Годфрід

Наступні кілька днів перетворилися для Годфріда на витончені тортури. Кожне слово Меркурія пустило коріння в його думках, отруюючи залишки спокою гірше за будь-яку існуючу отруту. Король майже не спав. Щоразу, заплющуючи очі, він бачив обличчя Севери та її передсмертну, ледь помітну посмішку. Його розум працював на межі виснаження, методично перебираючи всіх, хто міг стати «спадкоємцем» його проклятої сестри. Спокійне правління розсипалося, лишаючи по собі лише параноїдальний страх перед невидимим ворогом.

Перше й найочевидніше джерело загрози Годфрід бачив у вищих колах шляхти. Великі пологи Магістрату, які він так жорстоко принизив на площі, ховали в собі надто багато таємниць. Севера завжди вміла знаходити слабкості людей і маніпулювати ними. Король годинами вивчав генеалогічні дерева Фабіїв та Касціїв, чиїх доньок він щойно засудив. Чи могла Севера укласти таємний союз із кимось із молодих, амбітних патриціїв? Можливо, десь у провінціях підростав юнак із роду Сенаторів, якого його сестра встигла особисто благословити на трон, пообіцявши підтримку своїх прихильників?

Кожен погляд, який кидали на нього вцілілі вельможі під час рідкісних аудієнцій, тепер здавався Годфріду викликом. У кожному поклоні йому ввижалася прихована насмішка.

Проте думки про шляхту швидко поступалися місцем значно страшнішим підозрам. Його батько, король Ельрік, не відзначався високою моралю. Та й старший брат Аврелій до своєї страти невідомо чим займався в тому каструмі. Що, як Севера відшукала таємну дитину Аврелія? Хлопчика можуть змалечку отруювати розповідями про те, що молодший дядько-узурпатор забрав у його батька законну корону. Якщо Севера сховала такого бастарда в глушині острова, виховуючи його як ідеальну зброю відплати, то Годфрід опинявся в пастці. Протистояти закону крові в Ельґартії було неймовірно важко. А якщо у самої Севери була дитина, про яку ніхто не знав? Поява нового законного претендента могла ще більше розколоти армію.

Годфрід згадував, як сильно Севера заздрила успіхам Алораза і як майстерно вона вміла грати на людських почуттях. Що, як її план дискредитації Стратилата в минулому був лише димовою завісою? Що, як вона знайшла спосіб зламати або підкупити когось із найближчого оточення Алораза?

Серед вищих офіцерів гвардії було чимало тих, хто бачив, як легко Король розправляється з власною родиною. Чи міг хтось із генералів укласти із Северою пакт, злякавшись майбутніх реформ Годфріда? Думати про можливу зраду у власній гвардії було рівноцінно визнанню поразки.

Зрештою, Годфрід почав підозрювати навіть тих, хто зазвичай залишався невидимим — слуг, лікарів та правознавців Магістрату. Севера була майстром кулуарних інтриг і могла залишити свого наступника прямо під носом у брата. Можливо, це був той самий мовчазний писар, який тепер заносив нові королівські укази до сувоїв, або новий помічник Корнелія, який приносив йому заспокійливі відвари після хвороби?

Кожен крок у палаці тепер здавався прогулянкою по тонкій кризі. Годфрід ловив себе на тому, що постійно озирається на власну тінь. Він зачинив усі двері, подвоїв варту біля своїх покоїв, але знав: від спадщини Севери не сховатися за кам'яними мурами. Вона була десь тут, на острові, і просто чекала, коли він припуститься першої помилки.

Коли двері королівських покоїв відчинилися, Годфрід здригнувся й мимоволі поклав долоню на руків'я прихованого під каптаном кинджала. Але на порозі стояв всього лише Алораз.

— Мій королю, останній замах показав, що наші стіни більше не є фортецею. Мої гвардійці можуть захистити від меча чи сокири заколотника, але проти підступної отрути в кубку чи тарілці моє залізо безсиле. Це дуже засмучує мене. Тому я підписав новий указ. Відсьогодні цей юнак завжди залишатиметься тут.

Годфрід перевів погляд і помітив, що за спиною Алораза справді хтось стояв. Король звузив очі, пильно вдивляючись у незнайомця. Кожна клітина його тіла, просякнута параноєю останніх днів, кричала про небезпеку. Юнак не виглядав як професійний воїн чи шляхтич — у його поставі не було гордощів, але не було й страху, який зазвичай відчували слуги.

— Він перевірятиме кожну краплю води, кожен шматок м'яса та кожну річ, що призначена для вас, — продовжив Алораз, підштовхуючи хлопця на крок уперед. — Тільки після того, як він зробить перший ковток, ви зможете торкнутися їжі. Я особисто ручаюся за його відданість.

Але Годфрід мовчав, відчуваючи, як у грудях стискається важкий холодний вузол. «Я особисто ручаюся», — слова відлунювали в голові, викликаючи лише новий напад підозр. Що це — щира турбота? Чи, може, це перший хід у тій самій грі Севери, про яку попереджав Меркурій? Що, як Алораз, сам того не знаючи, привів до його ліжка саме того, хто має закінчити справу його покійної сестри?

Однак… Цей ж Алораз! Навряд чи він буде спокійно стояти, якщо справді щось станеться! Немає чого хвилюватися. Що має статися — станеться і так.

Годфрід повільно кивнув, змусивши себе розтиснути пальці на руків'ї кинджала. Юнак безмовним тінню рушив у куток кімнати, займаючи своє нове місце. А Алораз коротко вклонився і вийшов, залишивши по собі лише важкий брязкіт зачинених дверей. У покоях знову запанувала тиша.

Король підійшов до вікна, з якого відкривався краєвид на затихлу столицю. Зрештою, Меркурій міг і помилитися. Або ж навмисно вирішив збрехати. Хіба можна повністю довіряти подібним йому? Лише Алораз заслуговує довіри. Годфрід вірив в нього.

Тим часом, гострі шпилі Магістрату різали сіре небо, а внизу, наче вени, розходилися темні вулиці столиці. На перший погляд, заколот було вирвано з корінням. Сенат упокорено мовчав, вороги престолу вирушали до вʼязниці, а військова скарбниця повнилася конфіскованим золотом. Зовні все виглядало як абсолютна, беззаперечна перемога.

Годфрід притиснув лоб до холодного скла, дивлячись на сад, де серед голих кипарисів ховався його співрозмовник. Ким насправді був Меркурій? Які в нього плани на Годфріда?

Гра ще точно не закінчилася із судом біля Магістрату. Можливо, спадкоємець Севери вже робив свій перший крок, вичікуючи, поки страх та виснаження зроблять те, що не вдалося отруті.

Здавалося, вся Ельґартія завмерла в очікуванні нових указів свого короля, навіть не підозрюючи, що сам король віднині став найголовнішим в'язнем у власному палаці.

Годфрід вдихнув прохолодне повітря покоїв. Попереду був ще дуже довгий шлях, сповнений прихованих капканів та нічних жахів. Він вижив у черговій битві, але скільки їх ще попереду? Що йому готує його доля?

Наступного ранку він залишив палац і попрямував до віддаленої, тихої частини королівського некрополя — туди, де знайшла свій останній спокій Елара. У руках був оберемок білих лілій, її улюблених квітів, які дивом вдалося розшукати в палацових оранжереях.

Коли він повільно опустився на коліна і поклав пелюстки на холодний надгробок, за його спиною, трохи віддалік, вишикувався конвой.

Гвардійці, впевнені, що правитель повністю занурений у свою скорботу, ледь чутно перешіптувалися між собою:

— Схоже, що леді Елара найбільше подобалась його величності з усіх фавориток, — тихо промовив один, косячись на самотню постать короля.

— Еге ж, за жодною іншою він би так не тужив, — відгукнувся інший.

Позаду них, схрестивши руки на залізних грудях, стояв Алораз. Його важкий, непроникний погляд був прикутий до спини Годфріда. Проте Стратилат зараз думав зовсім не про фавориток. В його серці не було жалю до покійної. Він просто вдивлявся в похилену поставу Годфріда, шукаючи ознаки того, чого боявся найбільше після тієї зловісної отруєння. Тільки почувши слова своїх підданих, він подумав:

«Навряд Елара була занадто вже цінною для Годфріда. Нові магічні здібності в нього так і не проявилися. Це щось інше, не скорбота.»

Водночас ця думка принесла Стратилату глибоке, майже гріховне полегшення. Для нього це означало, що Годфрід залишався колишнім. Він не змінився. І Алораз все ще міг бути його єдиним захисником, його тінню, його щитом і всім, чим тільки Годфрід забажає.

Годфрід же мовчки підвівся з колін, навіть не здогадуючись, яка буря щойно вирувала за його спиною. Межа все ще трималася міцно.