Він рухався крізь занедбаний сад, перетворюючись на частину нічного пейзажу. Холодний дощ змивав з його рук залишки чужого життя, а мокра трава приховувала звуки кроків. Коли стіни маєтку залишилися позаду, він розчинився в лабіринтах вузьких вуличок. Місто ще спало. Лише поодинокі патрулі порушували тишу стукотом своїх чобіт.

Палац зустрів Алораза мовчанням. Але він вже добре знав всі таємні ходи, замуровані в товстих цегляних стінах. Прослизнувши крізь низьку залізну хвіртку, приховану за гобеленом, опинився в зоні, де повітря було солодким від пахощів масел та дорогого воску. І почав підніматися гвинтовими сходами.

Темна туніка, поважчавши від води, тепер здавалася панциром. На кожному рівні Алораз завмирав, пропускаючи євнухів-охоронців, які беззвучно ковзали коридорами з канделябрами в руках.

Нарешті, зупинився перед важкими дубовими дверима із зображенням орла. Двоє гвардійців лише на мить затримали погляд на його постаті. Один із них ледь помітно кивнув, і двері прочинилися рівно настільки, щоб тінь могла прослизнути всередину.

Король Ельрік не спав. Він сидів біля вікна, дивлячись на туманні болота і тримаючи на колінах одну з жінок, яку колись забрав до свого гарему. Повітря навколо нього було просякнуте ароматом дорогої мірри та солодкого вина. Світло від десятків свічок відбивалося у золотій мозаїці стелі.

Жінка тихо сміялася, перебираючи пальцями важкі золоті ланцюжки на шиї свого правителя. Вона сиділа, загорнута в напівпрозорий шовк, а її волосся розсипалося по його пурпуровій туніці.

З іншого боку, схилившись над самим плечем короля, стояла друга красуня. Її рухи були повільними та розрахованими, наче в ритуальному танці. Вона тримала срібну тацю, на якій важким гроном лежав чорний виноград. Своїми тонкими пальцями вона обережно відривала по одній ягоді й підносила до губ Ельріка. Той ліниво приймав дарунок, ледь торкаючись губами її шкіри.

Алораз зупинився. Його мокрий, брудний одяг із запахом заліза здавався тут чужорідним елементом. Та, що тримала виноград, лише на мить звела очі на постать у дверях, але її рука навіть не здригнулася. Вона продовжувала свою роботу, кладучи наступну ягоду в рот господаря, поки той повільно пережовував її, смакуючи солодкий сік.

Помітивши гостя, рука Ельріка по-власницьки лягла їй на талію, притискаючи ближче до себе. Він проковтнув виноград і, ледь помітним рухом голови, дав знак дівчатам замовкнути. Сміх миттєво вщух, залишивши лише потріскування свічок.

— Не хвилюйся, всі мої омеги вміють зберігати секрети. Вони добре знають: язик, що зайве бовтає, ніколи більше не скуштує цього винограду.

Проте Алораз не поспішав піднімати голови. Замість цього відчув, як крапля дощової води скотилася з його підборіддя на килим.

— Луцій Доміцій мертвий, ваша величносте. Його душа вже на шляху до предків.

Дівчина на колінах короля здригнулася, почувши ім’я вбитого, але правитель лише міцніше стиснув її плече, змусивши залишитися на місці.

Він зробив один ковток вина з золотого кубка, який піднесла йому третя, що з’явилася несподівано з тіні. Смак перемоги був солодшим за найкращий виноград. Він дивився на свого слугу так, ніби той був корисним псом, що щойно приніс дичину з полювання.

— Добре, — коротко кинув. — Ти вільний. Завтра отримаєш свій пайок золота, а сьогодні… йди і змий з себе цей сморід крові. Він псує мені апетит.

Після цього Ельрік відкинув голову назад, даючи знак дівчині з виноградом продовжувати. Вона знову відірвала ягоду, і її очі зустрілися з очима вбивці на коротку мить. У них не було жаху — лише німе розуміння того, що в цьому світі життя і смерть розділені лише бажанням монарха.

Алораз тим часом почав повільно відступати назад, не повертаючись спиною. Коли двері за ним зачинилися, він ще встиг почути, як знову залунав тихий, кришталевий сміх дівчини. Ельрік святкував чергову перемогу. А вранці викликав до себе свого сина.

Ранок того дня був холодним. Золотаве сонце ледь пробивалося крізь високі вузькі вікна, розрізаючи повітря прямими лініями.

Ельрік сидів у своєму кріслі, розслаблений, але з тим особливим виразом обличчя, який завжди віщував складну розмову. Від учорашніх веселощів не залишилося й сліду — тепер це був суворий монарх, що тримав у руках долю всього острова.

Коли важкі двері прочинилися і Годфрід переступив поріг, він миттєво відчув на собі десятки поглядів. За спиною короля, наче нерухомі статуї, вишикувалися слуги та наближені. Серед них, прямо за правим плечем Ельріка, стояв і Алораз. Його обличчя було чисто вимите, волосся акуратно зібране, а на тілі — свіжа туніка, що пахла кедровою олією. Ніщо в його поставі не нагадувало про нічного вбивцю, окрім очей, які тепер здавалися глибшими й темнішими, ніж зазвичай.

Годфрід невпевнено пройшов до центру зали. Він коротко вклонився батькові, намагаючись не дивитися на Алораза. Проте присутність друга, що стояв у ролі мовчазного свідка за спиною короля, тиснула на нього сильніше за королівський авторитет. Принц знав: Алораз став частиною того механізму, про який він волів би не знати.

— Ти кликав мене, батьку? — голос Годфріда прозвучав спокійно, хоча внутрішньо він напружився. Рання осінь завжди була часом підбиття підсумків, але цього року повітря було занадто сильно просякнуте політичною напругою.

Ельрік повільно підняв руку, вказуючи синові на місце навпроти себе. Його перстень із печаткою блиснув у сонячному промені.

— Підійде ближче, Годфріде. Час минає швидко, чи не так? Ти став старшим, мужнішим. Це скільки тобі вже років?

— Сімнадцять, ваша величносте.

— Ти і справді швидко ростеш. Вже не за горами той час, коли палац почне готуватися до твоєї коронації. Та спершу я хочу, щоб ти показав всім присутнім і мені в тому числі, яким рівнем магії ти вже володієш.

— Справа в тому… — почав виправдовуватися принц, опустивши винувато голову.

— Ти так і не володів силами. Це дуже прикро. Сьогодні вранці я бачив, як твоя сестра підпалила сарай. Це було дуже видовищно. Гадаю, вона вже здатна захистити столицю в разі чого. Однак я б хотів на троні бачити саме тебе. Чи знаєш ти: чому?

— Ні, ваша величносте.

— Бо ти більше схожий на мене. Твої очі так само палають, коли ти бачиш щось, що не подобається тобі. Однак, не маючи достатньо магічної сили, після коронації ти довго не проживеш. Тож, я прийняв рішення.