Годфрід

У східному крилі палацу панувала неприродна тиша. Юнія стояла біля високого вузького вікна своїх покоїв, безцільно вдивляючись у внутрішній дворик. Звідси їй не було видно брами Магістрату, але тривога, що з самого ранку висіла в повітрі, вже просочилася крізь товсті кам’яні стіни. Знизу доносилися дивні, невластиві цьому місцю звуки.

Перша хвиля гвардійської перевірки прокотилася швидко й грубо, залишивши по собі вивернуті скрині, розкиданий одяг та заціпенілий, тваринний жах. Проте справжній кошмар почався лише тоді, коли солдати в чорних плащах повернулися знову. Цього разу вже з важкими залізними кандалами на поясах.

Юнія не встигла навіть упорядкувати розгромлені під час першого обшуку покої. Вона стояла посеред кімнати, досі намагаючись оговтатися від того, що сталося. Але часу на роздуми їй не залишили.

Коридором знову пролунав залізничний тупіт важких чобіт, який цього разу навіть не уповільнився перед її порогом. Наказ Алораза діяв безкомпромісно.

Двері її покоїв з гуркотом влетіли всередину від удару кованого чобота. До кімнати увірвалися троє гвардійців.

— Леді Юнія! — гаркнув десятник і з силою смикнув з пояса товсті залізні ланцюги. — На коліна! Руки назад!

— Як ви смієте?! — Юнія інстинктивно відступила на крок, втискаючись спиною в край власного ліжка. — Ви вже перевіряли мої покої! Чи вам цього замало? Ви гадаєте, що мало принизили мене?

— Стратилат наказав закувати в кайдани всіх, хто ходить здоровим, — байдужим тоном відрізав солдат, підступаючи ближче. Позаду нього двоє інших гвардійців уже перехоплювали важкі списи, готові діяти за найжорсткішим сценарієм. — Хто чинить опір — ламати кістки. Нам наказано доставити вас до підземелля живою, леді, але про рівень вашого комфорту мови не було. Руки!

Юнія гарячково озирнулася на свою служницю, яка з криком забилася під столик, затискаючи вуха долонями. Допомоги чекати не було звідки. Вона зрозуміла: якщо зробить хоча б один невірний рух, це накличе на неї ще більшої біди. Та й залізо дійсно могло зламати її зап'ястки, при чому ще до того, як її доведуть до сходів цокольного поверху. Пастка закрилася, але її залізні зуби тепер перекушували життя кожної здорової дівчини в цьому крилі.

Майже одночасно з цим у коридорах почувся такий самий гуркіт вибитих дверей та відчайдушний, переляканий крик Валерії, до якої в цей самий момент вривався інший загін.

На відміну від Юнії, яка намагалася тримати горду поставу, Валерія під час першої хвилі обшуку лише дивом стримала паніку. Але коли гвардія повернулася вдруге, її нерви остаточно здали. Двері її кімнати з розгону влупили в стіну, і замок вилетів із лутки з м'ясом.

— Леді Валерія! — прогримів голос. — Негайно витягніть руки вперед! Вас наказано взяти під варту і доставити на допит!

— Ні! Зачекайте! — Валерія відсахнулася, виставивши перед собою тремтячі долоні. — Я нічого не робила! Я не знаю, що сталося! Я весь час була тут, запитайте про це мою служницю!

Проте один із солдатів все одно рушив до неї. Валерія інстинктивно смикнулася назад і закричала:

— Пустіть! Мій рід не пробачить вам цього приниження!

Потім вона зойкнула від різкого болю в плечі. Важке, холодне залізо кандалів замкнулося на її зап'ястку. Наступної миті зафіксували й другу руку. Будь-який шляхетний статус, красиві сукні та плани на майбутнє в Неополісі згоріли в одну секунду. Її без церемоній штовхнули до виходу, і, виходячи під конвоєм у коридор, Валерія крізь сльози побачила, як сусідній загін гвардійців уже вишикувався перед дверима Клавдії.

Клавдія зустріла їх інакше. Вона не відступала до ліжка і не намагалася виправдатися, хоча тупіт чобіт у коридорі та відчайдушний крик Валерії чула чітко. Щойно двері її покоїв тріснули і ввалилися всередину під вагою солдатських тіл, обличчя дівчини стало трохи блідим. Проте вона лише міцніше стиснула кулаки, ховаючи пальці у складках одягу.

— Леді Клавдія!

— Я чула наказ, — перервала його Клавдія. — Я піду з вами добровільно. Ламати кістки мені не доведеться.

Вона повільно витягла руки з широких рукавів і виставила зап'ястки вперед, назустріч солдатам. Залізо миттєво замкнулося спочатку на одній її руці, а потім на іншій. Ланцюг коротко звякнув. Клавдія лише на мить заплющила очі, коли холодний метал торкнувся шкіри, але все одно не видала жодного звуку.

Вогкі підвали палацу зустріли кожну з них смородом плісняви та важким, застояним повітрям. Та найгірше було попереду. Алораз влетів, наче оскаженілий звір. Він вважав, що час працював проти нього — його король помирав нагорі, і ця безпорадність випалювала командира зсередини.

Першою під удар потрапила Юнія. Алораз виставив гвардійців за двері й сам затис дівчину в кутку камери. Його очі налилися кров'ю. Здавалося, що хвилина — і він вбʼє її прямо на місці.

— Це ж ти крутилася біля речей Елари? Кажи мені, що саме ти їй підсипала? Що це за погань? Хто замовник? Твій батько?

Він буквально втискав її в кам'яну стіну камери, вимагаючи зізнання. Юнія від страху мало не непритомніла. Її трясло від одного тільки погляду Алораза, але вона твердила лише одне: вона нічого не приносила в палац і взагалі не розуміє, про що йде мова.

Тваринний страх перед смертю і розуміння, що будь-яке слово про Лівію миттєво зробить її співучасницею, тримали її рот на замку. До того ж, вона й сама не знала справжньої назви отруйного порошку, тож лише безперестанку ридала:

— Це не я! Я нічого не приносила... Я не знаю... Не знаю!

У сусідній камері Валерія взагалі не могла вимовити ні слова. Коли Алораз завалився до неї, сиплячи погрозами вирізати весь її рід до третього коліна, дівчина просто впала на коліна в бруд. Вона заходилася такою істерикою, що її крики та благання про милосердя відлунювали по всьому підвалу. Алораз штовхнув її ногою, випльовуючи прокльони — від цієї дівчини не було жодної користі, крім дикого, оглушливого вереску. Хоча її паніка здавалася абсолютно щирою. Тільки жодної зачіпки чи бодай якогось імені Стратилат від неї так і не почув.

Останньою була Клавдія. Тут Алораз вже змінив тактику. Він не кричав, не погрожував, а повільно кружляв навколо неї, наче хижак, що вишукує слабке місце. Але Клавдія трималася дивовижно спокійно. Вона сиділа на кам'яній лаві, випрямивши спину.

— Хто саме платить тобі за мовчання? Яка назва у цієї смерті?

— Я не знаю жодних назв. І жоден твій тиск не змусить мене вигадати те, чого немає. А от за подібне порушення субординації тобі доведеться відповісти перед моїм батьком.

— Твій батько зараз заблокований у Великій залі разом із рештою сенаторів, леді. Можливо, їх вже навіть стратили.

— Це навряд чи. Подібний вчинок ти ніяк не зможеш пояснити його величності, коли він отямиться. Хіба що доведеш якимось чином, що це була їхня спільна змова. Та чи є в тебе такі докази?

— На кону життя його величності! А отже, і безпека всього острова!

— Саме тому тобі варто заспокоїтись і згадати про ту дисципліну, якої ти завжди дотримувався. Для початку можеш вибачитися переді мною за тимчасові незручності. Навіть якщо я і полонянка його величності, мета якої чекати, поки покличуть до королівських покоїв для виконання обовʼязків перед державою, мій статус все одно вищий за твій. Тож я чекаю вибачень.

— Вибачень не буде…

Алораз вискочив із підземелля ще більш оскаженілим, ніж був до цього. Кожна з трьох дівчат тримала оборону по-своєму. Жодного імені, жодної зачіпки і, головне — жодного слова про назву отрути. Пошуки зайшли у глухий кут, а Корнелій нагорі залишався абсолютно беззбройним. Час йшов швидше, ніж було потрібно…

Зрозумівши, що допит здорових фавориток не дав жодної зачіпки, Алораз розмашистим, оскаженілим кроком рушив назад, піднімаючись сходами до покоїв Короля. Кожен його крок віддавався важким гуркотом сталі по мармурових плитах. Надія залишалася лише на старого лікаря.

Корнелій стояв біля ліжка непритомного Годфріда, гарячково розтираючи в яшмовій ступці якісь корінці, коли Алораз буквально влетів до спальні.

— Ну?! — замість вітання заревів Стратилат, важко дихаючи. — Кажи, що ти дізнався! Які новини з гарему?

Старий медик навіть не здригнувся — за останні години він, здавалося, вичерпав увесь свій ліміт страху. Тому лише втомлено підняв свої глибокі сині очі.

— Новини невтішні, пане Стратилате. Ваш раптовий відхід посеред огляду мало чим мені допоміг, але я встиг завершити те, що ми почали. З леді Еларою все чітко — її стан один в один повторює стан його величності. Вона нерухома, дихання слабке. Отрута вже в крові. А от те, що я побачив у покоях леді Лівії…

— Кажи прямо, Корнелію, у мене немає часу на твої загадки!

— Її права рука справді мертва. Вона торкалася отрути, пане Стратилате. Але кількість її була мізерною. Тоді як його величність та леді Елара прийняли основний удар.

— Отже, це Лівія… Чудово, я змушу її зізнатися, навіть якщо мені доведеться відрубати її другу руку!

— Дозвольте спершу мені вам дещо сказати. Якщо ми не знайдемо речовину найближчим часом, щоб я зміг дослідити її і зробити протиотруту, яка точно допоможе… Король не доживе до завтрашнього заходу сонця.