Годфрід

Двері королівських покоїв зачинилися з глухим, солідним стукотом, відсікаючи далеку флейтову музику та п'яні крики, що все ще доносилися з боку нижніх терас палацу.

Годфрід залишився сам. Він не став запалювати ніяких світильників. В темряві палац здавався вимерлим, і це подобалося йому. Не кожного дня в нього була можливість насолодитися тишею. Проте сьогодні навіть особисті слуги та молодші писарі Канцелярії пішли грітися до багаття на Фауналії.

Тільки король підійшов до високого дзеркала з полірованої бронзи. Пальці, все ще заплямовані на пучках сухою, запеченою кров'ю від срібних струн арфи, з трудом слухалися. Це було важко. Та він почав сам розстібати важкі фібули на плечах, що утримували плащ. За мить вовняна тканина важкою масою впала на мармурову підлогу.

Наступною була тога. Без сторонньої допомоги розплутувати ці нескінченні складки шляхетного полотна було дратуючим заняттям, але Годфрід діяв методично. Скинувши з себе залишки королівського офіціозу, він залишився в одній легкій туніці і подивився по боках. Шкіра миттєво відчула прохолоду просторої кімнати.

Він присів на край ліжка, дивлячись на свої руки. Мимоволі знову згадалося дитинство. Біля вуха почувся голос вчителя:

— Ні, ваша високосте, з арфою потрібно поводитися ніжніше. Вона ж дуже чутлива. Не тягніть її струни з усією силою.

— Але в мене не виходить інакше! Краще я буду вивчати арифметику! Або історію!

— Музика — теж важлива!

Годфрід посміхнувся і ліг на ліжко, дивлячись на стелю. Завтрашній ранок вимагатиме від нього нової суворості. Нони Грудня закінчаться, і похмільний, розбитий Неополіс прокинеться з порожніми кишенями та важкою головою. Перше, про що згадають ургули — це страх перед митниками та податковими сувоями. Адже рік незабаром закінчиться. Час поповнювати королівську скарбницю.

Але Годфріда зараз турбувало дещо інше. Логіка підказувала, що механізм держави не повинен давати збоїв. Проте вранці через його прямі накази з острова безслідно зникло кілька громадян. Ті самі ургули, які місили бетон у підземеллі і бачили Уран особисто, більше ніколи не повернуться до своїх родин. Алораз подбав про це. Жодних свідків не залишилося. Для Ельґартії вони просто «зникли безвісти» під час святкування Фауналій — звичайна справа, бійки і пʼяні оргії біля багать часто закінчуються скиданням тіл у море. Ніхто не підніме галас завтра. Можливо, навіть за тиждень. Але Годфрід знав: чутки — це іржа.

Якщо дозволити родичам чи сусідам почати ставити правильні запитання, ниточка може потягнутися до запечатаної крипти. А знайти там замуровану Уран не повинен ніхто. Отже, потрібен був … глушитель. Потужний указ, який змусить бідноту взагалі забути про те, хто і куди зник протягом дня.

«Гроші, — подумав Годфрід, і кутики його губ ледь помітно сіпнулися в холодній посмішці. — Потрібно дати їм те, заради чого вони пробачать будь-яку кількість зниклих сусідів».

Вранці глашатаї натовпчуться на Форумі та оголосять про повне списання дрібних недоїмок за минулий рік. Маргінали та бідняки, які щойно спустили останні гроші на вино та смажене м'ясо, сприймуть це як божественне благословення. Вони рахуватимуть заощаджені монети і подумки відкладатимуть їх на наступну п'янку, славлячи справедливого Короля. У цьому тваринному захваті нікому й на думку не спаде шукати кількох зниклих мулярів.

Два залізні преси Ельґартії мали спрацювати одночасно: один даруватиме милість низам, інший — ламатиме кістки верхам. Алораз у найтемніших казематах вибиватиме ім'я того, хто стоїть за нападником у саду, поки Годфрід купуватиме лояльність натовпу на вулицях.

— Слухайте волю Короля! За наказом його величності Ельріка Годфріда Пʼятого, в ознаменування завершення Нон Грудня та на знак милості до свого народу, всі дрібні недоїмки по державних податках за минулий рік… скасовуються! Жоден митник не має права від сьогодні вимагати з бідняка те, що прощено рукою монарха!

Ургули спочатку слухали це з тупим, похмільним нерозумінням. Хтось протирав очі, вважаючи це продовженням нічного п’яного марення. Але коли глашатаї повторили указ вдруге і втретє, до натовпу почав доходити весь масштаб королівського дарунку.

Спочатку ранок зустрів всіх густою тишею. Туман, що прийшов із моря, важкою ковдрою накрив квартали, заповз у вузькі вулички Неополіса і ліниво клубився навколо підніжжя Форуму. Столиця виглядала так, наче пережила штурм: площі були завалені обгризеними кістками й розбитими амфорами, з яких на каміння текли залишки кислого вина.

Ургули прокидалися важко. По всьому місту — біля згаслих багать, прямо на кам’яних сходах храмів та під навісами зачинених лавок — ворушилися похмурі, замерзлі постаті. Всі трималися за розколені від болю голови.

Перші протверезні думки приносили знайомий жах: всі гроші були спущені на святкування Нон, а вже завтра до будинків постукають безжальні посильні Канцелярії з податковими сувоями. За борги перед казною чи ростовщиками-патриціями багатьох чекала перспектива опинитися в кайданах. Але цей ранок належав Годфріду.

Тишу розітнув різкий, металевий дріб барабанів. На центральні площі Неополісу, карбуючи крок, вийшли гвардійці в залізних наплічниках. Поруч із ними крокували королівські глашатаї. Вони розгортали важкі сувої з печатками, і їхні гучні, витреновані голоси лунали над похмурим натовпом:

— Дефіцит бюджету буде покритий за рахунок... надзвичайного збору з патрицій та сенаторів, адже «внесок шляхетних родів у процвітання Ельґартії має бути пропорційним їхньому багатству». У звʼязку з цим буде додано новий налог, який так і називатиметься «Збором за багатство».

По Форуму відразу ж прокотився глухий, наростаючий гул, який швидко переріс у шалений, тріумфальний рев. Бідняки, які ще хвилину тому проклинали свою долю, тепер готові були падати на коліна. Король простив їм всі борги! Залізна рука Канцелярії омине їхні злиденні халупи.

Похмілля миттєво відступило перед диким захватом. Натовп ревів від радості, славлячи «справедливого і милостивого» правителя.

У цей самий момент аналогічні події розгорталися і далеко за межами столиці. Королівські посильні на швидких конях ще вночі розвезли сувої по всьому острову. В усі портові містечка, в бідні рибальські селища під скелями та в шахтарські табори Ельґартії прийшла та сама звістка.

Для тисяч ургулів Годфрід став їхнім щитом. Вони бачили в ньому надію та справедливість. І нікому з них навіть у голову не могло прийти, що напередодні за наказом цього самого Короля кілька звичайних мулярів назавжди зникли в пастці підземелля.

Народ отримав свій хліб і видовища, а ціну цьому… знав лише той, хто зараз сидів у палаці, і вдоволено протирав руки. День, коли ургули захочуть піти проти нього, став ще далі… Чи ні?

Поки над площами Неополіса котився тріумфальний рев, у глибоких казематах під преторієм все ще пахло застарілою вогкістю та іржею.

Алораз стояв посеред допитної камери, заклавши руки за спину. Його обличчя, освітлене єдиним тьмяним смолоскипом на стіні, здавалося висіченим із того самого граніту, що й стіни в'язниці.

Навпроти нього, прикутий важкими кайданами до масивного залізного стільця, обм'як нападник. Маску з його обличчя давно зірвали. Це був чоловік середніх літ із жорстким, посіченим дрібними шрамами обличчям. На вигляд, типовий ветеран південних кампаній або найманець високої руки, який звик продавати свій меч тим, хто платить золотом.

Його ліве коліно, роздроблене важким чоботом Стратилата в саду, неприродно розпухло під закривавленою тканиною штанів. Права кисть, яку Алораз стиснув своєю залізною рукавицею, перетворилася на місиво з кісток.

Найманець важко дихав. Час від часу спльовував густу кров на брудний мармур під ногами. Він тримався довго — професіонали такого рівня вміють терпіти біль. Але проти методичної, холодної жорстокості Королівського Щита не допомагав жоден вишкіл. Алораз калічив його все більше, з кожним разом ламаючи волю до спротиву.

— Твоє ім'я мене не цікавить, — зробив він повільний крок до своєї жертви. — Мені потрібне лише одне слово. Хто заплатив тобі? Кому в Сенаті ти служиш?

Найманець раптом дико розреготався, але сміх швидко перейшов у кашель із кров'ю. Він підвів голову, дивлячись на Алораза крізь набряклі повіки з якоюсь божевільною, переможною зловтіхою.

— Сенат?.. — прохрипів убивця. — Старі щури в тогах надто сильно бояться вашого Короля, щоб купувати мою сталь... Шукай вище, Щит. Набагато вище. Там, де проходять Скорпіонові Скелі...

— Аврелій, — прошепотів Стратилат, і це ім’я змусило його серце забитися швидше.

— Він довгий час гнив на тих клятих скелях... Терпів сонце, каміння та злидні, поки його молодший братик проводив якісь свої чудернацькі реформи, — найманець оскалився, показуючи закривавлені зуби. — Але коли до Скорпіонових Скель дійшла звістка, що Годфрід почав шукати матку для народження спадкоємця... Старший брат зрозумів, що час вийшов. Якщо у Короля з'явиться нащадок, Аврелій ніколи не матиме змоги повернутися додому.

— То це він тобі заплатив?

— Так. І я... я майже досяг своєї мети…

Не встигнувши завершити промову, найманець безсило впустив голову на груди, втрачаючи свідомість від втрати крові. Його місія насправді провалилася, але він сказав усе, що було потрібно.

Алораз повільно відступив назад до дверей каземату. Весь цей час вони шукали ворогів серед зажерливих патриціїв та сенаторів Неополіса, ловили шпигунів, але справжня отруйна змія гострила зуби на далекому вигнанні. Аврелій, скривджений, принижений і забутий, виявився набагато небезпечнішим за весь корумпований Сенат. Якщо він зміг найняти вбивцю такого рівня, значить, на Скорпіонових Скелях у нього з'явилися союзники та гроші.

Зрозумівши це, стратилат різко розвернувся і вийшов із камери. Йому потрібно було терміново знайти Годфріда. Поки похмільний натовп на вулицях викрикував ім'я Короля в тріумфальному екстазі від прощення податків, родинна кров знову заявляла свої права на цей трон. Насувалася нова війна.