Годфрід

Годфрід присів на землю. Поклав арфу на коліна, відчуваючи її приємну прохолоду. Тонкі срібні струни ледь помітно здригнулися від дотику вітру, видавши тихий, майже примарний дзвін. Далеко внизу, за високими мурами палацу, Неополіс уже вибухав дикими криками та глухим гуркотом барабанів, але тут все ще панувала велична й скорботна тиша. Король заплющив очі. Пальці почали впевнено згадувати рухи, яких їх так ретельно колись навчали майстри.

Перший акорд зірвався зі струн. Звук був чистим і глибоким; він поплив над клумбами, відбиваючись від кам'яних стін і змішуючись із шурхотом сухого листя. У скляному ліхтарі ліниво спалахнули червоні вогні Меркурія. Вища істота притихла, уважно вловлюючи кожну вібрацію.

Годфрід зосереджено й водночас тужно перебирав струни, і з-під його пальців почала народжуватися мелодія, позбавлена чіткого мотиву. Це точно не була святкова пісня чи придворна балада; це був реквієм за його власним спокоєм. Музика ставала дедалі складнішою. Пальці рухалися швидше, майже інстинктивно повертаючи монарха в часи його дитинства, коли найбільшою турботою були невдоволені погляди вчителів і дивні чутки зі сторони Севери.

Срібні нитки різали шкіру на пучках пальців, залишаючи ледь помітні червоні сліди. Але Годфрід не зважав на цей біль. У кожному звуці відчувався важкий поступ його долі: замурована в бетоні Уран, вічна самотність на троні Ельґартії та нескінченна боротьба з тими, хто бачив у ньому лише символ влади.

Арфа в його руках наче плакала, виливаючи усе те, що Король ніколи б не дозволив собі висловити словами. Навіть туман, що клубився біля його ніг, здавалося, підкорявся ритму гри. Гілки старих дерев, позбавлені листя, також застигли у химерних позах, прислухаючись до цієї дивної сповіді. Вітер на мить ущух. Далекі відгомони Фауналій, з їхнім тваринним чадом і п'яними вигуками, відступили на задній план. Тут, наодинці з ліхтарем, Годфрід нарешті скинув уявну маску безжального володаря, залишаючись просто втомленою істотою.

Однак це тривало недовго. Крізь густий завіс туману прослизнула висока постать у темному камуфляжі, що майже зливався з навколишніми чагарями. Нападник діяв блискавично та професійно: жодного зайвого шелесту листя, жодного необережного зітхання. Він опинився за спиною сидячого Короля за лічені секунди. У його руці хижо зблиснув довгий, загартований у кислій воді клинок. Він зробив всього короткий, потужний замах, спрямований в незахищену шию Годфріда. Але коли сталь мала б розітнути повітря, пролунав несподівано глухий удар, ніби важкий молот влучив у гранітну скелю.

Залізо здивовано дзвякнуло і відскочило назад, мало не вибивши кисть самому нападнику. В повітрі на мить спалахнула і миттєво згасла тонка, ледь помітна сітка іскор, окреслюючи сферу невидимого поля, що оточувало правителя Ельґартії. Сам же Годфрід здивовано розплющив очі. Срібні струни арфи на його колінах все ще тихо вібрували, видаючи примарне відлуння останнього акорду.

Він, не поспішаючи повернув голову, і його погляд зустрівся з очима нападника. Це не був якийсь патрицій у тозі чи заколотник-сенатор. Навіть крізь маску, що закривала обличчя, було видно жорсткі, звичні до вбивств очі професійного найманця. Він все ще стискав меч обома руками, але його пальці тремтіли від сильної фізичної віддачі, яку він отримав, вдаривши по невидимій стіні.

— Ти обрав невдалий час для візиту, ургуле, — тихо, майже шепотом промовив Годфрід. — Сьогодні Нони Грудня. День, коли навіть звірі відпочивають. Але ти, схоже, забув про повагу до традицій.

Король повільно підвівся, обережно переставляючи арфу на мармур. Його важкий плащ розправився, перетворюючи його постать на величний і загрозливий силует.

Найманець, усвідомивши, що ефект несподіванки втрачено, а ціль захищена незрозумілою магією, зробив обережний крок назад, гарячково шукаючи шлях для відступу в темряву чагарників. Проте швидко почув голос Алораза:

— Я розберусь з ним, мій королю. Продовжуйте грати!

Годфрід ледь помітно кивнув, сідаючи назад:

— Ти мало не запізнився, Алоразе!

— Прийміть мої щирі вибачення за це, ваша величносте!

Годфрід зробив ще один кивок і знову взяв до рук арфу. Його пальці невимушено лягли на срібні струни, наче хвилину тому нічого й не сталося. Вогні Меркурія спалахнули з новою силою, вичікувально вдивляючись у виставу передл собою. Коли перший глибокий, тужний акорд знову розітнув вогке повітря саду, Алораз уже діяв.

Він не став витрачати час на запитання чи попередження.Його клинок уже вислизнув із піхов із тихим, зловісним шелестом. Найманець, зрозумівши, що шлях до відступу відрізано, миттєво перегрупувався. Страх в його очах змінився люттю загнаного в кут звіра. Він міцніше перехопив свій довгий меч і кинувся на Алораза, намагаючись використати перевагу в довжині зброї та дістати супротивника першим швидким випадом.

Клинки зіткнулися з оглушливим брязкотом. В повітрі висікся сніп яскравих іскор, які на мить вихопили з туману хижу маску вбивці та абсолютно спокійний, залізний погляд Королівського Щита.

Тим часом Годфрід продовжував грати. Темп його музики дивним чином синхронізувався з ритмом смертельного зіткнення, що розгорталося за кілька кроків від нього. Срібний дзвін арфи переплітався із запеклим, сухим стукотом сталі. Найманець був справжнім майстром: він діяв блискавично, крутився на місці, робив обманні фінти й підло цілив у незахищені зчленування обладунків Алораза. Проте стратилат рухався з лякаючою, майже механічною точністю. Він зустрічав кожен випад важким, жорстким блоком, щоразу змушуючи зброю ворога жалібно вібрирувати від напруги.

Вологий мармур під їхніми чоботами ставав дедалі слизькішим від осідаючого туману, але Алораз стояв міцно, наче сама скеля під Неополісом.

Під високі, тривожні ноти, які Король виривав із інструменту, Щит перейшов у наступ. Рухом ефеса він грубо збив черговий удар найманця вбік, ламаючи його лінію захисту, і миттєво врізав важким чоботом ворогу в коліно.

Пролунав сухий, огидний хрускіт ламаної кістки. Вбивця коротко хрипко скрикнув, падаючи на одне коліно, але навіть у такому становищі спробував знизу вгору штрикнути Алораза під підборіддя. Мелодія арфи якраз доходила до свого апогею, стаючи дедалі похмурішою та важчою.

Стратилат перехопив озброєну руку найманця своєю залізною рукавицею, стискаючи пальці з такою силою, що кістки вбивці затріщали, а клинок із дзвоном випав на плити. Останній акорд Годфріда ідеально збігся з фінальним рухом Алораза. Короткий спалах сталі в тумані, і важке тіло найманця глухо завалилося на бік. Сад знову поринув у тишу, яку порушували лише ледь чутні флейти Фауналій, що лунали з нижнього міста.

— Він мертвий? — запитав Годфрід.

— Ні, ваша величносте. Але дуже сильно поранений. Пізніше я влаштую йому допит.

Після цих слів Алораз нагнувся, грубо зв'язав руки пораненого його ж тактичним паском і, наче мішок із ганчір'ям, закинув важке тіло собі на плече. Потім швидко рушив углиб туманних алей, прямуючи до потайного ходу, що вів у найтемніші, ізольовані каземати палацової в'язниці. Туди, звідки без особистого наказу Короля не повертався ніхто. Гаряча кров із розсіченого чола найманця капала на білі плити, залишаючи темний слід.

Годфрід знову почав грати. Його пальці ковзали по срібних струнах, але тепер мелодія стала повільнішою, майже лінивою. Вона ніби підкорялася ритму важких крапель, що падали з вікових кипарисів.

Годфрід не дивився вбік і не виявляв жодної цікавості до долі нападника. У скляному ліхтарі поруч вогні Меркурія також заспокоїлися, перетворившись на рівне світіння.

За чверть години Алораз повернувся. Його кроки знову тихо зашурхали по мармуру саду. Одяг начальника був злегка припорошений пилом глибоких підземель, а на залізних наручах темніли свіжі плями. Він зупинився на чіткій, вивіреній відстані у три кроки, низько схилив голову й приклав кулак до залізного нагрудника. Уся його постать, яка щойно безжально ламала ворога, тепер випромінювала щиру й глибоку провину.

— Простіть мені, ваша величносте, — низьким голосом промовив Алораз, не підводячи очей. — Я припустився помилки й ледь не запізнився. Це мало не коштувало вам життя. Проте нападник уже в підземеллі, під надійною вартою. До ранку я знатиму ім'я кожного патриція чи заколотника, який оплатив цей крок. Але моя провина перед вами від цього не менша.

Годфрід нарешті зупинив рух рук. Останній, тонкий звук арфи повільно розтанув у тумані. Король підвів погляд на свого вірного гслугу, і на його обличчі з'явилася ледь помітна посмішка:

— Просто сідай поруч і послухай мою музику. Це дивовижне відчуття — грати через стільки років. Допит нікуди не дінеться. Наказувати тебе я теж не маю наміру. Тож… сідай.

Алораз на мить завагався. Військовий устав і багаторічна звичка тримати дистанцію вимагали від нього залишатися на ногах, наче непорушна варта. Проте тихий, але беззаперечний тон Короля не залишав місця для суперечок.

Стратилат повільно опустив руку, зняв важкі залізні рукавиці, що все ще пахли вогкістю підземелля та свіжою кров'ю, і обережно присів на протилежний край мармурової лави. Важкі обладунки тихо звякнули.

Годфрід знову торкнувся срібних ниток. Цього разу мелодія полилася дивно м'яко, позбавлена колишньої гнітючої агресії чи тривоги. Вона перетворилася на тиху, заколисуючу розповідь про втрачений час, дитячі спогади та нездійсненні сподівання. Король дивився кудись перед собою, повністю занурений у чисті звуки, що народжувалися під його збитими в кров пальцями.

Вогні Меркурія у ліхтарі пульсували рівно й ритмічно, відкидаючи довгі, химерні тіні на мармурові плити та на дві постаті, що наче застигли посеред саду.

Алораз був абсолютно нерухомим. Сидів, майже не дихаючи, боячись бодай найменшим рухом порушити цей крихкий, ілюзорний момент спокою. Він дивився на профіль Годфріда, і в його очах читався закоханий сум, переплетений із глибоким, майже нестерпним болем.

Стратилат бачив перед собою не грізного монарха Ельґартії, а неймовірно втомленого й самотнього ургула, який власноруч замурував джерело своєї божественної сили і без жодного страху зустрів смерть на відстані подиху. Чи означає це, що він жадає смерті якнайшвидше? Чи просто вірив, що Алораз встигне, як завжди? Про що насправді хоче заспівати?

Алораз розумів, що ніколи не зможе забрати у Годфріда цей важкий тягар влади, не зможе вилікувати його зранену душу, а тільки залишатиметься поруч, спостерігаючи, як той повільно й невідворотно згорає на залізному троні.

Музика продовжувала звучати, огортаючи їх обох щільним коконом, надійно захищаючи від усього світу за межами палацових стін. Далеко внизу дикий натовп випускав на волю тваринні інстинкти на Фауналіях, витанцьовуючи біля багать і святкуючи миттєву свободу. Але тут, у глухому куточку королівського саду, під тихий, срібний плач арфи, двоє чоловіків мовчки розділяли свою власну, нікому не відому темряву.