Сувенір

Скрипуче крісло

[Ланкашир, наші дні]

— Алане! Алане, з тобою все гаразд? Що трапилось? — питала збентежена координаторка, що зайшла у кабінет Коула по справах.

Він розплющив очі та сховав тремтячу руку у кишеню.

— Здається, нормально. Певно, задрімав ненароком та звалився з крісла, — збрехав Алан, а поглядом шукав скляну сферу, яка схоже закотилась під шафу.

— Головою не вдарився? Може, тобі принести льоду? Чи хоча б води?

— Все гаразд, нічого не болить.

— Та що ж за день такий сьогодні? То Нельсон, тепер ти! — вона похитала головою та зробила паузу. — Я взагалі по справах, до тебе додзвонитись не могли. Викликають нагору.

— Ясно, дякую.

— Ну, я піду.

— Угу, — мугикнув Коул.

Після того як дівчина вийшла, Алан ледь підвівся та нишком поповз до шафи, дістав правицею сферу. На мить перед очима все поплило. Він присів та притулився спиною до стіни. Думки плутались зі спогадами, спогади з видінням, а видіння з думками. Тіло охоплював крижаний холод, як тільки згадував, що побачив очима незнайомця, вбивці-маніпулятора, у вітальні покійної матері. Ця надлишкова інформація плутала реальність Алана.

Сильний біль різко вчепився у голову, сіра завіса знову затягувала простір навколо. Розслаблена правиця перетворились у напружений кулак, очі закрились. Він зосередив кожну клітину свого тіла та волю в одній точці, намагаючись відігнати можливість втратити свідомість ще раз. Несвідомо стискав і розтискав кулак.

— Ні, не зараз.

Коли він прийшов до тями, то сів за увімкнутий комп'ютер. Увійшов до бази даних, у гілку архіву. Справи з грифом самогубство. Навів курсор на поле пошуку, та раптово зупинився, зрозумівши, що кожен клік, кожен введений пошуковий запит відстежується протоколами кібербезпеки. Він зрозумів, що пошук інформації за власним прізвищем, це червоний прапорець. Особливо, коли запит без офіційної необхідності. Це викличе небажанні запитання у керівництва. До якого йому треба ще й терміново завітати.

Всі ці роки Алан намагався не згадувати причин того як він опинився тут, у Ланкашері. Але калейдоскоп спогадів все ж таки завантажився в голову. Він згадав все до дрібничок. Першу справу, перші сумніви. Перше знайомство з Фредом Маккеєм. Його раптове зникнення. Заперечення верхівки. Знищенні докази. Тижні кропіткої праці. Тижні без сну. Тріумф та падіння свого его.

Старший криміналіст Коул стояв біля дверей офісу головного констебля Едмунда Кларксона з піднятою рукою, що була стиснута у кулак. Він проковтнув ком та постукав приймаючи факт того, що він, на цей раз, може бути звільнений назавжди. Так і не дізнавшись правди.

— Кого там холера принесла? — почулося з-за дверей. — Заходьте.

— Доброго вечора, — майже пошепки буркнув Коул.

— Де тебе носило Алане?

— Телефон у фургоні забув, — брехня.

— Ясно. Коротше справи не дуже добрі і ти сам це знаєш, — зауважив констебль.

— Що ви маєте на увазі? — холодок пройшовся спиною.

— А ти що не чув, що Нельсон в аварію попав? У лікарні лежить, в комі. Тож ми тепер без менеджера місць злочинів. Це погано. Коротше. Я тут поспілкувався. — він зробив паузу. — З Престоном.

— «З мудилом», — подумав Алан.

— Знаю, знаю. Відносини у вас натягнуті, але, — ці короткі паузи між словами головного констебля починали виводити Коула з себе. — Він порекомендував назначити тимчасово тебе, бо у нас кадровий голод тут у Ланкаширі.

— Так, я розумію, — Коул підкотив очі. — Але я повністю задоволений своєю посадою.

— Авжеж, авжеж. Та я подумав, що тобі краще буде на цьому місці, тим паче це тимчасово, не назавжди. Місяць, можливо два. Максимум. Сподіваюсь.

— Ем-м…

— Я до чого, ти нібито сам тільки з лікарняного ліжка встав. Повернувся у стрій. Це добре. Ну, ти сам розумієш, така пасивна робота тобі піде на користь. Відновишся, а там за чотири шість, вісім. — констебль знизав плечима. — Тижнів. Повернешся до своїх улюблених обов’язків криміналіста. Тож від сьогодні ти працюєш на нашому поверсі.

Алана зовсім не приваблювали ці зміни. Хоча на мить йому здалося, що в цьому є і свій плюс. Що, наприклад, він матиме легальний доступ до старих справ. Що буде мати всі повноваження ініціювати пошук патернів у нерозкритих, чи розкритих справах минулого. У тому числі і його батька, його мати. Що він зможе бути присутнім на усіх стратегічних мітингах у відділку. Що він зможе бути диктатором за жовтою поліцейською стрічкою. Він буде вирішувати хто заходить на місце злочину, а хто ні. І разом з цим він зможе бути на крок попереду своїх колег. Завжди. Це починало його приваблювати. Влада. Всемогутність. Хоч навіть і тимчасова. Але він вагався.

— Що ти мовчиш? Га? — спитав Кларксон.

— Назначили б нашу секретарку замість мене.

— Ти це серйозно? Пф-ф. — фиркнув констебль. — Так, все. Розмову закінчено! Твій новий офіс відчинено, ключі в дверях. Все давай, мені працювати треба. І тобі також. Давай, давай. Бувай, бувай.

— «Мудило з Престона! Сука ти Честере!», — вилаявся Коул, зачинивши за собою двері. — «Хоча, тобі можна і подякувати, розв’язав мені руки, в деякому сенсі». — в цей момент у кишені штанів завібрував телефон. Ще одне сповіщення від Грейс.

Знаєш, люди завжди не помічають тих, кому вони насправді потрібні…

— Дідько, — вже вголос додав Алан та поклав телефон назад у кишеню.

Умлівіч він забув все на світі, про свою нову посаду, про владу яку вона дає, про сцену вбивства, яку він побачив, коли торкнувся скляної сфери.

Натомість він згадав слова Гакслі після виписки, який казав, що Грейс весь свій вільний час від роботи проводила поруч із його ліжком. Всі вісім діб, поки він лежав без тями вона турбувалась та доглядала за ним. Витирала його сухі потріскані губи. Зволожнювала очі. Хвилювалась кожного разу, коли ритм серця Алана перевищував норму. Тримала за руку. Читала в голос. Витирала піт з лоба. Та зараз Коул взагалі не мав гадки, що треба зробити. Хоч старий коронер й натякав, що не заважало б висловити слова подяки. Можливо йому слід було запросити її кудись. Чи може гарний букет квітів. Чи ще щось. Алан в цьому не тямив.

Може після роботи по пінті? Згадалось йому.

— «Дідько!»

У новому кабінеті пахло ваніллю та чимось кислим, скоріш за все прогірклим тютюном. Невелике приміщення, де підлога була вкрита сірим ковроліном, було чистим, тільки під столом ледь виднілась пляма від кави. Шафи біля вікна майже порожні. Деілька книг з психології поведінки, пара підручників з менеджменту та «Американський психопат» у твердій палітурці. На столі тільки монітор та стаціонарний телефон. Невелика лампа з неіржавіючої сталі. В верхньому ящику стола — попільничка набита догори недопалками. Крісло поскрипує при кожному русі. На бильці якого вишкрябано невеликий знак анархії.

Алан увімкнув комп’ютер й зайшов до бази даних, у гілку архіву. Вибрав декілька закритих справ, з поміткою суїцид, двадцятирічної давнини. Пару незакритих справ останньої декади, три останні випадки та з десяток закритих датованих сімдесят восьмим роком, що включали в себе і вбивство його батька. Він зробив офіційний запит на перегляд. Проблема була в тому, що справи минулого століття знаходяться у паперовому вигляді, диджиталізація до них так і не дойшла, а та яка йому потрібна — в Болтонському відділку. Тож треба буде почекати декілька днів. Кур’єр доставить їх прямісінько йому в кабінет.

Чекати — Алан був до цього готовий. А в голові уявляв, як велика зв’язка ключів дзвінко б’ється у руці завідуючого архівом, нагадуючи сталеві звуки цимбалів. Як двері в приміщення протяжно скриплять іржавими петлями. Алану марився їдкий сморід сирості, що торкався кожної волосинки тіла. Він уявляв як рука працівника ковзає стіною та вмикає світло, що повільно спалахує десятками яскравих довгуватих світильників, прикріплених до самої стелі. Він уявляв гудіння флуоресцентних ламп у млосній тиші приміщення, що ширилось, наче шепіт нечуваного чудовиська, яке таїлось у дальніх, вкритих тінню кутках кімнати. Як довжелезні стелажі з картонними коробками простягалися у нескінченному напрямку. Як всі вони пронумеровані та стоять в алфавітному порядку. Як працівник архіву тицяє пальцем у кожну коробку, щоб знайти сімдесят восьмий рік та полицю з літерою «К». Як руки у чорних латексних рукавичках дістають припорошену пилом коробку.

Раптом Алан відчув Дежавю, та протяжно видихнув. Саме так почалось його розслідування у Бірмінгемі, але тоді Коул діяв не сам і не дуже легальним способом. Саме ці дії та наслідки привели його сюди. І зараз все рухається по колу. Замкнене у нескінченність.