Годфрід

Ранок не приніс із собою звичного для Неополіса золотого блиску. Коли перші промені сонця почали вихоплювати шляхетні білі вежі столиці, небо над Ельґартією налилося важким, олов’яним кольором. А густий сизий туман повільно почав обволікати Палацову алею, наче намагався приховати сором і гріхи минулої ночі.

Центральна площа перед королівською резиденцією виглядала як якась бійня. Туман оголив жахливу картину: десятки тіл лежали у неприродних позах прямо посеред міста. Мармурові плити були просякнуті кров’ю. Також нитки Ляльковода залишили по собі глибокі, обпалені борозни на камені, наче площу шматували розпеченим залізом.

Трохи осторонь розташувалися туші бойових коней авангарду Аврелія, а прямо посеред цього розгрому, перед зачиненими воротами, височіла нерухома постать. Алораз так і не пішов до своїх покоїв. В нього не було на це сил. Він провів залишок ночі тут, сидячи на одному коліні і впершись обома руками в руків'я свого меча. Його чорний плащ був розірваний, зчленування обладунків забиті сірим попелом магічного Щита, а на губах запеклася темна кірка. Тільки коли перші крики пернатих розірвали ранкову тишу, Стратилат підняв голову.

Увесь Неополіс заціпенів від жаху. Містяни і так не спали всю ніч. За зачиненими віконницями та важкими дверима вони блідли від кожного звуку чи то був шалений тупіт кінного загону, чи брязкіт коротких гладіусів, коли варта зраджувала гвардію на стінах. Але найстрашнішим виявився надприродний гуркіт грому, який супроводжувався абсолютною темрявою.

Тепер, коли над містом зависла тиша, ніхто не поспішав відкривати лавки чи виганяти худобу. Навіть ринок залишався розгромленим і пустим. Жителі ховалися, передаючи один одному пошепки єдину чутку: старший принц Аврелій повернувся, щоб забрати корону, але Стратилат влаштував на площі криваву м'ясорубку. І тепер всі чекали, чиї саме знамена — пурпурові чи чорні — випливуть із ранкового туману.

Залізна брама за спиною Алораза нарешті видала протяжний звук. Важкі стулки повільно розійшлися в боки. З глибини палацового двору зʼявився королівський лікар Корнелій. Його руки все ще тремтіли, а біла тога була вимазана в якихось трав’яних відварах, але в очах старого вперше за останні дні з'явився проблиск полегшення.

— Його величність отямився і бажає вас бачити, пане Стратилате…

— Я знав, що він не може так просто померти. Передай його величності, що я буду через десять хвилин. Мені багато чого потрібно йому розповісти.

Алораз сперся на меч, змушуючи своє знекровлене магією тіло піднятися з колін. Кожна клітина його м'язів кричала про біль, але залізний мандат, який прирівнював його підпис до сили самої корони, залишався непорушним. Шляхта в Магістраті могла вважати його чудовиськом, але зараз, коли Годфрід розплющив очі, всі вони опинилися під залізною п'ятою закону. Отже, він недарма тримав свою варту...

Стратилат повернув клинок у піхви, залишаючи кривавий камінь площі позаду, і попрямував вперед. Корнелій лише розгублено знизив плечима.

Алораз не пішов до покоїв Короля. Замість цього рушив у бік глибоких підвальних приміщень. Крокуючи там довгими, сирими коридорами, він залишав за собою ланцюжок темних кривавих плям. Його чоботи відбивалися від низьких склепінь гулким, залізничним стукотом, який попереджав вартових задовго до його появи.

Біля дальніх залізних дверей якраз стояли двоє «псів» у заляпаних кірасах. Побачивши командира, вони мовчки витяглися в струнку й скинули важкі засуви. А всередині на низькій дерев'яній лаві сидів особистий лікар сенатора Клавдія Касція. Він не був схожий на фанатиків Аврелія чи наляканих легіонерів Скель. На його обличчі не було і сліду паніки.

Алораз зупинився точно навпроти нього. Важкий залізний меч у піхвах із брязкотом ударився об стегно.

— Корнелій зупинив хворобу його величності.

— Зупинив? — Лікар підняв голову з тонкою, ледь помітною посмішкою. — Цього не може бути. Звісно, Корнелій хороший практик, але він всього лише лікує тіло. Моя ж отрута мала вбити саму душу Короля. Вона мала очистити місце для когось більш гідного. Якщо ж ти кажеш правду і Годфрід все-таки живий — це точно не заслуга Корнелія. Це воля когось, хто стоїть вище нас всіх.

Алораз кинув швидкий погляд угору, наче крізь товщу каменю міг побачити когось, хто наглядає за всіма ургулами. Чи існує взагалі хтось подібний?

— В будь-якому випадку, Сенат чекає на плаху для тебе. Вони благатимуть мене про твою голову, щоб відвести підозру від себе. І назвуть саме тебе єдиним винуватцем, щоб урятувати власні шкури. Тож жити тобі залишилося не так вже і довго.

— Тобто ти таки віддаси мене їм?

Алораз замислився. Перемога над Аврелієм не принесла відчуття тріумфу; вона лише залишила по собі брудний слід на мармурі та усвідомлення того, на якій тонкій нитці насправді тримається все. Його думки знову й знову поверталися до Сенату та шляхти, яка зараз заціпеніла від жаху. Він знав, як вони таврують його за очі. Але йому було байдуже до їхнього страху чи зневаги. Його плечі тримали почуття, значно вищі за лепет старих сенаторів.

Годфрід був живий, і тільки це мало знання. Тепер, коли криза минула, Алораз відчував, як до нього повертається право на законну лють. Годфрід дізнається про все: про отруту, про Лівію, про Юнію та її зрадницьку родину. Королівське правосуддя буде швидким і нещадним. Шляхта знову схилить голови перед троном. Обов'язок було виконано.

— Ні, — Алораз несподівано сперся рукою на руків'я меча. — Твій розум занадто цінний, щоб втратити його. Але в той же час ти занадто небезпечний, щоб залишати тебе в місті, де будь-хто може знову почати шукати твої послуги. Однак Каструм на Скорпіонових Скелях залишився без командувача. Солдати Аврелія знищені. І мені потрібен хтось, хто триматиме цю фортецю під залізним наглядом і не дозволить залишкам ургулів підняти там новий бунт. Мені потрібні ще одні очі.

Лікар на мить застиг, його спокійні очі здивовано звузилися. Він очікував тортур, повільної смерті в підземеллі, але не цього.

— Ти робиш отруйника Короля... намісником його найважливішої цитаделі?

— Лише однієї із багатьох фортець! Його величності не потрібно знати про це. Після обіду я сам підпишу відповідний наказ і відправляю тебе в заслання, з якого в тебе не буде права на вороття. Ти поїдеш на Скелі вже сьогодні, під конвоєм моїх найжорстокіших гвардійців. Там ти будеш намісником Корони, але під постійним наглядом. Кожен твій крок, кожен твій лист і кожен відвар перевірятимуться. Спробуєш зрадити — і застава отримає наказ здерти з тебе шкіру живцем. Ти будеш служити Ельґартії там, де твої отрути нікому не зашкодять.

Поки лікар намагався переварити це в голові, Алораз повернувся до дверей і гримнув по залізу рукою. Коли стулка відчинилася, він почув:

— Чому Королю не варто про це знати?

— Бо з таким сміттям я можу розібратися і сам.

Це був хід, який повністю ізолював загрозу від палацу. Жодної кривавої війни на знищення, якої так прагнули бунтівники, не буде. Буде лише суворий, контрольований порядок, продиктований тими, хто залишився вірним Престолу. Потенційний ворог ізольований під пильним наглядом гвардії, а Сенат тепер затиснеться від страху, розуміючи, що їхні плани повністю зруйновано.

Алораз відчував втіху від того, як витончено вдалося обіграти опозицію. От тільки, розмова з його правителем буде не з легких…

Коридори палацу зустрічали його тишею, яка зазвичай панує у храмах після великих свят. Але точно не в палаці, де мають метушитися щонайменше сотня слуг. Поки він йшов, крізь високі вікна вже активно пробивалося бліде ранкове світло. Кожен його крок відбивався від високих склепінь гулким, ритмічним відлунням. Але чоботи Алораза залишали за собою також і брудні, вологі сліди на витонченій мозаїці підлоги.

Він ішов повільно, навмисно змушуючи своє тіло тримати темп. Залізна кіраса після нічного бою здавалася неймовірно важкою, а розірваний чорний плащ волочився позаду, немов крило пораненого птаха. Алораз не зняв шолом, лише підняв забрало, дозволяючи прохолодному ранковому повітрю обдувати його обличчя. Рука незмінно лежала на масивному руків'ї меча, що з брязкотом бився об стегно.

На підходах до королівського крила пильність охорони була подвоєною. Вони бачили, в якому стані повернувся їхній лідер, але в їхніх очах читався фанатичний трепет. Алораз лише ледь помітно кивнув їм, не сповільнюючи ходу. Тільки перед самими дверима королівської опочивальні він на мить зупинився, зробив глибокий вдих, заспокоюючи шалений пульс, і залізною рукавицею штовхнув важку дубову стулку.

У покоях пахло гіркими лікарськими травами, паленим воском та оцтом. Світло тут було приглушеним, важкі оксамитові штори закривали вікна, залишаючи простір у м'яких напівтонах. Королівський лікар, помітивши Стратилата, мовчки вклонився й відійшов у тінь, поступаючись місцем біля ліжка.

Алораз підійшов ближче. Годфрід лежав серед білих простирадл із глибокими тінями під очима, але його погляд, спрямований на двері, був чистим і притомним. Стратилат зупинився біля самого узголів'я, опустився на одне коліно, схиливши голову перед своїм монархом, і вперся руками в руків'я меча. Настав час звітувати про нічну бійню, про зраду Сенату та про те, якою ціною Неополіс зустрів цей ранок.