Годфрід

Солдати армії, де сила була єдиним мірилом, почали дивитися на Алораза з недовірою. Навіть ті, хто раніше симпатизував хлопцеві, тепер трималися осторонь. Для них він перестав бути рівним. Він став «принцовим улюбленцем».

Для еліти Ельґартії це був час тривоги. Традиціоналісти почали збиратися в кулуарах, обговорюючи, що Годфрід створює власну фракцію з «нижчих», щоб послабити вплив сенату. Вони бачили в Алоразі майбутнього диктатора-фаворита, який буде шепотіти королю на вухо, поки вони, аристократи, втрачатимуть свої привілеї.

Севера лише підливала масла у вогонь. Вона почала носити вбрання в кольорах стародавніх родів, підкреслюючи свою відданість традиціям. Кожен її погляд на Годфріда тепер був наповнений «скорботою» за майбутнє держави. Усе виглядало так, наче лише вона справді розуміє тягар корони, на відміну від братів.

Ще за якийсь почали пліткувати, нібито магія Годфріда пробудилася після побачення з Алоразом. Хоча навряд чи то можна було назвати побаченням. Він просто вирішив дізнатися, як справи у друга.

Казарми гвардії розташовувалися в нижній частині Неополіса. Там пахощі палацових садів поступалися місцем гострому запаху поту, збройового мастила та паленої деревини. Годфрід ішов коридорами військового корпусу, і кожен його крок відлунював від голих кам’яних стін. Жодних килимів чи шепотів за ширмами — лише залізо, камінь і сувора дисципліна.

Сонце вже хилилося до обрію, відкидаючи довгі, ламані тіні від тренувальних манекенів. Солдати, помітивши принца, швидко витягнулися в струнку. Алораза стояв осторонь, біля важких дерев’яних стовпів, затиснувши в руках важкий піхотний спис. На ньому була груба туніка з цупкого льону, яка вже встигла просочитися пилом.

Годфрід зупинився, вражений зміною. Його друг виглядав виснаженим. Під очима залягли темні тіні, а руки, якими він колись так вправно кидав камінці по воді, тепер були вкриті свіжими мозолями й кривавими саднами від древка. Він не помічав принца, зосереджено відпрацьовуючи один і той самий випад — різкий, механічний, позбавлений будь-якої радості руху.

— Алоразе… — гукнув його Годфрід, зробивши крок уперед.

Юнак здригнувся, ледь не впустивши зброю. Але потім швидко вирівнявся і схилив голову в глибокому поклоні. Це був рух підданого, і Годфріду здалося, ніби між ними раптом виросла невидима стіна.

— Ваша високосте, ви не мали сюди приходити. Це не місце для майбутнього короля. Тут вчать вбивати.

Але Годфрід підійшов ближче, ігноруючи застереження. Він простягнув руку, щоб торкнутися плеча друга, але Алораз ледь помітно відсахнувся. Цей короткий рух боляче вдарив принца по самолюбству. Він хотів запитати, як тримається Алораз, чи не занадто важкі тренування, але слова застрягли в горлі, коли він побачив синець з-під коміра туніки. Він був занадто великий, щоб бути отриманим у чесному навчальному бою.

— Тобі важко? — нарешті вичавив із себе Годфрід. — Я говорив із сотником, він сказав, що ти швидко вчишся, робиш успіхи.

Алораз підняв очі. У них не було колишнього тепла, лише втомлене усвідомлення: вони просто роблять те, що наказав їм король. Вони гартують з нього «щит». Проблема лише в тому, що щит не має відчувати болю. А він поки що відчував кожен удар. Не лише мечем, а й кожним словом, яке кидають йому в спину гвардійці. Та чи варто за це винити Годфріда?

Він лише син служниці. Армія для нього — єдині соціальні сходинки, на яких він міг отримати шанс на зовсім інше життя. Навіть в Римській імперії більшість командирів походили або з провінцій, або взагалі з варварських родин. Це знали всі, бо король Ельрік намагався підтримувати звʼязок з континентом, хоча вже і не так активно, як це робив його батько чи навіть дід.

Спершу Алораза відправлять служити пажем або ад’ютантом при офіцері. Там навчать читати накази, вести листування, і краще орієнтуватися в ієрархії. А далі вже відкриються кілька інших шляхів, про які Алораз поки що не хотів думати.

В свої сімнадцять він ще не встиг стати кремезним воїном. Він худорлявий і жилавий, з довгими руками та ногами, які здаються трохи незграбними на тренуваннях. Але після наказу короля в очах з'явилась певна зацькованість.

Руки, що зазвичай, побиті роботою на стайнях, тепер — порізані об древо списа. І він постійно ховав їх за спиною, поки стояв перед Годфрідом, бо соромився їхньої грубості. Перед Годфрідом він би волів і надалі залишатися тим самим хлопчиком зі смоківниці, але це давалося йому все важче. Бо він мав стати «тінню». Мав навчитися бути непомітним, зливатися зі стінами, слухати і запам'ятовувати, щоб одного дня перетворитися в особистого охоронця монарха.

Однак всередині самого Годфріда знову почала закипати знайома лють на систему, на батька, на самого себе. Він хотів сказати, що все зміниться, що він неодмінно захистить Алораза, але вчасно згадав обличчя Севери та Аврелія. Будь-яка його спроба полегшити долю Алораза лише зробить того ще більшим вигнанцем. Його турбота — це отрута.

— Я приніс… — Годфрід запнувся, згадавши про маленьку дерев'яну фігурку, яку сховав у складках плаща. Це був старий символ їхньої дружби. Але зараз, серед блиску справжньої сталі, ця іграшка виглядала б жалюгідною і небезпечною. Тож він не дістав її.

Але Алораз помітив його заминку і гірко всміхнувся.

— Дякую, ваша високосте, що вирішили навістити мене.

Принц продовжував стояти нерухомо, поки останні промені сонця зникали за зубцями стін. Він дивився на свої чисті, доглянуті руки і на закривавлені долоні Алораза. Потім розвернувся і пішов, не озираючись. Позаду почувся важкий удар списа об землю — Алораз повернувся до тренування. Кожен удар був ритмічним, немов відлік часу до чогось фатального.

Того дня погляд Годфріда знову зупинився на тому самому садовому ліхтарі.

— Покажись вже нарешті, ким би ти не був! Наказую тобі іменем своєї майбутньої корони!

Його голос розчинився між кипарисами. Але сад мовчав. Лише нічний вітер поворушив листя лавра, і десь далеко хлюпнула вода у фонтані. Годфрід уже хотів розвернутися, коли помітив, що полум’я всередині ліхтаря змінилося. Воно не колихалося від вітру. Воно… слухало.

Світло повільно потеплішало, з жовтого стало золотим. Потім ще яскравішим. Тіні кипарисів витягнулися по траві, мов темні пальці. Годфрід відчув тепло на обличчі.

— Невже ти хтось з вищих? — перелякано прошепотів він.

Полум’я різко спалахнуло. На мить йому здалося, що всередині скла рухається щось більше, ніж просто вогонь. Ніби хтось дивиться на нього з глибини світла. Потім пролунав голос:

— Ти наказуєш мені?

Годфрід різко вдихнув:

— Я — майбутній король Ельґартії.

— Отже, поки що ніхто. Приходь, коли станеш хоча б трохи рівним мені.

Після цього полум’я згасло, ніби істота всередині ліхтаря нахилилася ближче. Годфрід відчув, як холод пробіг по спині:

— Хто ти?

— Я розмовлятиму лише з королем. Звичайні ургули мене не цікавлять.

Після цього Годфрід ще довго не чув голос ліхтаря. Настільки довго, що одного дня вирішив, ніби йому це наснилося. Та й проблеми нові зʼявилися.

При дворі з’явився термін «Алоразова вразливість». Це була негласна назва нової слабкості майбутнього короля. Сенатори, які раніше схиляли голови перед Годфрідом, тепер ставили йому незручні запитання про статті Кодексу щодо «заборонених зв’язків, які затьмарюють розум правителя».

Годфрід відчував, як навколо нього змикається кільце. Він бачив, як Алораз блідне і замикається в собі, стаючи об’єктом цькування. Бійка у дворі була лише початком; тепер війна тривала в кожному погляді, у кожному холодному поклоні.

Король Ельрік спостерігав за цим із висоти свого трону, не втручаючись. Можливо, це була його остання перевірка: чи зможе Годфрід правити, якщо його слабкість перетворять на зброю проти нього самого? Чи витримає «щит», якщо його почнуть підпалювати з усіх боків?

В той же час Севера вже готувала наступний крок. Вона знала, що скоро настане день, коли Алоразу доведеться довести свою відданість у бою. І вона подбає про те, щоб цей бій став для нього останнім. Якщо Алораз загине — Годфрід зламається. А зламаний принц ніколи не зможе надіти важку корону Ельґартії.

Таким чином, палац Неополіса затримав дихання в очікуванні. Усі чекали, коли ідеалізм Годфріда розіб’ється об жорстокий камінь реальності.

Ще за кілька днів потому на плацу гвардії зібралося незвично багато осіб. Такі показові тренування влаштовували нечасто. Але сьогодні там були сенатори, придворні, навіть кілька жерців. На мармурових балконах стояли Аврелій і Севера.

— Сьогодні ми побачимо, наскільки міцним є щит майбутнього короля, — оголосила принцеса, не відводячи погляду від плацу.

Там, внизу, стояв Алораз. У руках він тримав спис. Дерев’яне древко було темним від поту і старих подряпин. Цю зброю він використовував щодня, хоч і не для парадних вправ.

Навпроти нього вишикувалися троє гвардійців у повному спорядженні. Їхні шоломи блищали у вечірньому світлі, а на щитах виднілися гравійовані знаки королівської варти. Вони стояли розслаблено, майже ліниво. Всі присутні чудово розуміли: троє проти одного — це не навчання. Це — вирок.