Годфрід

Велика зала Магістрату відкрилася з гуркотом, що відлунням прокотився по всій площі. Гвардійці Алораза не церемонилися. Під залізний брязкіт зброї вони виштовхали переляканих сенаторів просто на мармурові плити, які ще не встигли висохнути від нічної крові. Шляхта з огидою та жахом підбирала поли своїх дорогих тог, щоб не забруднити їх у калюжах.

Несподівано конвой вивів уперед Лівію та Юнію. Обидві дівчини стояли з високо піднятими головами. Король Годфрід з'явився перед ними без пишної мантії. На ньому був лише простий темний каптан. Містяни з особливою цікавістю визирали з-за віконниць, перешіптуючись між собою. Їхній король стояв на узвишші швидкоруч збитих сходів, спираючись на руку Алораза. Його погляд розсікав ряди сенаторів, наче лезо гладіуса.

Суд розпочався без довгих промов правознавців чи зачитування законів; цього ранку законом була виключно воля Короля, який дивом залишився серед живих.

— Всі в столиці звикли ділити владу, як шматок пирога, — заговорив Годфрід напрочуд голосно й безжально. — Ви шепотілися по кутках, плели інтриги й думали, що корона — це лише золоте брязкальце на голові недосвідченого хлопчиська. Але отрута не вбила мене. Навпаки, вона випалила в мені залишки милосердя. Подивіться уважно на цей мармур! Тут пролита кров тих, хто вважав себе недоторканним. Магістрат більше не належатиме вам. Відсьогодні кожен ваш подих, кожне слово і кожен золотий належатимуть державі. Хто не згоден — може приєднатися до тих, хто вже лежить під цими плитами.

Юнія зробила крок уперед, намагаючись щось сказати на свій захист, але один лише рух руки Алораза змусив її батька схопити доньку за край сукні й потягнути назад.

Сенат мовчав, паралізований страхом. Вони бачили Стратилата, який уособлював залізну п'яту закону, і розуміли, що будь-яке заперечення зараз означатиме негайну страту на цих самих плитах.

— За замах на життя правителя, за зраду Корони та змову з метою перевороту, — оголосив Годфрід, навіть не дивлячись у бік заколотниць, — Лівія Касція та Юнія Фабія позбавляються шляхетського титулу й засуджуються до довічного ув'язнення. Їхні родини оголошуються ворогами престолу. Усе майно, землі, золото та слуги — все конфіскується на користь військової скарбниці. Сім'ям дається три дні, щоб залишити межі столиці. Якщо бодай один представник цих родів буде помічений тут після цього терміну — його чекає плаха.

Промовивши останнє слово, Король повернувся, даючи знак гвардії, що засідання закінчено. Сенатори почали повільно опускатися на коліна, схиляючи голови. Ще один заколот було остаточно вирвано з корінням. Чи означає це, що доля цього двадцятичотирирічного чоловіка — правити ними? І вони нічого не зможуть вдіяти з цим? Їм залишається лише змиритися і чекати нових реформ від нього? Чекати, що він ще вигадає?

Годфрід повільно видихнув, залишившись сам посеред палацових коридорів. Залізна напруга, що тримала його спину рівною під час промови, нарешті почала спадати. Він на мить сперся на перила, а потім рушив углиб палацового комплексу. Туди, де за високим кам’яним муром ховався королівський сад. Йому конче було потрібно ковтнути свіжого повітря й поговорити з деким.

Алораз супроводжував його лише до початку критої галереї. Потім мовчки й шанобливо схилив голову, притиснувши кулак до обладунків на грудях, і розвернувся в інший бік.

Годфрід залишився сам. Його прості чоботи тихо шелестіли по доріжках, посипаних дрібним гравієм. Сад зустрів свого господаря легкою прохолодою, характерною для січня на цьому острові.

Годфрід підійшов до старого мармурового фонтана, з пащі якого ліниво витікала тонка цівка води. Він опустив тремтячі долоні у вологу, змиваючи з пальців невидимий бруд цього ранку. Його погляд зупинився на відображенні у воді. Хвороба забрала фізичні сили, але натомість залишила щось значно страшніше.

Король підняв голову і подивився на верхівки дерев, за якими виднілися гострі шпилі.

— Ти тут, Меркурію?

— Я завжди тут, — озвався один із садових ліхтарів.

— Лікар сказав, що шансів вижити в мене було небагато. Але я живий. Я сиджу тут. І звідси постає питання: чи не ти втрутився в мою долю?

— Так, я. Я не міг дозволити тобі померти, не залишивши після себе спадкоємця. Острову потрібен наглядач.

Годфрід замислився. Кров, що вночі заплямувала площу столиці, була лише блідою аквареллю порівняно з тією, яку йому вже довелося пролити. Він залишився зовсім один. Ті, хто мав бути його родиною, його опорою й кровними союзниками, тепер лежали в сирій землі, і кожен із них сам обрав свій фінал.

Старший брат, який за правом народження вважав трон своїм, так і не зміг пробачити батькові, що той колись обрав своїм спадкоємцем Годфріда. Аврелій був засліплений гординею й заздрістю; ще з дитинства його жорстокість випліскувалася на слабших. Та хоча він й був слабким духом, його амбіції не мали меж. Щойно Годфрід опинився прикутим до ліжка, балансуючи між життям і смертю, Аврелій вирішив, що це його шанс — і спробував силою захопити престол. Але стратилат власноруч перервав життя принца-заколотника, захищаючи право свого єдиного друга на владу.

Проте справжньою отрутою королівської родини завжди була Севера. Середня сестра, холоднокровна, витончена і неймовірно розумна. Годфрід заплющив очі, майже наяву бачачи її проникливий, глузливий погляд. Севера прагнула влади не менше за братів, але її стихією завжди були інтриги й маніпуляції. Їй навіть вдалося ненадовго сісти на трон.

Ще в дитинстві Севера використовувала Аврелія, прораховуючи кожен їхній крок. Успіхи Алораза та прихильність їхнього спільного батька викликали в неї пекучу заздрість. Севера вірила у свою абсолютну безкарність і здатність прорахувати будь-який хід. Вона помилилася лише раз, коли недооцінила рішучість Годфріда. Його повернення із заслання стало для неї та батька смертним вироком. Вони загинули від його власної руки — і цей гріх Годфрід ніс у собі щомиті. Сестра, яка вважала себе неперевершеним гросмейстером у грі за престол, зрештою стала жертвою того самого прагматизму, якого її жорстока родина навчила Годфріда.

Тепер, у свої двадцять чотири роки, сидячи посеред палацового саду, молодий король чітко розумів: родина дала йому жорстокий урок з виживання. Але всі вони мертві тепер, а він — ні.

— Батько помер, бо в нього на той час вже були ми. Мені ж ти не дозволив зустрітися зі смертю, тому що я не передав нікому трон. Але Севера… Я вбив її особисто.

— Так, це був цікавий бій. Я і досі памʼятаю кожну його дрібницю.

— Чому ж ти не захистив Северу від мене?

— Тому що на той час вона вже вирішила, хто правитиме замість неї, якщо з нею щось трапиться.

Слова Меркурія вдарили Годфріда під дих сильніше, ніж будь-яка хвороба чи отрута. На мить королю здалося, що зимове повітря саду раптом перетворилося на туман, затиснувши його в свої лещата. Руки, які він щойно омивав у мармуровому фонтані, так і застигли над водою. У голові наче натягнулася і з тріском лопнула струна. Після всього пролитого бруду, після страти брата і власноручного вбивства батька та Севери, він вважав, що гра за трон закінчена. Він вважав себе єдиним гравцем, що залишився на дошці, але дошка щойно перевернулася.

Шок повільно поступався місцем гострому усвідомленню. Севера навіть із могили примудрилася дістати його. Вона прорахувала наперед власну смерть. І поки Годфрід збирав війська на засланні й готував свій кривавий реванш, вона, виявилося, розглядала його перемогу як один із можливих варіантів. І, за своїм звичаєм, лишила по собі фігуру, яка мала зробити наступний хід. Тільки де вона? Де ця фігура? Чому за стільки часу вона так і не зробила свій хід? Коли йому тепер чекати нового удару?

Погляд Годфріда розгублено метнувся до ліхтаря. Залізний кулак, яким він щойно лякав Сенат, раптом здався йому безсилим проти невидимої загрози. Усі його плани, майбутні закони та перебудова Ельґартії в одну мить опинилися під прицілом. Хто це? Таємний коханець сестри? Дитина Севери, яку сховали в глушині? Чи, може, хтось із тих самих гвардійців, що зараз підкоряються Алоразу?

— НАЗВИ МЕНІ ІМʼЯ! Я НАКАЗУЮ ТОБІ ІМЕНЕМ СВОЄЇ КОРОНИ! — вскрикнув Годфрід, важко дихаючи.

Його чоботи хруснули по річковому гравію. Спогад про те, як Севера помирала від його руки, спалахнув у пам'яті з новою, жахливою деталізацією. Він згадав її останні хвилини, згадав той самий погляд, який тоді прийняв за передсмертну агонію. Тепер Годфрід зрозумів: вона знала те, чого він не знав. Вона вмирала з усвідомленням, що її воля переживе її саму, а її наступник прийде за головою молодшого брата, коли настане час.

Годфрід стиснув кулаки так міцно, що нігті вп'ялися в долоні. Його серце заколотилося у грудях, наче загнаний звір. Тільки-но він оголосив Магістрату, що віднині кожен подих на острові належить державі, як з'ясувалося, що його власний подих підрахований і зважений кимось іншим.

Тінь Севери знову нависла над Ельґартією і спокійне правління, про яке він так мріяв, перетворилося на чергову криваву примару. Війна не закінчилася — вона просто змінила правила. Насправді це ніколи не закінчиться…

— Я не скажу тобі, хто це. Незабаром ти і сам все зрозумієш. Єдине прохання: коли ви зустрінетесь, зроби так, щоб я не пошкодував, що зберіг тобі життя.