Годфрід

Годфрід все ще годинами просиджував у вогких підземеллях архіву, де повітря пахло старим пергаментом. І він таки помітив це. Всі згадки демонічного народу витіснилися лише одним терміном — «Ресурс». Там, де раніше були слова про братерство і спільного предка, все частіше були дописані слова «жертви», «ритуал», «щит», «знищити всіх».

Тож в одну з ночей, коли шторм бився об скелі Маріус-Ургулу, Годфрід просто встав і підійшов до однієї з масивних стелажних полиць, заставленої реєстрами про витрати. Слабкий, майже непомітний, магічний потяг резонував із тим самим пульсуючим світлом, яке Годфрід відчув колись у ліхтарі.

Його очі наче перетворилися на два розпечені вугілля. В них з'явилася справжня одержимість. Принц почав відкидати убік реєстри, розривати скріплені нитками теки, навіть не звертаючи уваги на те, як чорнило бруднить його пальці, а гострі краї пергаменту ріжуть шкіру. Для нього існувала лише якась невидима мережа, яку він розплутував власноруч. Та раптом завмер. Дихання стало важким, переривчастим. Погляд — скляним, порожнім, спрямованим кудись крізь стіни цитаделі. А його пальці судомно стиснулися в кулаки.

Не мовивши жодного слова, він рушив вперед. Пройшов повз стелажі. Там, за важкою завісою павутиння, ховалися непримітні двері, забиті іржавими засувами.

Годфрід зірвав їх з такою силою, наче вони були зроблені з сухої соломи, і почав спускатися крутими гвинтовими сходами, що вели в самий фундамент Маріус-Ургулу.

— Ваша високосте, куди ви? Стійте! — гукнув Алораз, кидаючись слідом. Його серце калатало від недоброго передчуття. Він бачив принца в різних станах, але таким — ніколи. Це ніби був не його друг, а просто тіло, яке вела чиясь чужа воля.

Принц спускався все нижче і нижче. Алораз ледве встигав за ним, перестрибуючи через сходинки. Його рука звично лягла на руків’я меча, але він розумів: ворог, який кличе Годфріда, не має плоті, яку можна пробити сталлю.

І гвинтові сходи здавалися нескінченними. Стіни тут вже не були викладені тесаним каменем, як у верхніх залах архіву. Вони сочилися морською сіллю та вкрилися слизьким мохом, що нагадував гнилу шкіру.

Кожен крок Годфріда відлунював у вузькому колодязі вологим, важким звуком, але сам принц не сповільнювався ні на мить. Його постать все більше нагадувала натягнуту струну, що от-от лусне.

Алораз відчував, як повітря стає густішим, наповнюючись металевим присмаком давньої крові. Він схопив зі стіни один із смолоскипів і стиснув його міцніше. Полум’я неспокійно затріпотіло, наче намагалося вирватися з рук. Тривога Алораза перетворилася на фізичний біль у грудях — він знав, що за римськими законами честі завжди ховалося щось темніше, але ніколи не наважувався вимовити це вголос.

З кожним обертом сходів Годфрід ставав дедалі чужішим. Його кроки були занадто чіткими, занадто ритмічними, наче він марширував на чолі легіону привидів. Алораз помітив, як м’язи на спині принца перекочуються під тонкою тканиною, напружені до межі. Він пам’ятав Годфріда як мрійника, але зараз перед ним був фанатик, що йде на поклик крові.

Тіні, що відкидав смолоскип на стіни, почали поводитися дивно. Вони випереджали, видовжувалися і звивалися, немов мацаки морських потвор. Алораз прискорився, майже впритул наблизившись до принца, намагаючись перехопити його погляд, але Годфрід дивився лише вниз, у темряву, що поглинала світло. Відчуття «чужої волі» стало настільки щільним, що Алоразу здалося, ніби самі стіни шепочуть забутою мовою.

Зрештою, вони досягли останнього майданчика, де сходи впиралися у величезну плиту з обсидіану. Алораз зупинився. Обсидіанова плита під ногами здавалася живою, пульсуючи ледь відчутною вібрацією. Проте його погляд миттєво прикувало дещо інше — на рівні обличчя, в саму товщу вологого каменю, була вмурована маска. Вона нагадувала театральні лики давніх трагедій: застиглий вираз не то нестерпного болю, не то божественного екстазу. Її краї не просто прилягали до стіни, вони проростали в неї кам’яними жилами.

Коли повіки маски здригнулися і повільно розійшлися, оголюючи безодню замість зіниць, Алораз спрацював на інстинктах. Сталь вийшла з піхов із різким, чистим звуком. Один широкий крок — і він уже перекривав собою шлях до принца, виставивши меч вперед. Його спина відчувала жар, що виходив від Годфріда, і це лякало більше, ніж магічна істота перед ними.

Атмосфера стала настільки гнітючою, що здавалося, ніби сама товща океану раптово обрушилася на плечі. Повітря згустилося до стану сиропу, заважаючи дихати, а світло смолоскипа почало стрімко тьмяніти, поглинаючись темрявою, що витікала з очей маски. Кожен нерв Алораза кричав про те, що вони порушили спокій чогось, що стояло біля витоків їхньої цивілізації — чогось прадавнього, голодного і абсолютно байдужого до їхніх життів.

— Все гаразд, Алоразе. Опусти зброю, — сказав несподівано Годфрід.

Його голос пролунав дивно спокійно. Він поклав руку на плече свого захисника, і той відчув, як пальці Годфріда тремтять від нетерплячки. Принц не дивився на меч, він не помічав темряви; для нього в цьому світі тепер існувала лише ця кам’яна подоба обличчя, яка нарешті «прокинулася», щоб дати відповіді на його болісні питання.

— Нарешті я знайшов тебе… Отця нашого народу…

Зробивши крок назустріч масці, Годфрід остаточно вийшов із кола світла, яке ще давав смолоскип охоронця. Він зупинився так близько до стіни, що його дихання мало б залишати слід на холодному обсидіані.

— Я так багато хочу запитати у тебе! Ти навіть не уявляєш, яким було моє життя до цієї зустрічі.

— Я не той, кого ти шукав, жалюгідний ургуле. Тобі потрібен Меркурій, я ж — Уран. І я не маю ніякого відношення до твого народу. Мені байдуже, що сталося з тобою і які в тебе є питання.

— Про що він говорить, ваша високосте? — здивувався Алораз.

Та перш, ніж Годфрід встиг відповісти, маска широко розкрила свого рота у беззвучному крику, і з цієї чорної прірви хлинув густий дим. Він важкими хвилями заповнював простір, ковтаючи світло смолоскипа, обсидіанові стіни й саму реальність. Алораз відчув, як крижаний дотик цієї темряви стиснув легені, позбавляючи можливості навіть вигукнути попередження. Світ, який він знав, зник. Залишилося лише відчуття невагомості та глухий гул у вухах, що нагадував шепіт тисяч голосів.

Коли дим так само раптово розтанув, розвіявшись клаптями, на обличчя дихнуло сирим, бадьорим повітрям. Під чоботами замість обсидіану хруснуло пріле листя та мокрий мох. Годфрід і Алораз тепер стояли посеред лісу, що тільки-но почав прокидатися від зимового сну: на гілках ледь проклюнулися перші бліді бруньки, а крізь голі крони дерев пробивалося холодне, прозоре сонце ранньої весни.

Проте за кілька кроків від них, на невеликій галявині, застигла дивна пара. Старший чоловік, на вигляд років сорока-п’ятдесяти, стояв рівно, спираючись на вузлуватий дерев’яний посох. Його обличчя було спокійним, а очі щільно закривала груба тканина пов’язки. Попри очевидну сліпоту, він тримав голову впевнено і гордо. Одяг його був простим, але добротним.

Поруч із ним стояв молодик років двадцяти п’яти. Його зовнішність різко контрастувала з оточенням: смаглява шкіра, гострі риси обличчя та глибокі темні очі видавали в ньому вихідця з далеких південних земель. Він тримався насторожено.

— Ти маєш зупинити кровопролиття! — звернувся до нього старший товариш. — Вони ж твої діти. Як ти можеш так спокійно дивитися, як ургули бʼються із демонами? Хіба не ти створив їхні народи?

— Та годі тобі, Марсе, — пролунав жіночий голос. — На один народ більше, на один народ менше… Хто їх взагалі рахує?

Алораз різко повернув голову на звук і застиг. З-поміж сухих залишків торішньої папороті з’явилася жінка неймовірної краси. На ній була червона сукня, що м’яко облягала фігуру. А розпущене волосся спадало на плечі, виблискуючи під променями раннього сонця.

Вона впевнено прямувала просто на Алораза. Він хотів крикнути, щоб незнайомка зупинилася. Але та швидко підійшла впритул і… пройшла крізь його тіло, наче крізь густий туман. Тільки Алораза відкинуло трохи назад. Його серце на мить зупинилося, а легені обпекло нелюдським холодом. Він, мало не впавши, почав судомно обмацувати свої плечі та груди, не вірячи власним відчуттям. Потім знову вхопився за руків'я меча, проте пальці його більше не слухалися, дрібно тремтячи від шоку.

— Навіть якщо і так, Венеро, — звернувся до жінки чоловік із повʼязкою на очах, — ми все одно не можемо допустити, щоб світ потонув у крові. Чи ти вже забула, що саме на наших плечах тримається світ?

— Ну, не знаю… — провела вона рукою по підборіддю свого співрозмовника. — Особисто на моїх плечах нічого немає!

— Припини, — прибрав він її руки. — Побудь хоча б трохи серйозною!

— Марс правий, — пролунав ще один жіночий голос згори.

Ще за мить почувся тріск гілки, і на галявину приземлилася інша жінка, зістрибнувши з товстого стовбура старого дуба. Вона виглядала років на тридцять, з виразними рисами обличчя і глибокими, проникливими очима, що випромінювали рішучість і силу.

На відміну від тієї, кого назвали Венерою, ця була одягнена в шкіряний хітон, скріплений бронзовими пряжками, і короткий плащ. Її довге чорне волосся було зібране в тугу косу, а на поясі висів короткий меч-ксифос.

Вона приземлилася м'яко, як кішка, і одразу ж випросталася, окинувши присутніх швидким, оцінюючим поглядом.

— Не так давно демони та ургули виступали єдиним фронтом проти людей. Демони складали авангард, а ургули забезпечували магічну підтримку з тилу. Однак щось між ними змінилося, і це може бути небезпечно для нас. Від смертних істот можна очікувати все, що завгодно!

— Але ж ми не смертні, Уране, — глянула на неї Венера. — Який сенс нам взагалі чогось боятися? Що саме вони можуть нам зробити?

— Важко сказати. Поки очевидним є лише те, що їхній союз розпався і перетворився на відкриту ворожнечу, — швидко відповіла войовниця.