Годфрід

Один із гвардійців замахнувся мечем. Годфрід зробив короткий випад, і пілум, наче керований самою його ненавистю, пробив горло нападника. Потім принц висмикнув зброю з хрипом, що вирвався з грудей ворога, і одразу розвернувся до наступного.

Він більше не чекав захисту від Алораза. Він сам став загрозою. Алораз, бачачи це, відступив на крок, даючи Годфріду простір. Сяйво «Щита» тепер лише підсвічувало темну, руйнівну силу, що виходила від принца. Каміння під ногами Годфріда кришилося, перетворюючись на пил від самої напруги його присутності.

— Я не здобич, яку можна викинути на поталу псам, — процідив він крізь зуби.

Нарешті, на площі запала тиша. Її порушувало лише важке дихання Годфріда та тріск іскор магічного поля Алораза. Вони стояли серед тіл тих, хто мав бути його елітою. Але саме тут вперше за все своє життя Годфрід відчув себе на своєму місці.

Проте якоїсь миті Годфрід все ж завмер. Його погляд перемістився на фундамент портової вежі, біля якої вони стояли. Від потужного магічного сплеску одна з кам’яних плит тріснула, оголивши порожнечу всередині. Звідти вирвався тонкий, пронизливий крик, який, здавалося, звучав прямо в голові принца.

Наблизившись, у щілині він побачив вмурований у фундамент череп, що світився тьмяним, неприродним фіолетовим світлом.

Алораз також глянув на череп, потім на татуювання вбитого «вандала». У його очах на мить промайнуло розуміння.

— Що це, Алоразе? Ти знаєш? — запитав все ж принц.

— Не впевнений, ваша високосте. Але схоже на старий спосіб зміцнення мурів. Колись вважалося, що дух, ув'язнений у камені, триматиме оборону вічно. Але це заборонена практика. В Ельґартії про неї не згадували сотні років.

— Тобто з того часу, як демони і ургули розділилися…

Годфрід присів біля щілини. Він провів рукою над черепом, не торкаючись його, і відчув, як волоски на передпліччях піднялися дибки.

— Мені багато розповідали про те, що колись ми були одним народом. Але потім чомусь розділилися. Чи можливо, що наша з тобою Ельґартія побудована на їхніх кістках?

Та цього Алораз вже не знав. Він був знайомий лише з офіційною версією, а її йому розповідали в ще більш стиснутому вигляді, ніж комусь із палацу. Тож ранок взагалі не приніс полегшення. Він просто розлився над портом важким, свинцевим маревом, яке пахло сіллю та кров’ю.

Сонце ледь пробивалося крізь хмари. Місто прокидалося під акомпанемент залізного брязкоту: легіонери, налякані нічною атакою, з подвоєною жорстокістю вигукували команди, а важкі чоботи патрулів вибивали по бруківці ритм тривоги.

Годфрід все ще стояв на тому самому місці. Ранковий туман стелився біля його ніг. Чайки, що зазвичай галасували над рибними рядами, сьогодні кружляли над водою мовчки, ніби відчуваючи зміни. Навіть море, зазвичай неспокійне, виглядало неприродно гладеньким, немов скляна поверхня.

— Маріус-Ургул — це фортеця мого батька. Якщо ці мури тримаються на таких «основах», то він про це точно знав. Я теж маю знати про подібні речі. Інакше я його ніколи не переможу.

— Ваша високосте, чи не збираєтесь ви оголосити війну його ваша величності?

— Саме це я і сказав. Тільки після його смерті я зможу бодай щось змінити.

Ельрік не просто відправив його сюди на смерть. Він відправив його в місце, яке саме по собі було злочином.

— Маріус-Ургул — це не порт. Це величезний жертовник. І мій батько прислав мене сюди не як куратора, а як останню деталь, яка мала запустити механізм.

Більше Годфрід нічого не сказав. Він відчував, як ранковий холод пробирає до кісток, але не поспішав повертатися в тепло. Його погляд був прикутий до горизонту, де море зливалося з небом у нескінченну сіру смугу. Тоді він думав, що цей порт — живий механізм, збудований на брехні. Той ранок став першим днем його нової, справжньої війни.

Алораз же стояв на відстані кількох кроків від нього. Його фігура здавалася викуваною з темного металу, а золотаве сяйво очей згасло, поступившись місцем втомленому погляду.

Між ними висіла важка мовчанка, яку не наважувався більше ніхто порушити. Однак вже зовсім скоро Годфрід почав пошук інформації. Він почав з найтемніших кутків цитаделі. І наказав відкрити підвальні яруси, куди десятиліттями не спускався жоден офіцер. Там повітря було настільки густим від пилу, що каганці ледь жевріли. Але серед іржавих кайданів та зламаних інструментів катувань, принц обмацував кожен стик каменів і сподівався щось знайти. Його пальці зчитували шорсткість стародавнього граніту, наче сліпий, що намагається розпізнати обличчя вбивці.

Також Годфрід годинами просиджував у портовій канцелярії, вимагаючи звіти про закупівлю будівельних матеріалів ще з часів закладання першого каменю Маріус-Ургулу. Його цікавили записи, де кількість привезеного каменю не збігалася з об'ємом збудованих веж, або звіти про зниклих безвісти рабів-будівельників.

Годфрід розкладав перед собою величезні сувої, порівнюючи почерки різних писарів й шукаючи в їхніх закрутистих літерах приховані послання. Проте папери мовчали.

Довелося викликати до себе найстаріших рибалок та наглядачів маяків, чиї сім'ї жили в порту ще до того, як він став власністю корони. Годфрід питав їх про чутки, про легенди, що передавалися від дідів. Він вбирав кожне їхнє слово, кожне забобонне хрещення, відсіваючи вигадки від того, що змушувало голоси старих дрижати.

Алораз завжди був поруч, але тепер він здавався Годфріду частиною того самого механізму, який треба було розібрати. Принц іноді ловив на собі його погляд і це лише підштовхувало його продовжувати. Годфрід почав вести власний зашифрований щоденник, де малював схеми підземних ходів та відзначав точки, в яких, за його відчуттями, магічний фон фортеці ставав найбільш нестабільним. Зрештою, він вимагав від Варрона доступу до «чорних списків» гарнізону — тих, хто був страчений за непокору або збожеволів під час варти.

Годфрід особисто відвідував камери-одиночки, де на стінах залишалися видряпані нігтями знаки, що нагадували йому того самого фіолетового черепа. Кожен такий знак було скопійовано з ретельністю художника. І за якийсь час його пошук перетворився на одержимість, яка витіснила всі інші почуття.

В один із таких вечорів, коли вже вісімнадцятирічний Годфрід сидів за масивним дубовим столом, Алораз стояв біля важких залізних дверей. Сам стіл був завалений розгорнутими кресленнями нижніх ярусів.

Вечеря — черствий хліб, шматок холодної козлятини та розбавлене вино — стояла недоторканою на самому краї.

— Сядь поруч, Алоразе. Це наказ, — не піднімаючи голови від сувою, промовив Годфрід.

Алораз завагався лише на мить. Він підійшов до столу, але не сів, а просто сперся на нього руками, зберігаючи дистанцію.

— Пий вино. Воно кисле, як совість мого батька, але допоможе тобі розім'яти язика, — сказав Годфрід, нарешті підвівши очі. — Мене цікавить твоя думка стосовно того, що зараз відбувається.

Алораз слухняно налив собі в олов’яний кубок.

— Гадаю, ви занадто багато часу проводите в підвалах, ваша високосте. Підопічні Варрона починають шепотітися. Вони все дедалі частіше порівнюють вас із самим королем Ельріком.

Годфрід різко завмер. Стилос у його руці ледь не проткнув пергамент.

— Не смій мені більше ніколи казати подібного, — принц криво посміхнувся. — Мій батько будував свою владу на чужому болю. Я не такий, як він. Ти ж бачив ті камери, Алоразе? А знаки на стінах? Вони хочуть щось сказати мені. Вони шепочуть до мене.

— Мій батько якось сказав, що деякі таємниці Ельґартії так і залишаються таємницями лише тому, що в них ніхто не вірить.

— На що ти натякаєш?

— Хоча король Ельрік і казав про вандалів, але всім відомо, що чужинцям потрапити до королівства майже неможливо. Можливо, наш захист якраз і повʼязаний із кістками, які ви знайшли. Питання лише в тому: чиї це кістки? Хто саме нас охороняє?

— Або що… — замислився Годфрід, пригадуючи ліхтар в королівському саду.

— В будь-якому випадку, моє завдання — охороняти ваше життя, а не ваші думки та наміри, — Алораз випрямився, повертаючи собі холодну субординацію. — Як ваш Щит, я піду за вами і в Пекло. Проте маю попередити: є знання, які вбивають швидше за меч вандала. Можливо, що саме зараз, ваша високосте, ви наближаєтесь до чогось подібного.

— Навіть якщо і так, чи маємо ми право жити в тумані, знаючи, що кожен наш вдих забезпечений криком істоти, замурованої в стіну? І чи довгим буде таке життя? Король завжди доводить справу до кінця. А я зараз для нього перешкода.

Алораз підійшов ближче, зупинившись за два кроки. Його очі на мить спалахнули золотом, відбиваючи світло каганця.

— Що ж, ваша високосте… Якщо ви вирішили змінити цей світ, будьте готові до того, що він почне чинити опір.

Годфрід підняв погляд. В ньому не було страху. Скоріше, холодна рішучість вождя. Варрон, Севера, його батько... вони всі тільки і чекали, коли Годфрід зламається. Але…

— Я знайшов дещо в звітах канцелярії. П’ятдесят років тому в порту був «збій». Один із маяків згас, і місто мало не поглинуло море. Знаєш, як вони це виправили? Привезли сюди ургулів із в'язниць. Десять возів заїхали в порт повними, а виїхали порожніми. Мій батько тоді був молодим принцом, як і я зараз. Тож я не певен, що він до цього причетний. Але він точно знає, на чому саме стоїть наша країна. Він знає ціну кожному променю світла на цьому острові.

Тоді Алораз нічого не відповів. Лише коли вийшов, з усією силою вдарив кулаком в стіну.