Годфрід

Повітря раптом стало густішим, ніж було мить тому. Наче сама тканина цього місця почала злипатися й втрачати чіткість. Світло раннього сонця, що пробивалося крізь гілки, потьмяніло, зблякло, а потім… застигло.

Тіні перестали рухатися разом із вітром. Листя під ногами більше не шаруділо.

Уран повільно повернула голову. Це був перший по-справжньому неправильний рух у всій цій сцені.

— Знову, — тихо сказала вона. Але цього разу ніхто не відповів.

Венера завмерла з напівусмішкою на губах, яка так і не встигла стати ні насмішкою, ні жартом.

Марс стояв нерухомо. Пальці Меркурія теж несподівано завмерли, так і не встигнувши начаклувати собі зброю. А потім усе… зникло.

Залишилися лише двоє — Годфрід і Алораз.

Принц стояв трохи осторонь. Там, де ще секунду тому була тінь від поваленого стовбура. Але його постать при цьому була чіткішою, ніж раніше, і водночас — менш реальною. Наче насправді це він зі своїм слугою належав цьому спогаду і ніколи не не існував поза ним.

— Що нам тепер робити, ваша високосте? — запитав Алораз.

— Чекати… Нам намагаються щось розповісти. Ми маємо слухати.

Зовсім скоро простір здригнувся. Ліс тріснув, як тонке скло. Лінії дерев викривилися, світло остаточно згасло, і все почало втрачати форму, наче хтось силоміць згортав простір. Потім знову зʼявився чоловік із повʼязкою на очах і хлопець зі смаглявою шкірою.

Декораціями на цей раз став храм, що стояв на підвищенні. До нього вели широкі, трохи стерті сходи. Він був величний. Високі колони, витесані з світлого каменю, піднімалися вгору, підтримуючи фронтон, прикрашений рельєфами.

Усередині панувала напівтемрява, розрізана вузькими променями світла, що проникали крізь отвір у даху. У цих променях повільно кружляв дим від жертовників. Він пахнув густо й солодко — ладаном, смолою, чимось ще, незнайомим і трохи тривожним.

— Я знайшов спосіб зупинити кровопролиття твоїх дітей, — почав говорити той, хто був помітно старше. — Я переконав вождя ургулів сховатися від всіх на далекому острові. Але він хоче провести ритуал жертвоприношення, щоб із демонів створити щит для своїх нових земель.

— І що я маю із цим робити, Марсе?

— Завадь цьому. Наклади на ургулів якесь обмеження.

— Але навіщо?

— Тому що, Меркурію, вони надто небезпечні. Спершу полювали на людей, потім — на демонів. А одного дня почнуть полювати і на нас. Ти створив їх занадто сильними і кровожерливими. Вони мають змінитися.

— Ні, Марсе, я не буду втручатися в їхні справи. Вони народилися саме такими, якими мають бути.

— Одного дня ти пошкодуєш про це.

— Можливо. Але поки що я не вважаю їх небезпечними. Нехай розважаються.

Після цього Меркурій байдуже знизав плечима і розвернувся, збираючись піти геть. Але Марс не збирався відпускати його так легко. Хоча обличчя, приховане пов’язкою, і залишилося нерухомим, проте постать напружилася. Він різко вгатив своїм посохом об кам’яну підлогу. Всього мить — і солодкий запах змінився колючим холодом.

Від місця удару по мармурових плитах стрімко побігли тріщини. Прозорий, синюватий лід із надприродною швидкістю поповз підлогою, заковуючи все на своєму шляху. Дим від жертовників миттєво застиг у повітрі химерними скляними завитками, а сонячні промені перетворилися на нерухомі крижані списи.

Коли холод наздогнав Меркурія, той скрикнув, відчувши, як іній миттєво вкрив його сандалії та щиколотки, намертво приморожуючи ноги до підлоги. Хлопець смикнувся, але лід тримав його міцніше за залізні кайдани.

— Ти не можеш бути настільки легковажним зі своїми створіннями! — вигукнув Марс.

Годфрід і Алораз стояли в кількох кроках від нього. Охоронець стис руків’я меча, відчуваючи, як холод від підлоги пробирається крізь підошви його чобіт. В той же час він бачив, як принц дивиться на все з хворобливою жадібністю дослідника. Для Годфріда ця суперечка була не просто видінням, а ключем до прокляття їхнього роду, і він не зводив очей з Меркурія, який щойно назвав його предків «своєю розвагою».

Храм занурився у дзвінку, крижану тишу, в якій було чути лише важке дихання Меркурія та спокійне, ритмічне постукування паморозі, що продовжувала вкривати стіни.

Марс стояв нерухомо, вказуючи посохом у бік свого закованого співрозмовника. Світ богів виявився значно жорстокішим, ніж те життя, з якого Годфрід і Алораз намагалися втекти. Їм залишалося лише мовчати і чекати. Здавалося, ніби сам час перетворився на кришталь. Але раптом тишу розрізав різкий звук. Це був хлопок долонь. Повільні, глузливі оплески луною відбилися від високого склепіння, змушуючи іній на колонах осипатися дрібним пилом.

Із густої тіні за масивною колоною повільно вийшла Уран. Її обличчя не виражало нічого, крім спокою. Вона дивилася на закованого Меркурія з ледь помітною зневагою. Але її поява стала останньою краплею для творця ургулів. Його тіло спалахнуло синім магічним світлом. Настільки потужним, що лід на його ногах миттєво вибухнув мільярдами гострих скалок. Одним різким ривком він зірвався з місця і кинувся в бік Уран, наче випущена з лука стріла.

Їхнє зіткнення було подібним до удару двох тектонічних плит. Уран зустріла його випад, вихопивши свій ксифос, і звук сталі змусив Алораза затулити вуха руками. Хвиля чистої енергії розійшлася в боки. Битва розгорнулася з такою швидкістю, за якою жодне око не встигало стежити.

Меркурій змахував руками. Струмені розпеченого повітря плавили кригу на підлозі, перетворюючи її на пару, тоді як Уран відповідала блискавичними серіями ударів, кожен з яких міг би розколоти гору.

Центральний жертовник розлетівся на шматки. Меркурій врізався в нього після чергового удару ногою войовниці. Ладан і гаряче вугілля змішалися з уламками каменя, заповнюючи храм їдким маревом. Але Меркурій одразу ж підвівся. Його пальці сплелися у складному жесті, і з-під землі вирвалися магічні ланцюги, намагаючись обплутати Уран. Проте вона перекувиркнулася у повітрі, розрубуючи магічні пута своїм мечем. І відштовхнулася від стіни, залишаючи на ній глибоку вм’ятину. Після чого обрушилася на Меркурія зверху. Кожен її рух був ідеально вивіреним і нещадним. Храм здригався від кожного їхнього приземлення, а величні колони почали хилитися, загрожуючи поховати під собою всіх присутніх.

Алораз міцно вчепився в руку Годфріда, намагаючись відтягнути його назад, у безпечнішу зону за залишками вівтаря. Повз їхні голови пролетів уламок мармуру завбільшки з голову. Але принц не рухався. Він стояв, заворожений цим танцем руйнування. Поки нарешті Марсу це не набридло. Його обличчя під пов’язкою залишилося кам’яним, але руки підняли посох високо над головою. Повітря навколо нього почало згортатися в чорну вирву, поглинаючи звуки битви та крики розлючених богів.

Він вгатив посохом по підлозі вдруге. Але цього разу звук не був гучним. Навпаки, це був глухий, вібруючий поштовх, що пройшов крізь саму землю. В ту ж мить Меркурій, який заніс руку для нищівного закляття, і Уран, що була в стрибку з оголеним мечем, застигли. Синє магічне полум’я та холодна сталь вкрилися товстим шаром непроглядного льоду. За частку секунди два наймогутніші створіння перетворилися на статуї, застиглі в миті своєї найвищої ненависті. Храм знову занурився у мертву, крижану тишу.

— Ще один удар вас може вбити, — підсумував Меркурій. — Навіть з урахуванням вашого переродження смерть все одно буде не найприємнішою. Тому схаменіться і вислухайте вже нарешті мене. Меркурію, ти відправишся на острів до своїх дітей і зробиш все можливе, щоб їхня кровожерливість замінилася чимось іншим. Ти ж, Уране, відправишся разом із Сатурном до Риму. Бачу, що хочеш запитати мене про ціль цього візиту. Але про неї я розповім пізніше. Головне завдання зараз: ізолювати ургулів від всіх і зробити так, щоб про цю війну ніхто ніколи не згадав. Вам зрозуміло?

Зрозуміло… Все знову почало зникати… Час цього видіння завершився. Порожнеча, яка розлилася навколо, була схожою на вакуум. Образи замерзлого храму, крижаних статуй богів та ярої битви розчинилися, залишивши по собі лише присмак озону та відчуття абсолютної самотності.

Та Годфрід продовжував стояти нерухомо. Його профіль, вихоплений залишками магічного сяйва, здавався висіченим з мармуру. Він не здригнувся, не обернувся. А вдивлявся у темряву з таким нетерпінням, наче там, за завісою небуття, були записані відповіді на всі його питання. Для нього цей кошмар був найвищим одкровенням. Натомість Алораз відчував, як холодна липкість страху просочується крізь обладунки прямо до шкіри. Він був воїном, навченим битися з плоттю і кров’ю, але тут його меч був лише шматком непотрібного заліза. Кожна секунда в цій порожнечі розтягувалася у вічність. Навіщо маска веде їх цими лабіринтами власної пам’яті? Що буде, коли спогади закінчаться? Чи не витончена це форма катування? І чи зможе він захистити його високість від того, що має статися?

Тривога гризла Алораза зсередини, наче голодний звір. Скільки годин — чи, може, днів? — вони вже блукають у нутрощах Маріус-Ургулу? Час втратив тут свою лінійність. На поверхні портового міста міг уже закінчитися шторм, а могли минути й цілі тижні.

Думка про повернення була найстрашнішою. Алораз уявляв, як вони піднімаються гвинтовими сходами назад, але замість звичного вогкого архіву знаходять пустку або, що ще гірше, на поверхні їх чекає ціла армія нових найманців, які тільки і бажають побачити Годфріда мертвим.

Він подивився на застиглу спину принца і вперше відчув не відданість, а глухий відчай.

Коли порожнеча навколо них здригнулася, темрява почала розмиватися м’якими, сонячними плямами. Холод підземелля відступив. І Алораз здригнувся. Він очікував побачити нову битву, але замість цього його погляду відкрився високий паркан, заплетений плющем, і знайома кругла альтанка. Це був королівський сад. От тільки сонце тут світило якось інакше. Хоча удалині все ще чулося дзюрчання фонтанів і приглушений сміх служниць. Все було таким, як він і памʼятав.

Він розгублено озирнувся на Годфріда. Принц стояв біля куща троянд, і його обличчя вперше за весь цей час втратило маску одержимості. Він провів пальцями по ніжному пелюстку, той прогнувся під його вагою.

Несподівано зʼявилася думка, що заслання до Маріус-Ургулу було лише поганим сном, а вони нарешті повернулися додому. Проте якщо маска могла дістати з їхніх голів найтепліші спогади, значить, вона знала про них усе від самого початку?

Охоронець міцніше перехопив руків'я меча, відчуваючи підступ: у цьому сонячному раю було щось неприродне. Чому історія про прадавніх богів раптом привела їх сюди?

— Ваша високосте, — прошепотів Алораз, боячись порушити цю ідилію, — це не може бути правдою. Це пастка. Нас намагаються заманити туди, де ми найменш захищені.

Але Годфрід не відповідав. Він дивився в глибину саду, де на доріжці з’явилися дві постаті, що завзято сперечалися про щось між собою.