Годфрід

Коли кроки гвардійців затихли в дальньому кінці коридору, Лівія вислизнула з тіні й швидко рушила вниз, сходами для слуг, що вели до цокольних приміщень.

Загальна комора східного крила зустріла її прохолодою та густим запахом сушеної лаванди, оливкової олії та дорогого мила. Тут, на важких дубових стелажах, зберігалося все, що забезпечувало розкішне життя королівських фавориток: сувої найтоншого шовку, посуд для обмивань, пахучі есенції та олії.

Лівія озирнулася. Комора була порожньою, але це затишшя було оманливим — у будь-який момент сюди могла зайти старша наглядачка гарему. Тож Лівія швидко покрокувала між стелажами, шукаючи секцію Валоріусів. Проте довго шукати не довелося. Її полиці буквально ломилися від найкращих підношень. Також там акуратно лежав білосніжний шовк, складений рівними сувоями. Саме цим шовком особиста служниця Елари обмивала й витирала тіло своєї господині перед тим, як та йшла до Короля.

Лівія дістала флакон. Її руки дрібно тремтіли. Вона обережно витягла корок. Сріблястий порошок замерехтів у напівтемряві комори, схожий на магічний пил, але Лівія знала — це її єдиний квиток на вершину.

Вона піднесла флакон до верхнього сувою шовку і почала обережно висипати пил на м'яку тканину. Порошок був настільки дрібним, що миттєво зникав між волокнами, не залишаючи жодних следов чи плям. Візуально тканина залишалася бездоганно білою, але тепер кожна її нитка була просякнута невидимою отрутою.

«Ось і все, — гарячково шепотіла Лівія, витрушуючи останні крихти з флакона. — Подивимося, як Король пеститиме тебе, коли твоє обличчя стане таким же, як моє. Нехай твоя магія згорить разом з тобою. Нехай він вижене тебе, як паршиву собаку».

Лівія сховала порожній флакон назад у рукав і обережно, кінчиками пальців, розгладила сувій шовку, повертаючи ему первинний вигляд. Все виглядало ідеально. Ніхто нічого не запідозрить. Служниця Елари прийде, забере тканину, обмиє свою пані, і пастка закриється. Елари не стане…

Справа була зроблена, але тваринний жах перед розплатою тепер наздогнав її з подвоєною силою. Лівія майже не відчувала під собою ніг, коли вислизала з комори. Вона швидко йшла темними, вогкими коридорах цокольного поверху, міцно притискаючи до грудей порожній кришталевий флакон у рукаві, ніби він міг видати її своїм тихим скляним цокотом. Кожен шурхіт власного плаща здавався їй кроками переслідувачів, а серце калатало у грудях так шалено, що біль від опіків на шиї став нестерпним, пульсуючим та гарячим.

Вона зуміла піднятися сходами для прислуги на верхні яруси. Проте, ледь ступивши на мармурову плиту переходу, Лівія різко зупинилася і втиснулася спиною в тінь масивної колони. Попереду шлях втечі був перекритий, і їй не залишалося нічого іншого, як затамувати подих і спостерігати.

Посеред двору стояв Алораз. Його постать дихала такою нищівною, холодною люттю, що двоє молодих гвардійців перед ним боялися навіть дихати. Не так давно вони виконали доволі дивний наказ Короля, і Алораз, як командир, чудово це розумів. Але все одно логіка повністю програвала тій болісній, дикій ревності, що випалювала його зсередини.

— Ви називаєте це строковим кроком?! Це марш ельґартійського гвардійця чи прогулянка п’яних кабатчиків?! — голос Алораза гримів від злості. Він підійшов упритул до одного з воїнів, майже торкаючись обличчям його шолома. — Подивіться на свої обладунки! Кріплення на наплічниках ослаблені, бляхи не вичищені. Якщо ворог ударить прямо зараз, ви збираєтеся захищати Короля своїм парадним шматтям?!

Алораз різко смикнув за ремінь на грудях другого гвардійця, змусивши того похитнутися. Командир чіплявся до кожної дрібниці: не так повернута голова, запізнення на варту нібито на дві хвилини, хоча прийшли вчасно, погано доглянута зброя... Усе було «не так»!

Його пальці судорожно стискалися, а в очах горів такий небезпечний, темний вогонь, що Лівії на мить здалося, ніби хлопці зараз упадуть без тями від одного його погляду. Скориставшись моментом, коли засліплений гнівом стратилат повністю зафіксував увагу на черговій «провині» своїх жертв, Лівія, ледь дихаючи, прослизнула вздовж стіни, нарешті зникаючи в безпечній глибині поворотів східного крила.

Повернувшись до своїх покоїв, вона відразу зачинила двері на важкий засув і лише тоді дозволила собі безсило прихилитися спиною до холодного дерева. Серце все ще дико калатало, але адреналін вже почав спадати, залишаючи по собі палюче ощущение всередині. Проте розслаблятися було рано — докази в її рукаві та на ній самій усе ще могли стати для неї смертним вироком, якщо Алораз почне обшук.

Вона змусила себе діяти холоднокровно, згадуючи про те, що ідеальний злочин — це той, який не залишає після себе жодної зачіпки. Тому витягла з глибокого рукава кришталевий флакон. Підійшла до великої керамічної чаші з водою, яка стояла на її мармуровому столику для обмивань. Зануривши туди флакон, Лівія ретельно вимила його зсередини й ззовні, знищуючи можливі залишки пилу, а воду вилила в стічний отвір у підлозі, що вів глибоко в підземні канали палацу. Сам кришталь вона загорнула в щільну хустку і з силою вдарила по ньому важким бронзовим свічником. Скло розлетілося на дрібні, невпізнавані уламки, які Лівія один за одним викинула у вікно.

Потім зірвала з себе щільний темний плащ із каптуром. Тканина пахла лавандою та вогкістю цокольних комор — цей запах зараз викликав у неї лише нудоту. Залишати плащ у скринях серед своїх шовкових суконь було занадто небезпечно, адже будь-яка служниця під час прибирання могла натрапити на нього. Лівія підійшла до каміна, де на випадок прохолодних ночей завжди лежали підготовлені дрова та сухий хмиз.

Вона кинула темну тканину прямо на вугілля і піднесла до неї вогонь від каганця. Сухий шовк і вовна спершу засичали, а потім спалахнули яскравим, жадібним полум'ям, наповнюючи кімнату густим димом. Лівія гарячково підкидала тріски, допомагаючи одягу згоріти дотла, поки від маскувального плаща не залишився лише сірий, невинний попіл. Вона ретельно перемішала його кочергою з рештками згорілих дров, знищуючи будь-яку текстуру, яка могла б нагадувати нитки чи крій.

Коли з полум'ям було покінчено, Лівія підійшла до дзеркала, вдивляючись у власне обличчя. Вона знову була у своєму звичному шовковому халаті, а на її туалетному столику не залишилося жодної зайвої речі. Пастка для Елари була не просто розставлена — усі сліди, що вели до Лівії, згоріли в каміні та потонули в стічних водах Неополіса. Тепер їй залишалося тільки чекати, коли невидима отрута зробить свою справу.

Того ж вечора Лівія знову загорнулася в шалі, прочинила важкі двері покоїв і визирнула на довгу галерею, що вела до особистих покоїв Елари. Серце гупало десь у горлі. Ноги застигли в глибокій ніші між мармуровими статуями.

На протилежному кінці галереї з'явився сам король. Він ішов упевненим, розмашистим кроком, без своєї варти, одягнений лише в легку домашню туніку. Прямував чітко в напрямку кімнати Елари, і в його русі не було жодних вагань. Він все ще переймався тим, що на ньому може завершитися династія і йшов виконувати свій обов'язок перед державою.

Лівія притисла долоню до губ, ледве стримуючи безумний, тріумфуючий сміх. Потворні пухирі на її шиї зачепилися за тканину шалі, але вона навіть не звернула на це уваги. Її обличчя викривилося. Пастка закрилася саме цієї ночі. Король ішов туди, де на нього чекала бездоганно чиста, білосніжна тканина, якою служниця вже встигла обмити свою пані, і кожна нитка якої дихала невидимою смертю.

Лівія повільно відступила назад у тінь. Вона була впевнена, що її помста от-от здійсниться. Дівчина й гадки не мала, що веде Короля не до ганьби суперниці, а до власної могили, і що за цим кроком Годфріда вже спостерігають зовсім інші, набагато нещадніші очі в Неополісі.

Вона повернулася до своїх покоїв, щільно зачинила двері й безсило опустилася на ліжко, заплющивши очі. У її уяві вже малювалися картини її тріумфу: крики Елари, огида на обличчі Короля, ганебне вигнання доньки Валоріусів із палацу... З цими солодкими думками про помсту вона й поринула в глибокий сон.

Проте наступні два дні перетворилися на суцільне, виснажливе пекло очікування. Лівія не знаходила собі місця, кружляючи своїми покоями, наче поранений звір у клітці. Кожна година випалювала її зсередини. Вона постійно чіплялася до служниць, прискіпливо випитуючи про будь-які палацові новини, намагалася зчитувати вирази облич вартових і ловити кожен шепіт у коридорах.

Але палац мовчав, занурений у свою звичну рутину. Годфріда не було видно за державними справами, Елара спокійно керувала Канцелярією, і цей спокій доводив Лівію до божевілля. Страх, що отрута просто не подіяла, переплітався з диким, хворобливим розпачем. Вона вже почала думати, що Юнія підсунула їй пустушку. Проте посеред третьої ночі їй довелося прокинутися.

Кімнату заливало бліде місячне світло, в повітрі панувала тиша, але дівчина відчула, що щось не так. Вона спробувала поворухнутися, щоб поправити ковдру, і в цей момент її пробив холодний піт. Вона не відчувала своєї правої руки. Взагалі. Лівія сіла на ліжко й лівою рукою підняла праву — та висіла батогом, абсолютно чужа й холодна.

Жах крижаною голкою впився в серце. Навіть попри те, що вона діяла обережно й контакт із порошком у коморі був мізерним і коротким, срібляста смерть південних островів не пробачала помилок. Юнія збрехала: пил діяв куди підступніше. Він не просто псував шкіру, а дві доби повільно всмоктувався крізь пори, накопичувався в крові й лише тепер почав паралізовувати нерви.

Поки Лівія гарячково розтирала німіючу шкіру, усвідомлюючи, що сама стала жертвою власної змови, пастка, яку вона розставила для Короля, вийшла на свій фініш. Невидима отрута, яку Годфрід отримав під час близькості з Еларою ще дві доби тому, якраз закінчувала руйнувати його тіло зсередини, готуючи фінальний удар.