Годфрід

Перші дні після спуску в підземелля стали для Годфріда справжнім пеклом. Щоночі він замикався у своїй кімнаті, стискаючи знайдений череп до білизні в суглобах й намагаючись знову викликати ту силу, що прокинулася, коли на нього напали. Але його магія мовчала. Наче він знову став порожнім.

Тоді злість почала виплескуватися назовні. Принц став дратівливим і різким; кожен крок легіонерів за дверима, кожен скрип підлоги змушував його здригатися від гніву. Він бачив у всьому підступ і слабкість, але найбільше його дратувала власна нездатність бути тим, ким він мав стати.

Самопізнання виявилося болючим процесом здирання шкіри, під якою замість величі виявилася лише порожнеча. Сила, за словами Уран, проявляється лише в моменти найвищої вразливості, відданості або страху. То чому у Годфріда нічого немає? Чим він гірший за Северу?

Та найбільше Годфрід ненавидів той факт, що Алораз бачив його слабким. Чи ризикнув би він знову заради нього життям? Можливо, король все ж був правий і класти всіх підряд біля себе в ліжко — то єдиний спосіб отримати бажане?

Ненависть трансформувалася в постійні докори та спалахи люті. Він бачив всюди лише зашморг, який тримав його в рамках старого життя.

Одного вечора, коли Алораз увійшов до покоїв, щоб принести вечерю, Годфрід зірвався остаточно. Принц різко відштовхнув піднос, і залізний посуд із гуркотом покотився по кам’яній підлозі.

— Тобі нема чого тут робити! — вигукнув він. — Йди геть, кате мого батька! Не смій дивитися на мене з таким жалем у очах! Мені не потрібне твоє співчуття!

Проте Алораз не ворухнувся, лише його щелепи міцніше стиснулися. Це розлютило Годфріда ще більше. Його власна рука здригнулася. Повітря навколо нього почало злегка шипіти, проте магія знову зірвалася, не вистачило лише іскри, щоб завершити приборкання.

— Просто залиш мене у спокої! — продовжував кричати Годфрід, наступаючи на друга. — Ти такий же раб цієї м’ясорубки, як і я, тільки ти насолоджуєшся своїм нашийником. Скажи, тобі подобається бути щитом для того, хто не може знищити навіть деревʼяну дощечку?

Алораз нарешті підвів погляд. Його глибокі й втомлені очі зустрілися з ошалілим поглядом принца.

— Я не раб нашийника, ваша високосте. Я служу тільки вам. Але не намагайтеся витиснути з себе силу через ненависть. Це не шлях короля.

— Та що ти можеш розуміти? Ти й гадки не маєш, що означає бути «сином короля» чи «спадкоємцем трону». Тебе ніколи не намагалися знищити власні родичі!

— Можливо. Але я знаю вас, ваша високосте. І памʼятаю, із яким запалом ви розповідали раніше, як саме варто змінити Ельґартію у майбутньому.

Тоді все здавалося простим: вивчити закони, знайти мудрих радників, стати доброчесним правителем. В ті далекі часи Годфрід ще не знав, що фундамент його мрії — це розчинена плоть Меркурія, а паливо для його майбутньої влади — це страждання.

— Того Годфріда більше немає, — глухо відповів принц, відвертаючись до вікна. — Його вбили в залі кілька місяців тому, Алоразе, коли намагалися змусити роздягтися.

— Проте я все ще з вами, і чекаю вашого наказу.

Годфрід різко обернувся, і в його погляді на мить промайнуло щось схоже на примарне світло ліхтаря. Потім він гірко засміявся:

— Та я ж не можу навіть підняти пілум за допомогою магії! Навіщо комусь потрібен такий король? Просто йди вже звідси. Мені треба ще раз добре подумати. І... прибери це все.

Ранок наступного дня зустрів Маріус-Ургул густим туманом. Але Годфрід, навіть виснажений безсонням і вчорашньою сваркою, наполіг на інспекції дальніх верфей. Йому потрібно було відчути під ногами холодний пісок і почути стукіт молотів, щоб хоч на мить заглушити гул у власній голові.

Алораз ішов на пів кроку позаду. Верфі здавалися пустими. Шлях пролягав вузькою дерев’яною доріжкою між високими палями та купами гнилої деревини. Саме там, де шум прибою перекривав усі інші звуки, повітря раптом здригнулося. Почувся сухий свист арбалетного болта, випущеного з неймовірною точністю. Снаряд мав пробити горло принца. Та Алораз зреагував раніше, ніж Годфрід встиг бодай кліпнути.

Рука охоронця зметнулася вгору, і золотаве магічне поле на мить розітнуло туман. Болт відскочив від прозорої перешкоди, зрізавши лише пасмо волосся принца.

— За мною! — гаркнув Алораз, штовхаючи Годфріда в нішу між масивними ребрами недобудованого судна.

З даху сусіднього складу висипало троє постатей у темних плащах. Вони діяли без жодного вигуку. Один із них, озброєний довгим гладіусом, стрибнув вгору, цілячись у голову принца. Алораз зустрів його в повітрі. Меч спалахнув, випускаючи хвилю золотавої енергії, яка відкинула нападника на кілька кроків назад, прямо в крижану воду затоки. Проте двоє інших уже затискали їх у лещата. Нападники знали, як працює магія «Щита», і намагалися виснажити його поле одночасними ударами з різних боків.

Тим часом, Годфрід притиснувся спиною до сирого дерева, відчуваючи, як серце калатає об ребра. Він бачив, як Алораз відбивається, як золоті іскри сиплються на пісок під ударами ворожої сталі. В якийсь момент один із убивць, скориставшись затримкою Алораза, вихопив металеву сітку і кинув її у воїна, сковуючи його рухи магією. Так шлях до Годфріда був вже відкритий.

Останній найманець повільно витягнув короткий кинджал, вкритий темною рідиною — очевидно, отрутою. У його порожніх очах принц ніби прочитав наказ Ельріка: «Знищити непотріб». Тоді Годфрід відчув, як усередині нього щось обірвалося. В ту ж мить простір навколо нього здригнувся. З'явився звук, схожий на глибоке зітхання самої землі. Повітря навколо принца раптом стало неймовірно важким. Вбивця, що заніс кинджал, зупинився, наче врізався в невидиму стіну.

Його рука з ножем почала повільно опускатися, але не за його волею. Годфрід бачив, як плечі найманця згинаються, як його коліна починають тремтіти під вагою, якої не існувало мить тому.

— Геть... від нього... — процідив крізь зуби Алораз.

З кожним його словом тиск зростав. Дошки під ногами вбивці почали тріщати і лопатися. Найманець відкрив рот у беззвучному крику, але його швидко щось втиснуло в мокрий пісок, наче сам велетень наступив йому на спину.

Годфрід дивився на це, не кліпаючи. Він відчував кожен атом цього тиску. Вбивця розпластався перед ним на землі, не в змозі навіть поворухнути пальцем.

Замах провалився. Годфрід не постраждав. Але і радості від цього у принца не було. Він знову нічого не зробив сам… Та скільки ж ще це має тривати?!

Принц увірвався до майстерні цитаделі, ігноруючи перелякані погляди ковалів. Його руки вхопили важку залізну кувалду та зазубрене зубило. Після чого Годфрід спустився в підземелля. Запах моря та застарілого пилу зустрів його, наче старий знайомий. А він зупинився перед Маскою.

У напівтемряві, освітленій лише смолоскипом, вона здавалася ще більш стражденною. Тріщини на кераміці пульсували ледь помітним теплом, відповідаючи на наближення Годфріда.

— Ти знову тут, жалюгідне створіння, — пролунав голос Уран, вібруючи в стінах. — Прийшов плакати про свою безпорадність? Твій «Щит» знову врятував тебе, чи не так?

— Замовкни! — закричав Годфрід, приставляючи зубило до кам’яної кладки біля самої основи Маски. Потім замахнувся кувалдою.

Перший удар віддався в підземеллі оглушливим дзвоном. Та камінь навколо Уран не піддався. Годфрід вдарив знову. Зубило заглибилося в кладку. Від Маски почувся тихий, ледь чутний стогін.

— Навіщо ти це робиш? — пролунав її голос.

— Бо хочу стати сильнішим. І ти маєш мені допомогти в цьому.

— Я не робитиму нічого задля дітей Меркурія!

— Робитимеш. Ти не настільки зла, якою намагаєшся бути.

Уран хотіла це заперечити, але не встигла. Зубило увійшло глибше, і шматок каменю відвалився, оголюючи край керамічної основи.

Годфрід бив методично, наносячи короткі, точні удари по периметру керамічного диска. І камінь навколо маски таки почав кришитися. З кожним відколотим шматком підземелля наповнювалося сизим маревом, а гул у стінах ставав дедалі нестерпнішим. Тільки-но останній великий сегмент кладки тріснув і впав до ніг, Годфрід відкинув свої інструменти і простягнув тремтячі руки до вивільненого артефакту. Кераміка виявилася гарячою. Вона пульсувала живим теплом.

Принц обхопив краї диска пальцями і одним різким рухом вирвав їх із залишків стіни. У ту ж мить підземелля занурилося в абсолютну тишу. Примарне світло, що витікало з розлому, втягнулося всередину кераміки. Годфрід стояв у напівтемряві. Маска була важкою. Вона так і тягнула його руки до землі, змушуючи плечі здригатися під невидимим вантажем.

Коли він повільно підніс її до свого обличчя, холодний піт стікав по чолу.

— Допоможи мені змінити Ельґартію, — сказав Годфрід перш, ніж притиснув керамічну поверхню до своєї шкіри.

Внутрішня сторона маски миттєво присмокталася до його обличчя, наче жива плоть. Годфрід відчув, як тонкі керамічні голки впиваються в його скроні та щелепу, з’єднуючи його нерви з пам’яттю стародавньої істоти. Простір навколо нього миттєво деформувався: низька стеля підземелля зникла, а його власне тіло стало невагомим і піднялося вгору.