Годфрід

Коли карета принца зупинилася на головній площі Маріус-Ургулу, пил ще довго осідав на обладунки варти. Хоча Ельрік і вигнав сина з палацу, статус вимагав дотримання протоколу. Тож на площі вишикувався почесний караул легіонерів: їхні щити були начищені до блиску, а важкі списи-пілуми завмерли в ідеально рівних лініях. Проте за цією парадністю відчувався холодний опір — воїни порту не звикли підпорядковуватися комусь з Неополіса.

Годфрід вийшов з карети, намагаючись тримати спину рівно. Алораз зʼявився слідом, одразу ж зайнявши позицію за лівим плечем. Його рука звично лежала на руків'ї меча, а погляд був прикутий до офіцерів, що чекали попереду.

Для нього цей від'їзд став можливістю втекти від кривавого божевілля палацу, де він щоночі мусив виконувати брудну роботу для Ельріка. Стоячи за плечем короля, він відчував, як його власна душа вигорає, перетворюючись на попіл, і лише думка про захист Годфріда залишалася єдиним світлим якорем.

Наказ супроводжувати принца до Маріус-Ургулу він сприйняв не як нове завдання, а як шанс спокутувати провину перед тим, кого він насправді поклявся оберігати.

Офіційно статус Алораза при Годфріді був визначений як «Особистий Щит та Наглядач». Король не довіряв синові, який так і не проявив сили. Алораз мав стати очима та вухами монарха в бунтівному порту.

На чолі гарнізону стояв Марк Варрон. Він не був одягнений у парадну форму; на ньому був старий, побитий у боях шкіряний нагрудник.

Комендант зробив крок уперед і коротко, по-військовому вклонився, вдаряючи кулаком у груди.

— Ваша Високосте, Маріус-Ургул вітає свого нового куратора. Наказ Короля отримано. Ваші покої підготовлені в цитаделі, а війська чекають на огляд.

В лавах солдатів тут же прокотився стриманий гул, який Варрон припинив одним лише важким поглядом. Годфрід відчув, як знову підступає те саме нервове тремтіння, що було в залі з батьком. Він знав, що кожен у цьому порту вже чув про скандал у палаці. Чутки завжди розліталися швидше за вітер. Для цих загартованих морем ургулів він був принцом, який «не зміг», і тепер він мав командувати ними.

— Коменданте Варроне, — Годфрід з усіх сил намагався, щоб його голос не здригнувся. — Я хочу бачити карти берегової лінії та звіти про активність вандалів. Мій батько прислав мене не для того, щоб я займав ваші покої. Моя ціль — зробити так, щоб порти Ельґартії залишалися недоторканними.

Варрон примружив очі, оцінюючи тон принца. Потім перевів погляд на Алораза і помітив золотаве мерехтіння в його очах. Це змусило коменданта змінити тон на більш серйозний.

— Карти чекають на вас у штабі, ваша високосте, — буркнув Варрон, відходячи вбік і звільняючи дорогу до цитаделі.

Годфрід пройшов крізь стрій солдатів, відчуваючи спиною їхні оцінюючі погляди. Алораз йшов поруч, і його магічне поле ледь відчутно вібрувало, створюючи навколо них зону тиші.

Попереду височіла похмура цитадель Маріус-Ургулу — місце, де Годфріду доведеться або стати справжнім лідером, або остаточно зламатися під тиском власної долі.

Ельрік розраховував, що суворі умови військового порту та постійна небезпека з боку вандалів змусять Алораза діяти жорсткіше. Король сподівався, що бачачи, як його «інструмент» вбиває ворогів на полі бою, Годфрід нарешті відчує ту саму «пристрасну іскру» люті чи страху, яка розблокує його магічний потенціал. Він гадав, що магія Годфріда має бути потужною.

Принц розпочав свою службу в порту з маніакальною прискіпливістю. Перші дні він провів із сувоями з портовими митами, списками гарнізону та звітами про стан укріплень. Годфрід власноруч перевіряв кожну цифру, намагаючись впровадити суворий римський облік там, де роками панували хаос і кумівство. Його пальці постійно були в чорнилі, а очі червоніли від світла каганця.

Проте паперова ідилія швидко розбилася об сувору реальність військового побуту. Коли принц спробував провести інспекцію складів зі зброєю, виявив, що половина списів побита іржею, а обладунки не оновлювалися десятиліттями. Тоді він наказав відкрити резервні фонди і особисто контролював роботу ковалів, ігноруючи насмішкуваті погляди майстрів.

Його спроби впровадити дисципліну і порядок в усьому спочатку викликали лише тихий саботаж. Коли Годфрід оголосив про ранкові шикування, половина воїнів взагалі не з’явилася, посилаючись на нічне патрулювання або втому. Довелося позбавляти порушників премій та вина і особисто виходити на плац, чекаючи, доки останній солдат не стане в стрій. Його нерухома постать на фоні сірого ранкового неба поступово почала викликати у воїнів щось схоже на вимушену повагу. Та найважчим випробуванням став щоденний обхід портових районів.

Годфрід бачив злидні, хвороби та некеровану лють нижчих верств ургулів. Вони поводилися зовсім не так, як він звик за роки життя в столиці. Тут різниця між класами відчувалась ще гостріше. Кожен вихід супроводжувався вигуками образ за його спиною, але Годфрід продовжував йти, стиснувши зуби. Він слухав скарги рибалок на непомірні податки та свавілля митників, записуючи все у свій блокнот і обіцяючи розібратися, хоча сам не знав, чи вистачить йому на це влади.

Алораз не втручався в адміністративні справи принца. Коли розлючені солдати або п'яні матроси підходили занадто близько до Годфріда, тільки тоді клав руку на меч, і магічне поле навколо нього починало загрозливо іскрити.

Одного разу Годфрід спробував втрутитися в роботу портового суду, де корумпований суддя збирався засудити бідного перевізника до страти за дрібну крадіжку. Принц увірвався в залу засідань і зачитав главу з Королівського Кодексу, вимагаючи справедливого розгляду. Суддя спочатку хотів висміяти принца, але погляд Алораза змусив його переглянути вирок. Це була перша маленька перемога закону.

Вечорами, коли цитадель занурювалася в тишу, Годфрід виходив на мури і дивився в бік відкритого моря. Він чекав на вандалів з сумішшю жаху та надії. Сподівався, що коли ворог переступить поріг його міста, він нарешті перестане бути просто «принцом у засланні». Але небо залишалося порожнім, а море — байдужим до його внутрішньої боротьби.

Все змінилося на четвертий тиждень його перебування в порту. Але це не був масштабний флот вандалів, якого всі чекали. Це був стрімкий, майже беззвучний рейд. Вони вправно обійшли основні маяки, ніби точно знали «сліпі плями».

Годфрід саме завершував нічну перевірку південного молу. Поряд був лише Алораз та четверо молодих легіонерів, які ледь трималися на ногах від втоми. Коли перша стріла, обмотана палаючим клоччям, пролетіла над головою принца, він навіть не встиг злякатися — лише здивувався тиші, з якою ворог опинився так близько.

— Донизу! — гаркнув Алораз, збиваючи Годфріда з ніг.

І поки Годфрід намагався підвестися, його «Щит» уже був попереду. Магічне поле навколо Алораза спалахнуло золотавим сяйвом, настільки потужним, що туман навколо них почав випаровуватися з шипінням.

Вандали, що вистрибнули перед ними на берег, виглядали дивно: їхні очі були порожніми, а рухи — занадто синхронними для простих піратів. Алораз врізався в їхні лави, перетворюючись на смертоносну тінь. Кожен удар його меча супроводжувався магічним розрядом, який відкидав нападників на кілька метрів.

Годфрід спостерігав за цим із сумішшю жаху та захоплення. Коли один із вандалів, стікаючи кров’ю, вчепився в його ногу принца, Годфрід відсахнувся. І помітив дещо дивне. На зап’ясті «варвара» під шаром бруду виблискувало татуювання — символ преторіанської гвардії Неополіса.

Отже, перед ним не були вандали. Це були елітні вбивці, переодягнені в лахміття найманців.

«Батько не просто вигнав мене, — думав Годфрід. — Він влаштував цю виставу в залі, щоб розтоптати мою гідність, а потім відправив сюди, щоб я загинув від рук його власних гвардійців. Маріус-Ургул — це не моє призначення. Це моя могила».

Він дивився на татуювання, і в його вухах почало наростати дивне гудіння, схоже на звук обвалу в горах. Воно народжувалося десь глибоко в грудях. Кожна безсонна ніч над сувоями, кожен насмішкуватий погляд Варрона, кожен удар серця під холодним поглядом батька — все це раптом спресувалося в одну розпечену точку.

Годфрід відчув, як пальці, що зазвичай тримали лише перо, мимовільно стиснулися в кулаки. Світ навколо став надприродно чітким: він бачив кожну краплю поту на шиї Алораза, чув свист кожної стріли, що розрізала туман.

Алораз у цей момент був подібний до розгніваного божества. Його аура пульсувала в такт ударам меча, випалюючи простір навколо. Але вбивць було занадто багато. Один із них, скориставшись моментом, коли Алораз відбивав атаку трьох ворогів, вихопив короткий кинджал і кинувся до Годфріда.

Принц не відступив. Замість цього підхопив з землі важкий пілум одного з полеглих легіонерів. Спис, який раніше здавався йому непідйомним тягарем, тепер ліг у руку, наче частина його власного передпліччя.

— З мене вже досить! — закричав він і зробив крок назустріч.

В ту мить Годфрід не пам’ятав настанов майстрів з фехтування, не думав про техніку бою. Він просто вклав у цей удар всю свою ненависть до стін Неополіса, до фальшивих посмішок придворних і до батька, який послав убивць до власного сина.

Вістря пілума з глухим звуком увійшло в груди нападника, пробиваючи шкіряний нагрудник. Годфрід відчув опір плоті, вібрацію дерева в руках, але замість відрази його охопило дике, первісне полегшення.

Алораз навіть на мить завмер, озирнувшись через плече. Його очі розширилися. Навколо Годфріда повітря перетворилося на важкі, темні хвилі, схожі на розпечене марево над пустелею. Простір навколо принца почав «важчати», тиснучи ворогів до землі.

— Невже він перетворив ненависть на магію? Чи це взагалі можливо?

Але принц вже висмикнув спис і кинув його до решти вбивць. Його погляд, раніше лагідний і сповнений сумнівів, тепер світився холодним, мертвенним блиском. Він хотів, щоб вони відчули те саме, що відчував він.

Зробив ще крок. Під чоботом камінь молу вкрився мережею тріщин. Лють вимагала виходу. Вона вимагала крові тих, хто прийшов за його життям за наказом короля.

У цей момент небо над портом розірвала перша справжня блискавка. Та вона не спустилася зверху. Ні, вона наче вирвалася з самої цитаделі, відповідаючи на поклик того, хто нарешті перестав боятися своєї суті. І прийняв свою темну сторону.