Сувенір

Довіра

[Карнфорт, наші дні]

— Думала, тебе вже не дочекаюсь сьогодні, — гукнула Грейс, сидячи на ґанку дома. — Чесно кажучи, змерзла, я як цуценя. Може, ти свою даму пригостиш чимось зігріваючим?

— А я не думав тебе тут зустріти, Грейс, не так швидко, — сказав Алан, підходячи ближче до дому.

— Ну, що сказати? Я мінлива, як вітер, — усміхнулась Грейс. — Поміркувала тут: «може, дати йому другий шанс?». Еге ж, Алане? Але за однієї умови.

— У цьому житті завжди є грьобані «але».

— Ну так я не примушую тебе, тільки даю можливість обирати.

— А якщо я не хочу обирати? Що, якщо я вже…

— Ну тоді тут є невеличка проблемка, — перебила роздуми Грейс. — В даному випадку ти мусиш обрати! Обрати мене! Беземоційний ти гімнюк.

— Ти не дала мені завершити, — похитав головою Коул. — Що, якщо я вже зробив свій вибір? Що, якщо я обрав тебе?

— Зробив він свій вибір, лайна ти кусок, Алане! Я тебе ненави… Стоп, який ти там вибір зробив? Ти обрав кого? — вона зробила коротку паузу осмислюючи в другий раз, що саме сказав Коул. — Мене? Мене!

— Тебе, мала.

— Так! — вигукнула Грейс та піднялась з ґанку. — Нарешті обрали мене! — щиро усміхнулась дівчина та міцно обійняла Алана.

— Еге ж.

— Це круто, латексний хлопчику, але ти забув про моє «але».

— Отже ж халепа, думав, ти забудеш, — відповів Коул вдихаючи аромат її волосся. — Ну кажи, що там за довбане «але».

— Ти маєш довіритись мені, — Грейс підняла голову та подивилась прямо у його очі. — Що це у тебе так серце закалатало? Трахався десь на стороні?

— Та ніде я не трахався, Грейс, я просто…

— Що просто? Боїшся відкритися? Так, це завжди спричиняє дискомфорт, наче душа чешеться зсередини.

— Мені здається, що я тебе налякаю, ти зміниш свою думку про мене і назавжди залишишся жити з мамою.

— Матінку мою у цю справу втручати не треба, вона хоч і з прибабахом та деменцією на початковій стадії, але жіночка добра. Домовилися?

— Це просто жарт, Грейс, — виправдався Алан.

— Твої жарти — лайно, Коул, ніколи їх не розуміла. І взагалі, може, ми нарешті зайдемо додому? До нашого дому, де тільки ти і я? Трішки бурбону, гарячий душ, тепла постіль, душевні розмови. Можливо, секс?

— Еге ж, залишиться тільки потанцювати, Грейс, — покепкував Алан.

— І знову не смішно, чувак!

— Чувак? — підвів догори брови Коул. — Серйозно? Ти вже трішки випила?

— Може і так! Двері вже відчини, а то мої руки от-от перетворяться на бурульки!

— Та зараз вже жінко, зараз. Схаменися, ось моя рука, тремтяча ліва рука, лізе до кишені за ключами.

— Завтра підемо до лікаря, сьогодні ще потерпиш, не забувай: в твоїй крові тонна псилоцибіну, який треба вивести, чим швидше тим краще!

— Я вже і забув про це, але завтра я не можу, вранці на роботу.

— Тебе повернули?

— Так, — вимовив Алан та встромив ключа у шпарину замка.

— Ти такий повільний, як слимак. Може, тобі і не холодно, бо ти сам, як шматок льоду, але мені холодно, хочу чогось гарячого, обіймів і дещо ще.

— Ось. Все, відкрив, і не забудь зняти взуття, — сказав Алан та зачинив за собою двері.

— Я пам’ятаю, нудотна ти звірючко, бачиш зняла, тепер кладу у кошик для взуття. Я молодець?

— Авжеж, — похитав головою Алан.

Він стояв біля столу, вона сиділа біля вікна, мовчки споглядаючи на Коула з під лоба та гучно розмішуючи цукор у своїй чашці.

— Перестань, — не витримав Алан.

— По-перше, я хотіла не чаю! По-друге, я — переможець, у мовчанку можу грати скільки завгодно, знаючи, що конкретно тебе бісить. Взагалі я думала, що твій вибір впаде на гарячий душ та тепле ліжко. Навіть не знаю тепер, чи пишатися тобою, чи знову почати кепкувати? Але думаю, я можу втішитись історією твого «нещасного я», у лапках, аякже.

— Не знаю, з чого почати.

— Ти ж не на допиті, почни з меншого, або з того, що першим приходить на думку. Тобі вирішувати.

— Батька вбили на моїх очах, коли мені було три роки, мати покінчила з собою, потім згорів вщент наш будинок. Мене відправили до столиці, там я вчився і працював, потім відправили в Бірмігем, потім в Ланкашир, потім робота, самогубства, хтось намагався позбутися мене за допомогою психотропних речовин, ще і ти, і цей вечір.

— І все? Це твій екзистенціальний спринт з життям? Більше схоже на жахливе хайку. Щось ти мені не договорюєш. Я ось завжди чесна з тобою. — на це Алан протяжно видихнув, заплющивши очі, та склав руки на грудях. — Ось це, як з книжки по психології.

— Це ти про що?

— Про твою закрито-захисну позу. Ти маєш довіритись мені, бо я — твоя, а ти — мій! Пам’ятаєш?

— Завжди легше сказати, ніж зробити, Грейс.

— Так, Алане. Але з тобою ніхто і не сперечається з цього приводу. Просто почни, на суху історію втрати батьків ніхто не поведеться, пів світу знає про твоє гірке дитинство, і що з того? Я хочу знати, що у тебе на душі, відкрийся, Алане. Прошу тебе.

— Хрін з тобою, — він проковтнув слину, що пройшла стравоходом, наче валун.

— Хрін зі мною?

— Тоді, у нашому домі, в батьківському домі, тоді... — він зробив паузу. — Батька не вбили, його змусили вбити себе, засунувши дуло пістолета у рот трирічного мене. Він сам натиснув на гачок.

— Це… Ти не можеш таке пам’ятати Алане, ти був занадто малий, і ще такий стрес для дитини, після стількох років ти би ніколи такого не згадав.

— Я і не згадував, Грейс, — сказав Алан.

— Не зрозуміла? Що ти маєш на увазі?

— Я це побачив минулого року.

— Типу тобі наснився флешбек з дитинства?

— Ні, — коротко відповів Коул. — Я побачив це у видінні, коли торкнувся речі, що лишилася після згарища.

— Ти торкнувся і побачив минуле?

— Моя хвороба, вона…

— Ти про мізофобію? Чи в тебе ще щось є?

— Про мізофобію. Я думаю, що це захисна реакція мого мозку на те, що я можу бачити, торкаючись чогось оголеною рукою. Я бачу, що колись трапилось з предметом, а одного разу — з людиною. З Ірен.

— З Ірен? Згадала твої обвинувачення. Пам’ятаю це ім’я. Але ти ніколи не розповідав мені, хто вона? Може, зараз час розказати? Твоє кохання з минулого?

— Ні, і це не смішно, Грейс. Ти прохала бути відвертим — я відвертий, тож не кепкуй, бо розмова швидко закінчиться.

— Ну вибач, можливо, це просто ревнощі з моєї сторони.

— Ірен Сендлер, вона ж Коні Пенроуз, офіційно згубила себе у камері в’язниці.

— А не офіційно? — перебила його Грейс.

— Не офіційно її вбили, — відповів Алан.

— Твоя версія? За що її вбили?

— За те, що допомагала своєму чоловіку-педофілу доглядати за викраденими дітьми.

— О, боже, і вона кохала цього виблядка? Ця наволоч сидить у в’язниці?

— Містер Фрай Пенроуз теж офіційно покінчив з собою отруївшись чадним газом у гаражі. А Ірен була в числі перших його жертв, це я побачив, коли торкнувся руки. Її біль, частина цього болю всоталась в мене тоді на допиті разом з детективом Кросбі, а після я втратив свідомість за кермом, майже помер, але я йшов на голос, на твій голос. Я чув.

— Це звучить надто дивовижно для нашого реального світу, Алане.

— Так і знав, що ти мені не повіриш Грейс, та все ж я почав і продовжу. До них були ще три жертви. Можливо і до цього були ще жертви, але я так глибоко не копав. У мене не має стільки повноважень. Був зосереджений на теперішньому.

— Їхні жертви?

— Ні, самогубці.

— Тільки зараз згадала, що ти вже таке казав раніше. Ти це про них зараз?

— Так, про них. Кері Фелпс. Порізала собі зап’ястки у ванній, хоча насправді мордувала тварин та робила з їх шкіри маленькі, округлі… Я навіть не знаю, як це назвати. Килимки? Всі ці невинні домашні улюбленці були закопані під кущами троянд у її саду. Це я дізнався, торкнувшись ручки дверей у її домі, якої торкалась і її мати. Вона знайшла коробку з тими хутряними килимками, забрала, а згодом покінчила з собою, наковтавшись снодійного. Холі, так звали її матір, зробила це з власної волі, залишивши листа з покаянням.

— Хочеш сказати, що всі ці випадки пов’язані між собою?

— Так, Грейс.

— Зачекай, коли ти питав мене, де я була у ніч смерті Ірен, ти підозрював мене? Серйозно?!

— На місці кожного злочину я знаходив біло-синю глиняну фігурку маяка, чи ароматичний картон, що вішають на дзеркало заднього виду.

— Здається, ти вижив з розуму, Алане.

— Мені іноді дуже хотілося, щоб так і було. Дуже. У ніч смерті Ірен біля її трупу знайшли листа з загадкою, яку ніхто не міг ні зрозуміти, ні відгадати. А сьогодні я бачив Сідні.

— Сідні? Це дівчинка, яку ви знайшли у лісі?

— Так.

— В цьому теж допомогла твоя супер здібність?

— Скоріше прокляття, Грейс. Я ніколи не бажав такого для себе.

— Вона тебе налякала своєю присутністю у місті?

— В Ланкаширі, біля церкви.

— І що в цьому такого незвичайного, Алане? Дівчина вийшла з церкви, можливо, була там з батьками на вечірній службі?

— Незвичайне те, що я її бачив і до цього біля церкви, але вже тут, в Карнфорті. Але її досьє у базі даних свідчить, що після виписки з лікарні, вона з родиною переїхала до Саутгемптону, далеко на південь.

— Тоді, може, це була галюцинація від тих пігулок, що ти приймав?

— Надто реальна для галюцинації. Я відчував тепло її обіймів, чув тонкий голос, бачив віддзеркалення вуличних ліхтарів у її очах. Ми швидко попрощалися, бо я спізнювався на автобус, через пару хвилин вона мене наздогнала та подарувала листа, перев’язаного біло-синьою стрічкою. Біло-синьою, Грейс. Я не придав цьому значення, поки не відкрив. — Алан поліз до внутрішньої кишені своєї куртки та дістав скривавленого листа. Простягнув Грейс.

— Це він? Чому він в крові?

— Я порізався, коли діставав його в автобусі. Тоді я побачив стару жінку, вдруге. Вона передала листа комусь в руки. Той, інший голос називав її бабусею. Не знаю. Я не впевнений, що це була Сідні. Я взагалі зараз ні в чому не впевнений, мала.

— І хто ця стара жінка?

— Спершу відкрий листа.

— В ночі крізь туман мій сяє вогонь, він промінь, що ріже моря блискучу долонь, — почала читати вголос Грейс. — Він кличе, він стогне, крізь морок і сон.

— Гукає відлунням самотній Самсон, — останню строку проговорив Алан.

— До чого тут маяк на малюнку?

— Ти не зрозуміла. Вірш, якщо його так можна назвати — це загадка.

— От дідько. І справді, я б ніколи не здогадалася, якщо б не побачила картинку. Але хто такий цей в біса Самсон?

— Це з Біблії, зі старого завіту.

— Надто заплутано, Алане. Релігія тут теж якось замішана?

— Думаю, ні. Самсон — це, скоріше, метафора, алегорія. Він був суддею у Ізраїлі, якщо вірити Вікіпедії.

— А я думала, ти не вмієш користуватися телефоном, бо не знаєш, як взяти трубку, коли тобі дзвонять.

— Знову кепкуєш?

— Упс, — натягнувши губи, промовила Грейс.

— Упс? — повторив Алан.

— Тепер зрозуміло, чому ти так дивно поводився останнім часом. Плюс наркотики. Але поки що не можу збагнути, як все це, — вона зробила паузу, розмірковуючи, і обвела поглядом стелю. — Як це все пов’язано між собою? Маяк, самогубства… і чому саме ти? Чому твій батько? Що він такого зробив?

— Я теж не знаю, мала. Думаю, що смерть батька, його жертва, це — тригер. Для мене.

— Тригер? — спитала Грейс.

— Так, тригер. Перенавантаження стресом для ініціації видінь.

— Але навіщо? Щоб ти належно працював гвинтиком у системі?

— Не знаю точно, можливо, щоб показати, виправдати мале зло. Виправдати ці вбивства.

— Більше схоже на гру зі смертю.

— Все дуже заплутано, вони завжди на крок попереду. Але я впевнений, що знайду того чи тих, хто чинить самосуд. Це принципово.

— З іншого боку, це добре, чи не так? Можливо, за все життя ви б з Кросбі не розкрили ці справи! Просто не знали б, що існує така погань, і що ця погань живе у місті, живе на планеті. Можливо, це мале зло має якесь виправдання?

— Ні, — заперечно відповів Коул. — Якщо ми будемо виправдовувати таки дії, то ми і самі невдовзі станемо осередком малого зла, а потім… потім просто не зможемо провести межу між малим та великим злом. Вона буде стерта, і ми опинимось на місці тих, кого переслідували все життя. Перетворимося на злочинців, яких маємо саджати за ґрати. Ні, я з цим не згоден, я не хочу стати тим, хто виправдовує злочин, навіть якщо він несе у собі благо чи спасіння для інших.

— Ти змусив мене замислитись, Алане. Але все ж думаю, що дії цього або цих людей все ж можливо виправдати. Хоч як?

— Скільки людей, стільки і думок, я не збираюсь засуджувати тебе за це, Грейс. Але я буду триматись своїх принципів.