Годфрід

Король повернувся до свого кабінету, коли палац уже потонув у глибокій нічній темряві. Він сів за стіл, на якому ледь помітно «мурликала» Маска Уран. Її темна, ентропійна енергія вібрувала від задоволення. Вона відчувала нову форму страждання та контролю, яку Годфрід щойно встановив у стінах палацу.

— О, мій Королю… — прошепотіла Маска Уран, і її голос прозвучав у його голові солодким задоволенням. — Ти вчинив чудово. Ти зламав її. Тепер її тіло готове стати сосудом для твого нащадка.

Проте Годфрід злісно підняв руку, взяв Маску Уран за край її предметної оболонки і з силою притиснув її до дубового столу, змушуючи замовкнути.

— Заткнись, — холодно обірвав її Король, і в його очах спалахнув той самий жорстокий вогонь, який не підкорявся ні ургулам, ні богам.

Тьмяний вогник каганця ледь розсіював напівтемряву, вихоплюючи зі смоляних тіней кути столу. Навколо панувала абсолютна, майже могильна тиша палацу. Тільки в голові Годфріда все ще відлунював приглушений стогін Елари та шурхіт зім'ятих простирадл. Чи відчував він тріумф? Ні. Чи принесло йому це задоволення, яким зазвичай впиваються дрібні тирани, ламаючи чужу гордість? Теж ні. Жорстокість заради жорстокості була для Годфріда занадто дешевою, примітивною емоцією. Йому не подобалося просто так завдавати болю. Він прагнув до вищих цілей.

Те, що відбулося в покоях дівчини, було для нього математично вивіреною необхідністю. Елара була розумною, занадто розумною для жінки свого кола. Вона мала волю, характер і силу, яку довела в Канцелярії. Залишити її такою при дворі, наблизити до свого ложа незламаною — означало власноруч впустити у свої обладунки іржу. Вона б плела такі самі інтриги, як колись робила це Севера. І обережно, крок за кроком, намагалася б намацати його слабкі місця. М'якість чи закоханість з його боку стали б для неї зброєю.

Годфрід кинув маску в бік й подивився на власні долоні. Вони були спокійними. Жоден мускул не тремтів. Він знав, що на Ельґартію насуваються темні часи. Сенат зажерся. Патриції в білосніжних тогах нагадували щурів, які готові прогризти дно корабля, аби першими дістатися до зерна в трюмі. Фальшивка, яку приніс Алораз, була поспішною вигадкою, але вона відображала головне — їхнє потаємне, гарячкове бажання позбутися короля. Корона на його голові з кожним днем ставала все важчою, впиваючись у чоло невидимими залізними шипами. Самотність стала його єдиним надійним щитом. Будь-яке інше почуття, бодай крапля емпатії чи жалю — і цей щит розколеться. Він знову опиниться в засланні. Хоча ні, на цей раз його стратять…

Тому він не мав права бути слабким. Не мав права закохатися чи просто виявити ніжність до когось. Краще вже і надалі залишатися порожнім… Однак… Йому потрібен був син, як продовження його крові. Елара виховає його в залізному страху та повазі до престолу. Майбутній принц стане кращою версією самого Годфріда.

Він бачив Ельґартію майбутнього зовсім іншою. Не цим розсадником кулуарних змов і крикливих амфітеатрів, де все вирішують гроші та родинні зв'язки. А ідеальним, чистим механізмом, де воля монарха — це непорушна вісь, де Сенат — лише покірна шестерня, яка крутиться за його командою. Він хотів випалити корупцію, підкорити собі флот й назавжди закрити роти тим, хто ховався по затінках критих галерей. Але щоб побудувати такий рай, зараз потрібно стати катом. Заради миру на острові потрібно топтати чужі долі, вичавлювати зі своїх підданих волю, перетворюючи їх на слухняні фігури на шахівниці.

Нічний Неополіс вже застиг під холодним осіннім вітром. Його серце має стати таким же холодним, як цей вітер. Поки що він виграв цю партію, але гра ще продовжується.

Валоріуси затиснуті в лещата, Елара підкорена, а Сенат невдовзі отримає удар, від якого не оговтається. План був бездоганним.

Король повернувся до столу, взяв перо і спокійно притягнув до себе наступний державний звіт. Наступний день уже починався, і Ельґартія вимагала його залізної руки.

— Ніякого союзу між нами не буде. Я зламав Елару для своєї держави, а не для тебе. І ніхто — ні ти, ні Меркурій — не диктуватиме мені, як правити моїм островом.

— Ти смішний у своїй гордині, мерзенний ургуле. Думаєш, що залізний трон і кілька страчених щурів роблять тебе особливим? Без моєї сили ти б досі гнив у Маріус-Ургулі, рахуючи портові діжки. Тобі потрібна моя присутність. Тобі потрібен мій шепіт!

Але Годфрід повільно відкинувся на спинку крісла, не зводячи очей із темних обводів артефакту. Його голос звучав буденно, без жодного натяку на велич.

— Ти помиляєшся, Уран. Ти думаєш, що ти для мене — джерело влади, символ або величний союзник?

Він зробив коротку паузу, розглядаючи маску, наче звичайну кругляку, підібрану на дорозі.

— Насправді ти для мене просто річ, яку я знайшов у потрібний момент. Я не маю до тебе ні поваги, ні страху, ні ненависті. Мені байдуже, як насправді ти ставишся до мене. Для мене ти — інструмент, і не більше.

— Інструмент?! Я — вища істота, яка бачила народження і смерть твоїх предків! Я можу випалити твій розум зсередини, якщо захочу! Моя сила...

— Твоя сила замкнена в цьому шматку випаленої глини, — спокійно перебив її Годфрід, ледь помітно посміхнувшись кутиками губ. — І ти сидітимеш у ньому стільки, скільки я вважатиму за потрібне. Ти думаєш, я розіб'ю тебе в гніві, щоб випустити твою справжню подобу? Ні. Я знаю правила цієї гри. Ти прагнеш руйнування, бо це твій єдиний шанс повернутися. Але ти залишатимешся річчю. Поки я живий — точно. І, до речі, мені не потрібні твої поради щодо Елари, мого майбутнього сина чи Сенату. Я і сам знаю ціну кожному своєму кроку. Навпаки, ти вже виконала свою роботу, коли допомогла мені прибрати Ельріка та Северу. Далі я впораюся сам.

— НЕ ВПОРАЄШСЯ! Без мене ти нічого не зможеш зробити сам! Я потрібна тобі, Годфріде!

— От і ні…

Маска на мить спалахнула густим, майже чорним сяйвом, але швидко згасла, повернувшись до свого звичного стану. Її голос у голові Годфріда втратив колишню зверхність, ставши тихішим, вагомішим і небезпечно притишеним.

— Не поводься, наче дитина, Годфріде. Держава, яку ти будуєш, рано чи пізно зажадає більше, ніж просто залізної волі. Вона зажадає містичного жаху, який змусить Сенат німіти від одного твого імені. Легіони також не підуть помирати за паперові звіти. Вони йдуть за божественним страхом. Я — цей страх. Я — твоє право ламати закони природи. Без мене ти знову станеш тим, кого можна отруїти або заколоти в темному коридорі.

— Ні. Держава зажадає того, що я їй дам, — сухо відказав Король. — А щодо містичного жаху... Ти запізнилася. Це місце вже зайнято.

— Невже Меркурій? — у голосі Уран вперше просковзнула неприхована огида. — Цей зрадник? Невже ти слухаєш шматок замерзлого м'яса, якого Венера розчинила в своїх соках й перетворила на садовий ліхтар? Що він може тобі дати, крім свого безсилого ниття з-під скла?

— Меркурій прагматичний. Він хоче помсти для тебе й Венери, а я хочу спокою на своєму острові. Наші інтереси збігаються.

— Але він використовує тебе! Тільки-но я зникну, він знайде спосіб знищити тебе. Тобі потрібен щит, мій королю. Хто захистить тебе, коли подібні мені прийдуть забирати своє за правом свого походження? Твій німий пес? — Маска видала зневажливий смішок. — Золотаве сяйво Алораза давно вже згасло. Він вигорів до попелу, захищаючи твої гріхи. Він — порожня оболонка, метал, який тримається разом лише завдяки моїй милості. Один мій спалах — і твій «Особистий Щит» розсиплеться іржею.

— Не розсиплеться. Бо він, на відміну від тебе, знає своє місце. Він — мій меч, Меркурій — мій новий радник, а Ельґартія — мій дім. Ти зайва в цьому списку, Уран. Змирися з цим.

Вона хотіла ще довго сперечатися з ним, але Годфрід вже її не слухав. Він думав про Алораза. Їхні взаємини ніколи не будувалися на таких людських поняттях, як «дружба» чи «жаль». Ургули не знають цих слів так само, як «шлюб» чи «кохання». Для них це не більше, ніж символи з людських рукописів.

Те, що пов'язувало його з Алоразом, було набагато темнішим і міцнішим. Алораз був Особистим Щитом, викуваним ще покійним Ельріком. Він виконував найбруднішу роботу, вбивав за наказом і брав на себе весь той емоційний та магічний бруд, який супроводжував правління минулого короля.

Коли Ельрік відправив Годфріда в заслання, Алораз пішов за ним. Годфрід пам'ятав свої спалахи люті через це. Пам'ятав, як кричав Алоразу в обличчя: «ти — кат мого батька!». Тоді це не було банальною образою. Це був укус уразливого звіра. Годфрід перевіряв міцність свого Щита. Він бив у найвразливіші місця ургульської гордості Алораза, намагаючись зрозуміти — чи зламається цей велетень, чи витримає він тиск, чи не зрадить, як зраджували всі інші.

Алораз витримав. Але ціна виявилася нищівною для його магічної природи. Його золотаве сяйво згасло. Воно вигоріло дотла під час тривалого захисту принца у похмурих підземеллях та портах. Тепер від Алораза віяло лише холодом і темним металом. Він перетворився на безсловесну зброю, яка існувала лише для виконання волі свого єдиного правителя. І Годфрід відчував глибоку повагу до цієї трансформації. Алораз став ідеальним елементом його майбутньої держави — без зайвих емоцій, без кулуарних амбіцій Севери чи жадібності Сенату.

Він був єдиним, хто бачив Годфріда безпорадним і залишився стояти поруч, коли весь світ відвернувся. Навіть зараз, коли Годфрід сам став суворим правителем, Алораз залишався його єдиною незмінною константою. Вони обидва заплатили за цей трон своєю первісною суттю: один випалив всі свої емоції заради влади, інший — вигорів до стану чистої, слухняної сталі.

Ця залізна єдність була міцнішою за будь-які клятви Сенату. Це був їхній спільний, надійний щит проти всього світу. Чи відчував Годфрід жаль? Ні, жаль — це розкіш для слабких, а слабкість у Капітолії означала смерть. Та й ілюзій Ельґартія нікому не прощала. Ти або у стані постійної війни проти всіх, або хтось прийде за твоєю головою.

Годфрід ніколи не скаже цього вголос. Але кожен раз, коли він дивився на Алораза, то бачив у ньому дзеркало своєї власної долі.

Сенат прагне його смерті, Елара підкорена силою, батько й сестра вбиті його ж руками. Алораз — єдина жива істота, яка ніколи не зрадить. Він — єдиний, хто бачив Годфріда слабким, з пальцями в чорнилі, у напівтемряві Маріус-Ургула, і не зневажив його за це. Через це Годфрід тепер ставиться до нього не як до раба, а як до невіддільної частини самого себе.

Алораз — його фізична сила, його мовчазне виправдання і його єдиний зв'язок із тим часом, коли Годфрід ще був малим хлопчиною.