Годфрід

Важкі дубові двері здригнулися під ударом, впускаючи в залу холодний протяг і запах заліза.

Першими увійшли «Пси» — особиста гвардія Годфріда, чиї обладунки кольору запеклої крові та глухі шоломи стали символом невідворотності. Вони рухалися зі зміїною плавністю, розходячись уздовж колон і відтісняючи нечисленну варту сенаторів до стін.

Коли увійшов король, всі замовкли остаточно. Годфрід виглядав старшим за свої двадцять три. Маска Уран змінила не лише його обличчя, а й саму поставу: кожна його дія здавалася позбавленою людської метушливості. За ним крокував Алораз, тримаючи в руках сувій. Старійшини родів, які ще вчора шепотілися про «тимчасовість диктатора», тепер перелякано втиснулися в крісла.

Годфрід зупинився в самому центрі.

— Два роки я показував вам, як має поводитися знать. Тепер настав час подбати про те, щоб після мого відходу Ельґартія не повернулась до рук слабких та нікчемних збоченців.

Чесно кажучи, Годфрід завжди здавався «білою вороною» серед ургулів. Поки вони намагалися жити своє найкраще життя, тонучи в пристрасті, він вірив у букву закону, в Королівський Кодекс і в те, що обов’язок аристократа — захищати слабших.

«ЗАКОН ОДИН ДЛЯ ВСІХ» — цю фразу не без допомоги Ельріка вбили в його голову настільки міцно, що зрештою влада перетворилася на нескінченний процес поглинання ворогів. Його найбільша перемога стала його остаточною поразкою як особистості.

Вигнання Годфріда до Маріус-Ургулу та безліч замахів там знищили у ньому здатність до наївної віри. Він усвідомив, що Ельґартія побудована на кістках і брехні. Лють і ненависть стали тим паливом, яке нарешті розблокувало його силу.

Одягнувши Маску Уран, Годфрід майстерно опанував мистецтво подвійної ідентичності, що зробило його значно небезпечнішим за Ельріка чи Северу. Для народу він був «милосердним Визволителем» у білому шовку, який відкриває в’язниці та обіцяє справедливість. Але поза очима натовпу він був цілком здатен особисто вчинити розправу, випалюючи все без жалю.

Його магія, подарована Уран, потребувала страждань, аби зміцнюватися, і він свідомо занурював руки в бруд знову й знову.

Обвівши поглядом аристократів, Годфрід нарешті сказав:

— Від сьогодні і протягом місяця буде відбуватися Великий Огляд. Кожен рід, що бажає і надалі залишатися в Сенаті, зобов’язаний представити мені свою спадкоємицю.

Тоді сенатори почали перезиратися між собою, в їхніх очах читалася суміш принизливого полегшення та нового, ще більш липкого жаху. Побачивши короля в залі, вони очікували страт, конфіскацій, нових податків, але «Огляд доньок»...

— Ваша Величносте... — старий сенатор Валоріус спробував підвестися. — З усім смиренням... чи не є це порушенням Кодексу про волю шляхетних родів?

— То тепер ви все ж згадали про Кодекс? — Годфрід повільно повернув голову в його бік. — А де ж ви були, коли моя покійна сестра чи не кожного дня влаштовувала страти і арешти, бо боялась, що хтось піде проти неї? Чому ви тоді не зупинили її? І чому мовчали, коли мій батько влаштовував показові бої? Вони хіба не порушували закон?

Годфрід зробив кілька кроків по мозаїці, і «Пси» синхронно перехопили зброю, змушуючи сенаторів здригнутися. Він же зупинився прямо перед Валоріусом.

— Просто доведіть мені, що ваша кров ще на щось здатна. Нехай хтось з ваших жінок народить мені нащадка, якому я зможу залишити трон. Якщо ні — ваш рід буде визнано згаслим, а ваші землі відійдуть Короні. Це і є закон: право на владу має лише той, хто здатний її втримати і передати далі.

Після цього він знову став «милосердним Визволителем», розправивши білий шовк свого вбрання, хоча повітря навколо нього все ще пахло приниженням всіх присутніх.

— У вас є місяць. Алораз прийматиме списки. Кожен, хто спробує приховати доньку або підмінити її — дізнається, наскільки насправді я можу бути злим.

Годфрід коротко кивнув Алоразу і, не чекаючи відповіді, розвернувся, прямуючи до виходу. Важкі двері знову здригнулися, залишаючи Сенат у заціпенінні перед обличчям нового, раціонального садизму їхнього правителя.

— Та що ж це робиться? — вирвалося тихо з когось. Але потім всі погляди миттєво перейшли на Алораза.

Проте він навіть не здригнувся. Замість цього повільно розгорнув сувій. Шурхіт пергаменту в мертвій тиші залу здався гучнішим за грім.

Колись Алораз був просто охоронцем, але тепер, у своєму новому статусі, виглядав як невід’ємна частина королівського механізму — холодний, виконавчий і абсолютно байдужий до аристократичних страждань.

— Списки мають бути подані до заходу сонця третього дня. Королівська канцелярія вже має генеалогічні древа кожного з присутніх тут родів. Будь-яка невідповідність — відсутність імені, раптова «хвороба» чи спроба видати за спадкоємицю дівчину нижчого походження — буде розцінена як державна зрада.

Він підняв очі від сувою, зупинивши погляд на Валоріусі.

— Сенаторе, ви перший у списку. Ваша донька, Елара, очолює реєстр. Сподіваюся, її здоров’я відповідає амбіціям вашого роду.

Валоріус лише безсило опустився назад у крісло. Його обличчя набуло кольору попелу. Він зрозумів: Годфрід не просто шукає матір для дитини, він забирає найцінніше — майбутнє їхніх сімей. І все заради того, щоб створити собі власний гарем.

— Ви можете бути вільні, — додав Алораз, згортаючи сувій. — Але пам’ятайте: Король бачить все. В нього всюди є вуха та очі.

Тільки-но він пішов, зала перетворилася на ринок. Старий сенатор Касцій уже гарячково шепотів сусідові про те, що його молодша племінниця має рідкісний дар провидіння, і, можливо, це «саме те», що шукає Король. Інші ж, подібні Валоріусу, залишалися нерухомими статуями.

Проте, як не крути, а зала таки перетворилася на аукціон.

— Моя Лівія має найчистішу лінію роду, — почав лунати голос. — Якщо вона народить спадкоємця королю, я стану недоторканним.

— Твоя Лівія занадто тендітна, — перебив його інший, витираючи піт із лоба шовковою хустиною. — Мій же рід завжди славився фізичною витривалістю і довголіттям. Я виставлю обох своїх дочок. Нехай обирає. В крайньому випадку, до гарему можуть піти і сини. Вони, звісно, народити не зможуть. Але від них користі буде точно більше, ніж від твоєї Лівії!

Дебати ставали все голоснішими. Валоріус дивився на всіх із відразою, але навіть у його затуманеному погляді промайнула страшна думка. Він згадав, як Калігула змушував сенаторів бігти за його колісницею милі поспіль, і як вони потім дякували йому за «честь». Про це він читав колись у літописах. Тепер історія повторювалася.

Ніхто з присутніх вже не бачив в своїх доньках особистостей — лише розмінні монети, золоті злитки, які можна кинути під ноги тирану в надії купити ще трохи часу в своїх розкішних віллах.

Всі почали обговорювати таланти своїх дітей так, ніби оцінювали коней на ринку: об'єм легень, стійкість до заклять, стихія магії, колір очей... Кожен намагався вирахувати, як магія Годфріда зреагує на їхній родовід.

Це був більше не Сенат. Це була черга м'ясників, які поспішали запропонувати найкращий шматок плоті, аби тільки ніж не торкнувся їхніх власних ший.

В Ельґартії статус королівської родини та сприйняття монарха завжди балансували на межі між божественним провидінням та кривавим контрактом. Ургули, як народ, що живе пристрастями, ніколи не сприймали владу як щось нудне чи суто бюрократичне. Однак Годфріду вдалося перевершити всіх своїх попередників.

Звичайні ургули бачили у ньому пророка, який приніс порядок у світ, де раніше панувала лише примха тиранів. Для Сенату ж він став раціональним жахом. Вони звикли до емоційних спалахів Севери, але холодний, законний садизм Годфріда лякав їх значно більше. Бо від нього неможливо відкупитися емоціями.

— То чому ж ти не сказав мені, що замислився про спадкоємця, жалюгідний ургуле? — випалила Уран, коли король нарешті дозволив собі трохи розслабитися.

Вона лежала на оксамитовій подушці біля столу, а він підійшов до високого кубка з чистою джерельною водою, зробив кілька повільних ковтків і просто сів у важке крісло біля розчиненого вікна. Після чого дозволив собі розстебнути верхні ґудзики свого білого шовкового каптана. На кілька хвилин заплющив очі, підставляючи обличчя прохолодному нічному повітрю...

Відпочинок Годфріда полягав у тиші... Тільки так, наодинці із самим собою він дозволяв собі бути просто втомленим юнаком, на чиї плечі впали уламки імперії.

— Як ти дізналася про це? — зрештою, запитав Годфрід.

— Це не так важливо. Головне — я можу дати тобі все, що ти бажаєш.

— Як?

— Знищ маску. Тоді я отримаю нове тіло у вигляді жінки і стану тобі за дружину.

— Ургули не одружуються. Цей дивний звичай є тільки у людей. Ми ж більш вільні у стосунках.

— Однак, займаючи трон, ти все ж потребуєш у тому, щоб хтось був поруч із тобою на постійній основі. Це дасть тобі можливість підживлювати магію пристрастю і мати стільки спадкоємців, скільки забажаєш. Це ж головне призначення королівського гарему?

— Припустимо.

— А якщо я скажу тобі, що можу замінити гарем і всіх, хто живе в палаці? Для цього тобі варто лише допомогти мені прискорити моє переродження. Знищ маску!

— А якщо відмовлюся?

— Я все одну буду розвиватися, поки не отримаю людську подобу. Просто без твоєї прямої допомоги це займе набагато більше часу. А я і так вже доволі довго знаходжусь у цьому стані. То чому б тобі не допомогти мені? Хіба ж я не допомогла тобі позбутися сестри та батька? Чи гадаєш, ти б переміг, якби бився своїми силами?

Годфрід замислився. Він повільно розплющив очі й подивився на Маску. Слова богині звучали заманливо, але виховання Ельріка та роки, проведені в Маріус-Ургулі, навчили його однієї істини: ніхто ніколи не займаються благодійністю.

— Перш, ніж відмовитися, подумай ще раз: замість десятків слабких, брехливих жінок у своєму ліжку, які мріятимуть підсипати тобі отруту в келих за наказом своїх батьків, ти отримаєш ту, чия магія не має меж. Наш нащадок не просто успадкує трон — він стане новим божеством Ельґартії.

Тінь від подушки, на якій вона лежала, дивним чином видовжилася, нагадуючи силует витонченої жіночої фігури, що схилилася над кріслом короля.

— Тобі не потрібен Великий Огляд, — прошепотіла Уран. — Тобі потрібна я.

Але перед очима Годфріда постали обличчя жадібних сенаторів. З одного боку був законний, прорахований шлях через приниження знаті та створення гарему, як колись зробив Ельрік. А з іншого — безумна, богохульна угода з сутністю, яка могла як піднести його до небес, так і спалити дотла.

— Мені потрібен час, — сказав Годфрід, застібаючи ґудзик каптана, ніби знову одягав обладунки. — Поки що огляд не скасовується. Я хочу побачити, що мені запропонує Сенат.