Сувенір

Дзвінок

[Ланкашир, наші дні]

— Я бачу, хто їх торкався раніше! — доноситься легкою луною.

Гудок потяга розбудив його. Лоб спітнілий, дихання пришвидшене. У правиці — легкий відгомін дитинства. Востаннє тремор у руці прокидався, коли Алан ще служив у Бірменґемі. Майже п’ять років тому. Він розправив пальці та напружив усю руку. Стиснув у кулак. Знову розправив. Підвівся з ліжка. Поглянув на годинник.

— Дідько. Ще так рано.

Він підійшов до дверей ванної. Заплющив очі та клацнув вимикачем. Лампа над раковиною зашипіла, кілька разів блимнула, подібно до спалаху камери. Алан намружився, повільно розплющуючи очі. Біль від яскравого світла перехопив ініціативу в залишків тремору. Крок уперед.

Коул повернув голову ліворуч, вдивляючись у своє відображення. Праворуч. Шукаючи нове сиве волосся над вухами. Провів долонями по обличчю. Увімкнув воду. Намилив руки рахуючи до восьми. Змив. Знову намилив. Вісім. Змив. Витер одноразовим рушником та підняв на рівні чола. Подивився на себе у дзеркало. Закрив очі та видихнув.

Легка заграва розповзалася небокраєм. Тихо. Тільки десь далеко лунало залізне стукотіння коліс товарняка. А холодний, пронизливий вітер із затоки Моркем щипав носа запахами солі та мокрої затхлості. Він змусив застебнути куртку до самого підборіддя й підняти зім’ятий комірець.

День обіцяє бути похмурим. Дорога до відділку неминуче слизькою. Задзвонив телефон. На екрані: «Мудило з Престона».

— «Срань», — подумки вилаявся Алан.

— Старший криміналіст Коул.

— Підвищили? — голос звучав так, наче чоловік проковтнув жменю гравію.

— Тільки через нестачу професійних кадрів. Нумо ближче до справи, Честере.

— Так, це тобі не Бірменґем. Коротше в окрузі ти залишився сам. Суїцид у Галтоні.

— Я ще навіть кави не випив. Паркуюсь біля відділку, — обурився Коул та довбанув рукою по керму.

— Мені насрати. Координати вже мали надіслати. До речі, як рука?

— Не тремтить, — сухо відповів Алан.

— Дякуй богові, що тебе тут, у Ланкаширі, терплять. Та ще й рости дають. Сука. Коротше, за роботу, старший криміналісте Коуле, — у слухавці почулися короткі гудки.

— Мудило.

— «Чому не Нельсон дзвонив? Дивно».

Дорога не зайняла багато часу. У вікні нескінченно тягнулись лише поля та вічнозелені переліски. В етері фургону — радіомовчання та пряний аромат кави.

Вуличками міста блукали люди, сонце ховалось за хмарами. А вітер, здавалось, оскаженів ще більше. Алан зупинився за адресою. Тихий район, маленькі будиночки. Молоді дерева висаджені через абсолютно однаковий проміжок уздовж тротуару. На стовбурі біля дому було оголошення зі світлиною домашнього улюбленця, який лежить на колінах жінки: «Ви не бачили мого котика? Якщо ви його знайшли, будь ласка, подзвоніть за номером». Класичні проблеми спальних районів, подумав Алан. Він перевдягнувся в Тайвек, взяв кейс та попрямував до офіцера, що чергував біля дверей.

— Журнал, — не вітаючись, запитав Алан констебля.

— І вам доброго ранку…

— Просто дай журнал.

— У вас там в Ланкаширі траур чи що? — запитав молодик, передаючи теку.

— Попустися. Де жертва? — Алан швидко пробігся прізвищами тих, хто заходив до будинку.

— Міс Кері Фелпс, тіло на другому поверсі. Перші двері праворуч. Мати знайшла її у ванній. А ще її знудило просто в раковину поруч.

— Ясно. Викликай офіцерів коронера.

— Слухаюсь, сер, — він потягнувся лівою рукою до рації на плечі. Зупинився. Розвернувся обличчям до дверей. Підняв вгору правицю. — Двері ліворуч, дибіл.

Оселя виглядала охайно. У великій вітальні стояли крісла та диван, вкриті в’язаними пледами. Скляна шафа з купою щасливих фотокарток молодої чорнявої жінки. Кухня прибрана, помитий посуд у кошику біля раковини. У повітрі — легкі кислі нотки.

Коридор на другому поверсі здавався надто вузьким, клаустрофіним. Тут пахло абсолютно інакше. Алан відчув дисонанс у застійному повітрі. Свіжий запах смерті змішувався з легким, майже непомітним смородом стерильності. А ще мускус.

Він відчинив перші двері праворуч. Помилка.

— Ти ідіот! Перші ліворуч. — гаркнув Алан.

Спальня, осяяна млявими променями; ліжко прибране, речі обережно складені на стільці. На довгастому столі ще фото. Жінка була самотня, це однозначно, але, судячи з фотокарток — щаслива та безтурботна. Вона обожнювала подорожувати.

Двері ліворуч. Залізистий запах крові, який рикошетив від кахельних стін, пробивався крізь захисну маску. Вода у ванній каламутно-іржавого кольору. На дзеркалі — залишки крапель конденсату.

Обличчя жертви було занурене в воду вище кінчика носа. Вираз спокійний, розслаблений, наче вона була рада позбутися життя. А світло, що химерно переломлювалось на поверхні, підсвічувало закляклі очі. Здавалося, що жінка дивилася просто на нього не відводячи погляду.

У куточках ванної стояли різноманітні засоби догляду та незграбно розфарбовані статуетки з подорожей. Алан роззирнувся довкола, заглянув до раковини. Подивився нижче, в середину. Погляд зупинився на блювотинні. Його майже знудило. Ще раз поглянув на тіло. Мозок уявив, як ще тепла кров змішується з чистою, прозорою рідиною утворюючи багряні хмари. Як молода міс повільно виштовхує останнє повітря з грудей. А її обличчя розпливається в усмішці.

Алан дістав камеру та зробив декілька загальних планів кімнати. Зафіксував положення тіла відносно дверей та раковини. Сфотографував вчорашній сніданок матері небіжчиці. Рівень води у ванній. Розташування баночок та скляночок.

Рука почала німіти. Алан зробив паузу та змінив лінзу на об’єктиві. Тепер — крупні плани тіла. Передпліччя.

Він відклав фотоапарат та помітив рівень води у ванній за допомогою стрічки. Забрав декілька зразків рідини.

Камера знову у руках. Макрозйомка. Масштабна лінійка. Бризки на стіні біля лівої руки. Обличчя жертви, крупний план. Він опустив фотоапарат та передивився щойно зроблені знімки. Увагу привернули бризки крові на кахелі. Їх було декілька. Занадто чіткі для приміщення, де на дзеркалі ще залишились краплі конденсату. Він збільшив світлину у декілька разів. Фарба, видихнув Алан. Взяв тампон та зробив мазок — нічого.

Він випрямився та ще раз озирнувся. Ніяких зачіпок, ніяких записок чи листів. Це вже другий випадок, коли жертва не залишає після себе нічого. Факти, як завжди, свідчать про самогубство. Алан тільки не міг зрозуміти мотив. Як вона дійшла до цього, коли, здавалося б, була щасливою? Хоча поняття щастя для кожного різне.

Дві смерті за місяць. Для Ланкаширу це занадто, хоч і обидва тіла за його межами. Усе виглядає по-справжньому. До болю буденно. Слідів злочину немає. Зі слів матері — вхідні двері були зачинені. Зачинені з середини на ланцюжок. Він це почув, коли міняв фільтр на лінзі. Алану здавалося, що він упускає щось непримітне. Або тільки хоче поєднати ці два випадки, у жертв яких немає нічого спільного, окрім констатації смерті.

— Закінчив, Пуаро? Можна прибирати? — почувся голос Грейс у навушнику.

— До усрачки налякала! Гакслі поруч? Треба спочатку спустити воду. Приготуйте фільтр для зливу.

— Прийнято, — це вже Гакслі.

— Підгузки нові принести?

— Обожнюю твої жарти, Грейс, — тон старшого криміналіста здавався надмірно саркастичним, хоча десь глибоко у серці, ці жарти і справді йому подобались.

Коли вода зійшла, Алан обережно оглянув зап’ястки. Розрізи вздовж передпліччя. Лезо ліворуч від сідниць. Повторна фотофіксація.

Гакслі завів під спину та стегна жінки широкі стропи. Вони разом із Грейс обережно підняли тіло, дали стекти воді й завантажили труп у вініловий мішок на ношах.

— Руки треба протерти, — наполіг Алан.

— Щось забагато самогубців цього місяця, не вважаєш, га? — якось іронічно вимовив Гакслі.

— … — Алан стиснув плечима.

— Я закінчила, можеш вдягти пакети на зап’ястки, — сказала Грейс піднявшись з колін.

— Дякую.

— О! Ти чув напарничку? Алан вміє сказати «спасибі»!

— Це лише значить, що він тебе поважає, Грейс. З таким темпом й весілля не загорами!

— Я б не відмовилась, — хіхкнула дівчина.

— Іди в сраку, Гакслі, — різко відповів Алан.

— Ти диви який ніжний! Ну, хрін з тобою, іншого знайду. Таких як ти цілий світ.

— Ще побачимось.

— Пішли, мала! — Гакслі потягнув її за лікоть.

— Але одного дня я таки затягну тебе у паб, — знову Грейс.

— Авжеж! Та, скоріш за все, це буде мій власний труп, — відрізав Алан.

— Довго придумував?

— Ідіть уже, мені ще працювати.

— До зустрічі, латексний хлопчику!

Алан повернувся до відділку вже після обіду. Піднявся нагору. Увімкнув лампу в кабінеті. Частково заповнив звіт. Нав’язливі думки, що ці останні смерті пов’язані, не хотіли залишати його на одинці. Хоч це і не зовсім його справа. Він все шукав докази, переглядав на комп’ютері знімки знову й знову поки сутінки не накрили місто, а ліхтарі не спалахнули гострими конусами. Але відповідь так і не приходила.

Він вже повертався додому, але різко змінив маршрут проїхавши на червоне. Алан повільно під’їхав до будинку першої жертви вимкнувши ближнє світло. Зупинився. Постояв біля дому з пів години та поїхав, не знайшовши причини, яка б поєднувала ці два самогубства. По дорозі переключився на думки про Грейс. Вона йому подобається. Тонка міміка, легкий аромат гарбуза, який іноді заважає на місці та блискучі очі. Витончені руки й тепла посмішка.

Над біло-синім маяком, по колу, кружляли баклани. Голосно гоготіли, перекрикуючи шум прибою. А пінисті хвилі розмивали пляж повний безлюддя. Сонце ховалося десь за хмарами. Солоний вітер щипав носа. Пісок рипів під ногами. Коул знає, що це сон. Він вже його бачив.

Туман осів на узбережжя. Наче хмари опустилися з небес, щоб огорнути в обійми весь світ навколо Алана. Округла будівля потроху зникала в мареві. Навіть крики птахів меркли в цій гущавині невидимих крапель.