Годфрід

Оксамитова осінь м’яко опустилася на Неополіс, принісши з собою прохолодні морські вечори. Свіжий егейський вітер гуляв золотавими схилами острова. Проте столиця перебувала в стані гарячкового, майже божевільного збудження. Оголошений королем Великий Огляд запустив невидимий, але невблаганний механізм, який позбавив спокою кожен шляхетний дім.

Маєтки аристократів світилися вікнами до самого світанку. За високими кам'яними парканами сенатори поспіхом діставали з підвалів свої родові реєстри. Батьки, які ще місяць тому дозволяли своїм дітям вільно тонути у вирі пристрастей та хаотичних зв’язків, тепер перетворилися на суворих тюремників. Дівчат — а подекуди й юнаків, яких зневірена знать сподівалася вигідно прилаштувати до королівського двору — змушували годинами медитувати, стабілізувати магічні сили та демонструвати витривалість під пильним наглядом родинних магів.

Кравці та ювеліри столиці працювали без перепочинку. Тканини коштовного білого шовку, який так полюбляв носити Годфрід, миттєво підскочили в ціні. Майстерні були завалені замовленнями на сукні, що мали вигідно підкреслювати привабливість тіла. Кожен рід намагався розгадати смаки свого молодого правителя, шукаючи той самий ідеальний баланс, який би дозволив догодити «милосердному Визволителю» і не розлютити прихованого в ньому раціонального ката.

Тоді ж настав час і для традиційного священного бенкету — Epulum Iovis, який раптом набув особливого відтінку. Головний храм, витесаний із білого мармуру, здригався від величних піснеспівів та пахощів дорогих смол. Це був той самий день, коли ургули поклонялися вищим істотам, які уособлювали первісні сили всесвіту: Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун і Плутон.

Та своїм батьком ургули вважали саме Меркурія. Поруч із його статуєю жерці урочисто поставили величні, прикрашені золотом кубки та інший посуд, «пригощаючи» свого Творця найкращими стравами та вином.

На вулицях вже панував справжній тріумф. Прості ургули танцювали на площах, пили та славили нову епоху, де закон нарешті став вищим за примхи еліти.

Сміх, гуркіт барабанів, звуки флейт і плескіт теплих хвиль зливалися в один суцільний життєрадісний гомін, що піднімався від набережних аж до найвищих терас міст. Для бідноти це була ще одна золота осінь свободи та ситості під заступництвом нового короля. Однак цей святковий шум ставав справжнім катуванням для аристократичних палаців. Там панував паралізуючий страх. Сенатори гарячково вираховували шанси своїх дітей на виживання у королівському гаремі. Кожен веселий вигук з площі відзивався болем, нагадуючи їм, що народ повністю на боці Годфріда. Жодного шансу на заколот чи протест у них просто немає.

Священний бенкет у храмі перетворився на ринок приниження. Аристократи приносили жертви богам, але погляди їхні були прикуті до Алораза, який сидів на почесному місці як офіційний представник корони. Батьки підходили до нього під час святкових тостів, намагаючись зазирнути в пергамент, і пошепки, ховаючи очі від сорому, пропонували таланти своїх доньок, наче торгувалися за худобу.

Старий сенатор Валоріус сидів за бенкетним столом як живий мрець, не торкаючись ні вина, ні вишуканих наїдків. Він дивився на своїх колег із глибокою відразою, слухаючи, як вони хваляться об'ємом легень своїх дівчат, їхньою стійкістю до ментальних заклять та чистотою магії. Світ, який він знав, руйнувався на очах. Грда аристократія Ельґартії добровільно перетворювалася на чергу м'ясників, готових штовхати власну кров у королівський гарем, аби лише врятувати свої привілеї.

Тим часом, вулицями міста усе частіше курсували закриті екіпажі під охороною «Псів» у криваво-червоних обладунках. Кожен такий екіпаж, що везли до палацової канцелярії, проводжався радісними вигуками міщан, які вірили, що найкращі доньки країни добровільно прагнуть розділити ложе з їхнім «милосердним Визволителем».

Частково це було правдою. Дівчата, виховані в культі сили та пристрасті Ельґартії, сприймали цей Огляд як свій найвищий тріумф. Для них гарем короля був ареною, де переможниця отримувала все: абсолютну владу, недоторканність свого роду та право розділити ліжко з найсильнішим ургулом імперії. Вони не лили сліз за втраченою свободою, як вважали їхні батьки. Адже свобода поруч із безсилими юнаками не коштувала нічого порівняно з привілеєм належати самому монарху.

Багато хто з дівчат гарячково заглядав у маленькі дзеркальця під час дороги. У салонах карет панував аромат парфумів, змішаний із тваринним збудженням. Вони змагалися між собою ще до того, обмінювалися шпильками, оцінювали прикраси конкуренток і подумки вираховували, чия магія виявиться найбільш підходящою для амбіцій самого короля. Проте навіть серед цього амбітного піднесення ховався прихований, гострий мандраж. Страх не пройти відбір і повернутися до батьківського дому з ганьбою, яка означатиме крах усього роду, змушував їхні серця битися частіше.

Особливе місце в цій черзі збуджених хижачок посідала Елара Валоріус. Вона залишалася єдиною, в чиєму погляді горіла не жадоба гаремної розкоші, а справжня лють.

Елара знала, що її батько очолює опозицію, і що Годфрід вимагав її появи заради того, щоб остаточно зламати хребет Сенату. Однак дівчина не збиралася бути покірною жертвою. Її магія була її зброєю, і вона збиралася використати цей Огляд, щоб зазирнути в очі тирану і знайти там його слабкість.

Поки Алораз розважав всіх у храмі біля статуї Меркурія, екіпажі вже в'їжджали у масивні ворота палацового комплексу. Дівчата виходили на мармурові плити з високо піднятими головами, демонструючи гордість своєї крові. Вони розправляли шлейфи суконь, перевіряли, як тримаються родинні амулети, і зневажливо дивилися на «Псів», що супроводжували їх. Для кожної з них, окрім Елари, цей крок через поріг був кроком до омріяної вершини.

Однак тут, у внутрішньому дворі, не було ні вітальних вигуків, ні факелоносців у парадному вбранні. Натомість на мармурових плитах рівними шеренгами стояли гвардійці. Вони не дивилися на красу претенденток, не оцінювали розкіш їхніх шовкових суконь — просто конвоювали їх углиб палацу. Але замість парадної зали дівчата опинилися у довгій галереї з високими колонами, яка більше нагадувала штаб армії під час мобілізації. Жодних м'яких кушеток чи вина для очікування тут не було.

Навпаки, уздовж стін тягнулися довгі столи, за якими сиділи похмурі, зосереджені писарі Канцелярії. Шурхіт важкого пергаменту, скрип гусячих пер і монотонне бурмотіння чиновників глушили тупіт витончених підборів.

Горді аристократки, які хвилину тому вважали себе майбутніми володарками імперії, раптом опинилися в звичайній черзі на реєстрацію. Процедура перевірки була принизливо ретельною. Писарі працювали, як ідеально налагоджений механізм, звіряючи кожну дівчину з генеалогічними картами, які таємно складалися з того часу, як Годфрід повернувся.

Чиновники вивчали форму нігтів, лінії долоней та специфічні родинні ознаки, які підтверджували шляхетне походження. Спроба підсунути замість сенаторської доньки якусь талановиту, магічно обдаровану простолюдинку могла каратися, як державна зрада через знищення всього роду. Тож клерки порівнювали підписи, печатки на документах і навіть вимагали підтвердження від родинних лікарів, не звертаючи уваги на обурені вигуки та спалахи аристократичної гордості.

Дівчата навіть були змушені демонструвати свої сили під холодними, оцінюючими поглядами екзаменаторів, які постійно заносили щось до сувоїв, наче описували військове спорядження на складах. Вони перевіряли, чи пробудилася в когось магія, і якщо так — яка її справжня природа та сила. Ургули жили пристрастями, і їхній внутрішній вогонь зазвичай прагнув вирватися назовні. Маги Канцелярії мали бути впевнені, що ніхто з присутніх не намагатиметься напасти на короля. І що всі вони дійсно благородної крові.

Елара Валоріус стояла в цій черзі, наче скеля. Навколо неї інші дівчата нервово шепотілися, поправляли шовк суконь, намагалися приховати дрож у пальцях або, навпаки, зухвало демонстрували іскри своєї магії, прагнучи вразити писарів. Елара ж мовчала. Її погляд, фіксований на важких дверях у кінці галереї, за якими чекав Годфрід, горів чистою, концентрованою люттю. Вона не намагалася здаватися привабливою чи покірною. Тільки-но підійшла її черга, клерк за столом навіть не підвів голови, монотонно сказавши її ім’я за реєстром, наче викликав чергового рекрута.

Навпроти Елари став старший маг Канцелярії — літній ургул із холодними пальцями, чий погляд не виражав нічого, окрім професійної байдужості. Замість вигадливих механізмів перед ним юула лише глибока срібна чаша з чистою водою, на дні якої лежала тонка пластина з червоного золота. Екзаменатор коротким рухом підніс долоню Елари до леза стилоса. Короткий спалах гострого болю, і кілька крапель крові впали у воду. Це був стародавній римський метод перевірки чистоти родоводу: кров шляхетного ургула, що несла в собі пам'ять поколінь, мала вступити в реакцію з благородним металом. Так і сталося. Вода в чаші миттєво потемніла, закрутившись правильними, симетричними колами, що підтверджувало повну відсутність домішок простонародної крові.

— Чиста лінія Валоріусів. Жодної несподіванки, — байдуже констатував літній ургул. Потім вмочив пальці у воду і витер їх об льняний рушник.

Проте Елара відчула, як від цих слів до горла підкочується ще більша хвиля гніву. Її кров, яку століттями вважали священною, тепер оцінювали як придатність коня перед торгами. Вона міцно стиснула зуби, змушуючи себе дивитися повз лису голову мага, прямо на гвардійця-«Пса», що стояв за його спиною. Червоний метал його обладунків відбивав світло вечірнього сонця, і Еларі здалося, що вся ця кімната просякнута запахом заліза.

— Мій батько ніколи не давав приводу сумніватися в нашій крові. І я тут не для того, щоб слухати щось подібне від звичайного писаки.

Маг вперше за весь час підняв на неї очі. У його зіницях мигнуло щось схоже на іронію, але вона миттєво згасла. Наївне зухвальство шляхти його мало обходило. Достатньо було того, що всі і так думали, чого очікувати від молодого правителя. У порівнянні із ним Севера була більш передбачувана…

— Навіщо ви тут — вирішуватиме Король, — відрізав він, підсуваючи до себе чистий сувій, після чого пролунало ім’я наступної дівчини.