Годфрід

Щойно постаті наблизилися, Алораз відчув, як судома звела йому шлунок. Це були не вони з Годфрідом у дитинстві. Перед ними був Меркурій — той самий смаглявий юнак із гострими рисами обличчя та глибокими темними очима вихідця з південних земель. Але цього разу на ньому була проста біла туніка.

Поряд із ним йшла Венера. Вона рухалася з такою грацією, що здавалося, ніби вона пливе над підстриженою травою. Її холодні світлі очі дивилися просто на юнака. Вона взяла його за руку. Меркурій зупинився.

— Чи це точно наказ Марса? Він справді хоче, щоб ми… щоб я зробив це? Щоб таким чином наглядав за ними?

Венера повільно кивнула. Потім зробила крок вперед і міцно обійняла його, ховаючи обличчя в його шиї. Меркурій застиг на мить, а потім безладно вхопився за неї, ховаючи обличчя в її волоссі.

Алораз дивився на цю сцену, відчуваючи, як його власна тривога перетворюється на нестерпний біль. Маска показувала їм не просто спогад. Вона показувала їм момент, коли доля їхнього світу була вирішена іншими істотами, більш могутніми. Вищими.

Королівський сад перетворився на сцену для божественної трагедії. Бо обійми … перетворилися на смертельну пастку.

Алораз із жахом спостерігав, як витончені руки Венери, що щойно ніжно стискали плечі свого друга, раптом почали мінятися. Її біла шкіра пішла дрібними, ледь помітними пухирцями, і з пор почала просочуватися густа, безбарвна рідина.

Щойно ця субстанція торкнулася туніки Меркурія, тканина з шипінням почала розповзатися, перетворюючись на брудні пластівці попелу. Повітря саду, ще мить тому наповнене ароматом квітів, отруїлося різким, солодкувато-їдким смородом. Натомість Меркурій лише міцніше вчепився у жінку. Його обличчя спотворилося від нелюдського болю, який він, здавалося, приймав як належне.

Кислота, що струменіла з тіла Венери, діяла з жахливою швидкістю. Вона проїдала шкіру Меркурія, розчиняла м'язи та хрящі, перетворюючи його живу подобу на безформну масу.

Алораз бачив, як пальці юнака ставали дедалі тоншими, аж поки не розчинилися зовсім. Та навіть після того, як залишилися лише мокрі плями на сукні, Венера все одно не відпускала його. Вона продовжувала тримати те, що залишалося від Меркурія, притискаючи його до себе з якоюсь хворобливою ніжністю. Її власне тіло було неушкодженим — смертоносна секреція була частиною її єства, зброєю, створеною для знищення. Зрештою, обійми зімкнулися на порожнечі. Останні рештки Меркурія темною калюжею всоталися в ідеально підстрижену траву королівського саду, яка миттєво почорніла й зів'яла.

Венера залишилася стояти сама. Її довге волосся спокійно розвівалося на вітрі, наче нічого не сталося. Від творця ургулів не залишилося навіть попелу — лише мокра пляма на мармуровій доріжці.

За кілька хвилин тишу саду розітнуло низьке, зловісне шипіння. Калюжа неочікувано для Годфріда і Алораза почала здуватися пухирями, викидаючи в повітря їдкі хмари пари. Так розчинена плоть і магія почали переплавлятися, створюючи нову форму.

Рідина густішала, витягувалася вгору і застигала, набуваючи чітких, геометричних контурів. Метал виростав із землі, наче химерна рослина: спершу з’явилася тонка кована основа, потім — витончені скляні грані, поєднані бронзовими перемичками. За лічені секунди там, де щойно загинуло божество, постав звичайний садовий ліхтар. Він виглядав точно так само, як сотні інших, що освітлювали доріжки. Проте всередині нього не було свічки. Там пульсувало слабке, примарне світло.

Венера повільно нахилилася над ним і взяла ліхтар за кільце. Її пальці, щойно омиті смертоносною кислотою, тепер здавалися абсолютно чистими й невинними. Вона підійшла до розлогої гілки дерева і спокійним, повсякденним рухом почепила ліхтар на гілку.

— Прощавай, — ледь чутно кинула порожнечі.

В її голосі не було ані жалю, ані тріумфу — лише суха констатація завершеної справи. Венера просто розвернулася і пішла вглиб саду. А ліхтар так і залишився висіти на гілці, самотньо погойдуючись й відкидаючи на траву довгу, ламану тінь, яка здавалася занадто схожою на людську.

Для Годфріда це було останньою частиною пазла. Він дивився на ліхтар, і в його очах відбивалося те саме примарне світло. Тепер він знав, з чого насправді зроблено «світло» їхньої імперії.

Все, що було йому раніше відомо про Ельґартію, про велич їхньої крові та священне походження магії, виявилося майстерно завуальованим злочином. Їхня держава не була зведена на фундаменті мудрості; вона була викувана з підлості, де одне божество зжерло інше.

Вся їхня цивілізація від самого початку була не садом, а майстерно оформленою м'ясорубкою. І магія ургулів — не дар любові, а побічний продукт гормонального сплеску, що виникає в мить найвищої вразливості. Ельрік знав це. Севера знала це. Вони використовували почуття, як паливо для своєї сили. І тепер Годфрід розумів, чому його власна магія мовчала так довго — вона вимагала від нього або безмежної жертовності Меркурія, або нещадної холодності Венери.

Витончена, бронзова оболонка римських законів і титулів приховувала всередині понівечену, розчинену суть вищої істоти, яка тепер служила лише декорацією для прогулянок тиранів. Весь цей час він прагнув стати «справедливим королем» у системі, яка за своєю природою не передбачала справедливості. Не можна бути добрим садівником на землі, де кожен ліхтар — це вбитий бог, а кожна квітка живиться попелом зраджених друзів.

Проте в цій жахливій правді Годфрід знайшов і зброю. Якщо їхній світ був побудований на зраді божеств, то єдиним способом вижити було створення нового союзу. Адже щоб змінити Ельґартію, він не повинен ставати частиною її «світла». Він має стати тим, хто розіб’є всі ліхтарі, вивільняючи примарне сяйво, навіть якщо це означатиме повне руйнування всього, що він звик вважати домом.

Маріус-Ургул був ідеальним плацдарм для збору сил тих, хто відмовився бути паливом для чужих амбіцій.

Сад навколо почав стрімко втрачати колір. Образ Венери зблід, перетворюючись на сизий туман, а золотаве світло ліхтаря розтягнулося в довгу, тонку нитку. Простір вивернувся навиворіт: ідеально підстрижена трава стала холодною вологою підлогою, а безкрає небо стиснулося до низької кам’яної стелі.

Вони знову стояли у напівтемряві підземелля, де запах моря змішувався із застарілим пилом віків. Перед ними все так само висіла маска, вмурована у стіну. Але тепер вона не здавалася нікому забаганкою божевільного архітектора. У її застиглих рисах були страждання. Маленькі тріщини на кераміці були схожі на шрами. Маска пульсувала ледь помітним теплом, наче в ній все ще билося серце.

Годфрід повільно простягнув руку вперед. Старе божество, замуроване в стінах Маріус-Ургулу, вочевидь шукало спадкоємця своєї люті. Це воно закричало, коли магія Годфріда прокинулась.

— Ваша високосте, краще не чіпайте це. Ми все ще точно не знаємо, що воно таке, — насупився Алораз.

— Ні, Алоразе, — відповіла Уран. — Ти давно вже все зрозумів. Я з тих, кого ви зазвичай називаєте вищими істотами, вважаючи це синонімом до «божества». Але це невірно. Ми не боги. Всього лише ті, хто не може жити звичайним життям, але й не може померти назавжди. Бо завжди існували самі по собі, поза межами законів природи. Ми — її помилки, збій, що стався випадково в момент, коли зароджувалося життя на Землі. Нас ніхто не потребував. І це змусило нас об’єднатися, аби створити родину виродків, яких не повинно було існувати. І, зрештою, ми обернули наші сили один проти одного.

— Скільки ж вас? — почав озиратися на всі боки охоронець принца.

— Девʼять, — відповіла, не замислюючись Уран.

Її голос не був схожий на людську мову. Він більше нагадував низький вібраційний гул, що віддавався прямо в кістках. Щойно Уран вимовила останнє слово, кам’яні стіни підземелля наче зітхнули, випускаючи віковий холод.

Алораз різко відступив назад, закриваючи спиною принца. Його рука мимоволі лягла на руків’я меча, але очі все ще залишалися прикутими до Маски.

— Дев'ять... — ледь чутно повторив Годфрід.

Потім ніби розквітнувши, запитав:

— Навіщо ти нам показала ці спогади? Бажаєш допомогти?

— Ні.

— Тоді нащо розповіла про свою суть, якщо відмовляєшся допомогти?

— Краще ходімо звідси, ваша високосте, — вирішив втрутитися Алораз. Але Годфрід продовжував стояти.

У повітрі зависла важка пауза. Світло від смолоскипа на стіні кидало довгі тіні, змушуючи його обличчя здаватися такою ж маскою, як і та, на яку перетворилася Уран.

Принц відступив на крок. Знання в його голові почали впорядковуватися, немов елементи жахливого механізму. Він згадав ліхтар у саду, який назвав його колись порожнім місцем. І згадав останнє видіння, яке показала Уран. Це не могло бути співпадінням.

У момент створення життя на Землі стався глобальний збій і з’явилися істоти, які не вписувалися в жодні закони. Вони були занадто могутніми, щоб жити серед людей, і занадто «неправильними», щоб померти. Це змусило їх об’єднатися. Але щоб надати сенс своєму існуванню, один із них вирішив створити власний народ. Меркурій став «батьком» ургулів. Він вклав у них частину своєї суті, створивши тих, хто міг відчувати магію через емоції.

— Все, що ви знаєте, — невірно, — кинула Уран, коли Алораз і Годфрід були вже майже біля сходів. Це змусило їх обернутися.

— Що ти маєш на увазі? — Зробив крок назустріч Годфрід.

— Справжня сила проявляється в моменти найвищої вразливості, відданості або страху. Але навіть у подібного мені її немає. Він вам нічим не допоможе. Ми всі так чи інакше зникнемо.