Сувенір

Кладовище домашніх тварин

[Галтон, наші дні]

Ранок видався сонячним, але холодним. Крижане повітря перетворювало подих Алана на густу пару, яка здіймалась у неймовірно чисте небо, де маленька, біла плямочка сонця зависла високо над обрієм. Калюжі на сухому асфальті, вкриті тонкою мембраною льоду.

Алан припаркувався позаду автівки слідчого Кросбі біля невисокого паркану дому міс Фелпс. На молодому дереві був прибитий скобками пожовклий аркуш паперу — об'ява. Судячи з її вигляду, дуже стара. Вицвілий шматок благав допомогти з пошуком домашнього улюбленця. Він згадав, що бачив його, коли був тут уперше, але останнього разу Алан не звернув уваги бо перед деревом стояла велика вантажівка.

З сусіднього дому вийшов хлопчина у сірому пальто, потер руки та сплюнув у зів'ялу клумбу. Коротко зустрівся поглядом з Аланом та прискорив крок, повертаючи в іншу сторону. Знову озирнувся. В цей момент Раян Кросбі вийшов змашини.

— Гей, малий! — окликнув його детектив. — Є хвилинка потеревенити?

— Я поспішаю, у мене заняття скоро почнуться, — вигукнув хлопець.

— А ну стій, Малкоме Джефріс! — закричала жінка, що щойно вийшла з того ж будинку. — Зупинись, коли з тобою розмовляє офіцер поліції!

— Дякую, мем? — питально відповів здивований Кросбі.

— Та ну що ви, цей малий пройдисвіт боїться вас, як вогню, але мене більше. Йди поспілкуйся з офіцерами, хутко! — вигукнула вона знову.

— Так може, ми краще з вами поспілкуємось?

— Запрошую зайти до нас на чай, офіцери, після розмови з Малкомом. Якщо забажаєте.

— Добре, мем, ми подумаємо. Можливо хлопчина дасть нам достатньо інформації.

— Добрий ранок, — звернувся молодик, опустивши очі на тротуар.

— Доброго ранку, офіцери! — вигукнула жінка. — Нічому цю молодь життя не вчить! В голові тільки телевізор та телефон, навіть сексом не займаються, напевно, дрочать на порно і цього достатньо. А може і без порно. Хто його знає. Покоління ідіотів. На голову ще собі насріть, щоб м'якше спалося. — огризнулась жіночка та зникла за дверима.

— Не звертайте на неї уваги, вона вже давно того — поїхала. — він покрутив вказівним пальцем біля скроні. — Стара мимра.

— Бачу, ви дуже близькі, — посміхнувся Алан.

— Еге ж, це моя тітка Аманда, хвора на всю голову.

— Досить балачок, до справи. Ти знав сусідку, що праворуч від вашого дому? Кері Фелпс? — грубо спитав Кросбі.

— Так, але… — він зробив коротку паузу, обличчя почервоніло. — Не дуже добре.

— А твоє обличчя каже зовсім інше. Чого соромишся? Підглядав за нею у вікно, поки міс Фелпс голила ноги?

— Дідько, знову я влип, — сказав хлопець, блукаючи очима туди-сюди. Він підійшов трішки ближче, поглянув у вікно та зашепотів. — Я з нею переспав з пів року назад, п'яна вона була, та і я теж. Тільки ви не розказуйте це моїй тітці, будь ласка, бо у неї дах зірве. Їй вона ніколи не подобалась.

— Ну трахнув ти сусідку, і що далі? — похитав головою Раян.

— Після цього я ігнорував її, як тільки міг. Навіть ночував у друзів. А вона мені все есемески слала, дзвонила. Я навіть номер змінив.

— Ближче до суті, малий, ти наче казав, що спізнюєшся на заняття.

— Чорт, так, — він незадоволено скривився та почухав світловолосу макітру. — А потім я дізнався, що вона того, вкоротила собі віку, здохла. Може, вона це через мене?

— Сумніваюся, на Бреда Піта ти не схожий, — пожартував детектив.

— Дуже смішно, дівчата у коледжі так і вішаються на мене. А ви точно впевнені, що це не з-за мене?

— Королевою клянусь, малий. Викинь це з голови. Ти помічав, щось дивне, незвичне у поведінці Кері?

— Та ні, самотня така баба була, я, якщо чесно, на це уваги ніколи не звертав, а той перепихон чисто випадковість.

— Все, вали до біса, Малкоме, — сказав Раян, проганяючи хлопця рукою. — Вчись добре, щоб не скінчити, як твоя тітка, як ти сказав її там звуть?

— Аманда Уокер. До побачення, панове офіцери.

— Бувай, малий.

Алан прочинив низеньку калитку з кованого прутка, Кросбі за ним. Разом встали біля дверей. Коул обернувся. Вузенький занепалий газон був всіяний глиняними статуетками гномів різного калібру, деякі були без голови або без кінцівок. Йому на мить стало не по собі.

— Бісові гноми. Згорблені, з випуклими очима та масними пузяками, в яких могли поміститися маленькі хлопчики або дівчатка. Пожирачі маленьких дітей.

— Серйозно? Гноми? — спитав Кросбі та тричі постукав у двері, які майже одразу прочинилися.

— Це ви, офіцери, — зауважила жіночка з занадто блискучими очима.

— Так, детектив Раян Кросбі, це Алан Коул. У нас до вас є декілька запитань.

— Бажаєте чаю, хлопці?

— Тільки якщо ви будете відповідати на мої питання, місис Уокер.

— Міс Уокер, — випалила Аманда, наче ставлячи крапку на всьому її житті.

— Добре, міс Уокер.

— Тоді заходьте та сідайте біля коминка, і зніміть свої брудні чоботи. Я не потерплю багнюки у своєму домі!

— Так, малий був точно правий, у тітки дійсно невелике помутніння, — шепнув Раян на вухо Алану.

Велика кімната була затишною та чистою. Два зручних крісла стояли навпроти холодного коминка. Навпроти диван, посередині низький стіл з брудними колами від десятків чашок. Біля кожної стінки — шафи, наповнені різноманітними фігурками, серед яких здебільшого переважали порцелянові блискучі гномики з гачкуватими носами. Спиною Алана прокотилася хвиля мурах. У дальній шафі, поруч зі сходами, які вели на другий поверх, він помітив знайомі обриси маяка. Біло-синього маяка. Важкий ком, наче камінь, застряг у горлі сержанта. Тремор прокинувся у лівиці. Він намацав ліки у кишені, витягнув, відкрив. Дістав пальцями пігулку та швидко проковтнув.

— Споглядаєте мою вишукану колекцію? — спитала жіночка. Вона ледь діставала потилицею підборіддя Алана, а здалеку не здавалася такою низькою. — Подобається, так?

— Якщо чесно, міс Уокер, гноми лякають мене до усрачки.

— Вам що, дванадцять років офіцере? — усміхнулась вона. — У дорослої людини не може бути фобій!

«Скажіть це моїм рукам», — подумав Алан.

— Сідайте, не звертайте уваги на моїх улюбленців, вони вам нічого не заподіють.

— А що до фігурки маяка? Вона дуже відрізняється від ваших карликів.

— А, ця? — Аманда тицьнула пальцем на скляні дверцята. — Мальком подарував, ще роки два чи три назад.

— Ясно, — сказав Коул. Та відчув, як щось важке спало з плеча.

«Ні, малий тіткин йобар точно не вбивця, він скоріше у штани накладе, ніж візьме до рук зброю».

— Ось, будь ласка, візьміть чай.

— Що це? — відсьорбнувши губами гарячий ковток, спитав Кросбі.

— Це липа, ромашка та полин.

— Дивний присмак, але смачно, — збрехав він та відставив маленьку чашку на столик між кріслами.

— Це дуже корисно для здоров'я. Пийте чай, він підіймає тонус, я завжди бадьора у свої сімдесят шість.

— Угу, — кивнув Раян. — Що ви мені можете розказати про свою сусідку міс Кері Фелпс?

— Не подобалась вона мені, — скривилась Аманда. — Відьма вона! От зуб даю, справжнісінька відьма!

— Та що ви кажете?

Вона точно кукухою поїхала. Алан показав йому нотатку у блокноті.

— Бачу ваш погляд, не вірите мені. Ще й колега ваш там щось підсовує. Записки якісь. І з головою у мене все в порядку, я навесні у лікаря була! А якщо кажу, що вона відьма, то вона відьма. Паскудна та мерзенна крадійка.

— Як ви прийшли до такого висновку, міс Уокер? У вас є докази?

— Доказів немає, але повірте мені на слово! Коли це дівчисько сюди переїхало, ця нечиста сила, понад чотири роки назад, у нашому районі почали пропадати домашні улюбленці. Першим пропав кіт покійної місис Фіцджеральд, що на сусідній вулиці. Як вона сумувала за ним, бідненький Пухнастик.

— Коти звірі примхливі, він міг і сам піти, — Кросбі знизав плечима.

— А потім зник шпіц містера Брауна, я не любила цю шавку, але йому він був дуже дорогий.

— У який проміжок часу це трапилось? Пам'ятаєте?

— Пухнастик зник наприкінці зими, якраз, коли приїхала ця відьма! Богом клянусь, диявол вона. А Їжачок містера Брауна десь через півроку, восени, у вересні, чи то вже в листопаді, точно не пам'ятаю.

— Це дуже великий проміжок часу, міс Уокер.

— Зачекайте, я ще не закінчила. Через три-чотири місяці зник перський кіт Фанні, що живе за будинком містера Брауна. Вона його випустила погуляти на ніч, а він більше не повернувся. І богом клянуся, Фанні казала, що у ту ніч чула жалісне скиглення. Вона була впевнена, що це її кіт.

— Міс Уокер, будь ласка, ближче до суті. Ви підозрювали міс Фелпс у викраденні тварин?

— О, так! Ця відьма, це вона крала маленьких, напевно жертвоприношенням займалась. Чорною магією! Майже у всіх сусідів протягом цих трьох років зникли домашні улюбленці. Поділом цій почварі, вона цим зробила всім ласку, що вкоротила собі віку.

— Це звучить, як один великий жахастик, — пирснув слідчий.

— Всі думали, що це вона. Навіть діти обходили її домівку стороною.

— Чому ви не викликали поліцію?

— Ми викликали, але з мене тільки посміялися.

— І що? Більше таких випадків не було за ці майже п'ять місяців?

— Жодного! — вигукнула вона. — Клянуся, відьма вона була!

— Тоді мали б бути якісь докази, сморід хоча б. Ви таке помічали?

— Ні, — насупивши брови відповіла Аманда.

Токсидермістка? Алан знову показав блокнот і згадав, що у будинку пахло видубленою шкірою.

— Чай, до речі, огидний, міс Уокер. Як ви таке п'єте? — не стримався Кросбі.

— Смаки різні, мені подобається.

— Еге ж.

— Можете мені не вірити, детективе Кросбі, але я впевнена, що маю рацію. Відьма вона.

— Ми дізнались все що хотіли. На все добре. Дякую за чай. — вони вдвох встали та попрямували до дверей.

— Ой, не брешіть та бувайте! — сказала жіночка та гримнула дверима за їх спинами.

Від трав'яного чаю шлунок почало зводити спазмами. У роті засуха. Алан відкрив куртку, заліз до внутрішньої кишені, дістав ключ від будинку міс Фелпс. Ще раз поглянув на пожовклу об'яву зі зниклим котом.

— Щось неймовірне. Чорна магія. Таксидермія? — спитав Раян, коли вони підійшли до машини.

— Не впевнений, але останні два рази, коли ми тут були я відчув легкий сморід шкіри, але не дуже придав цьому значення. Коли ви робили первинний обшук будинку ви нічого не знаходили підозрілого?

— Нічого такого.

— Підем обшукаєм будинок ще раз, — Алан показав ключ.

Приміщення було холодне та порожнє. Ні диванів, ні столів, ні шаф. Квадратні світлі плями на стінах різко відрізнялися відтінком від вицвілих, коричневих шпалер. На першій сходинці записка від Холі.

Якщо ви, детективе Кросбі, захочете побачитись, я буду тут у вівторок, після ланчу. Холі Фелпс.

— А вона на тебе запала, — зауважив Алан.

— Іди до біса, чуваче. У мене дружина та донька. — він показав середній палець.

— У кінці навіть смайлик. Хоча почерк вражає, майже каліграфічний. Ми розминулись, сьогодні середа. — він перегорнув папірець, де знизу був ще один напис, ручкою іншого кольору. Ці слова були вже не такими рівними, нахил інший, букви скачуть у дивному танку.

Коли ви закінчите свої справи, будь ласка, не забудьте віддати мені ключ. Зателефонуйте мені. Треба поговорити. 441515974562, Холі.

— Ось це вже дивно, — Алан показав зворотню сторону слідчому.

— Так, — кивнув Кросбі. — Підемо нагору?

— Угу.

Килима, що вкривав сходи на другий поверх не було. Алан повільно підіймався, спостерігаючи, як з рота вилітають клуби пари. Він не квапився, попереду був цілий день, на годиннику лише половина одинадцятої.

Двері у спальню та ванну кімнату зачинені. Тільки останні двері, біля самого вікна ледь прочинені, наче хтось забув їх закрити у поспіху. Вони зайшли у велику кімнату праворуч. Тут теж було порожньо, а ще дуже яскраво, так, що Алан прикрив очі рукою від сліпучого сонця. Він підійшов до вікна та подивився униз на рівненько підрізані кущі троянд та охайно прибране заднє подвір'я.

Вони вийшли та рушили далі по коридору до дверей ліворуч. Тьмяне світло заливало невелике приміщення, що теж було порожнім, тільки довгувата білосніжна ванна з коричневим нальотом на дні нагадувала про скоєне вбивство.

Алан підійшов до прочинених, останніх дверей. Серце чомусь почало прискорено битись. Рука сіпнулась, ще не торкнувшись холодної металевої ручки. Тіло пробрало дрижаками. Він непомітно для Кросбі зняв чорну рукавичку. Потягнувся до округлої ручки знову. Міцно обхопив її та одразу відчув морок, що заполонив його розум.

— Ні, ці пухнасті огидні килимки ніхто не побачить, ніколи. Ні, тебе всі запам'ятають, як щасливу мандрівницю. Самотню, але щасливу. О, доню, що ж ти накоїла. Моя крихітко…

Жіноча рука тримала перед собою картонну коробку, друга поспіхом штовхнула двері. У тьмяному світлі ламп коридор другого поверху здавався занадто вузьким, як і тоді, в перший раз. Алан уловив запах нової шкіри, наче був у магазині елітного взуття. Швидкоплинне дежавю, майнуло у голові.

Він відпустив ручку. Відчув, як носом лоскотно стікає кров, як стінкою горла вона повільно ковзає до шлунку. На губах присмак заліза. Алан закинув голову догори та витер ніс рукою.

— У тебе кров носом, — зауважив Раян.

— Тиск піднявся певно, — збрехав Алан. — Підійди ближче, принюхайся.

Кросбі підійшов ближче, заглянув у кімнату. Вдихнув через ніс на повні груди.

— Смердить, як у крамниці взуття. Дідько. Може, Аманда Уокер мала рацію? Кері не була відьмою, це точно, дитячі казочки. А от вбивати домашніх улюбленців — можливо. Вона могла бути садисткою. Самотньою, схибленою на розум садисткою. Гарна, завжди посміхається, щонайменше на десятках фотографій. Непомітна душогубка тварин.

— І за це була покарана, — вимовив Алан витираючи носа серветкою.

Вони спустилися сходами та вийшли на заднє подвір'я. Кросбі оглянувся навкруги, Алан зробив теж саме. За маленькою, відкритою альтанкою, ліворуч від якої росло дерево, вони побачили ще кущі троянд. Колючі, рівненько підрізані гілочки, наче застряглі списи, стирчали у вогкій землі. Кущів було не більше з десятка, переважна більшість росла уздовж низького паркану.

Тоді, першого разу, Алан цього не помітив, бо був кінець весни, все було квітуче та затягнуте густим оксамитовим листям. Та і тоді він ще не знав, що це не суїцид, а вбивство. Хто міг подумати, що така файна та молода жінка може бути Джеком Риппером у світі домашніх тварин.

— Під кущами? — спитав слідчий на що Коул лише кивнув.

Вони повернувся у будинок, зачинили двері на заднє подвір'я. Вийшли з дому, закрили вхідні двері. Раян з огидою подивився на всю споруду.

— Сподіваюсь, що твоя мертва дочка, Холі, прийде до тебе та здере шкіру живцем, щоб ти знала чим займалась твоя садистка Кері, — вголос подумав Раян.

— Так, — видихнув Коул.

— Диспетчер, детективу Раяну Кросбі. Прийом.

— Диспетчер слухає, — відповів шиплячий голос.

— Мені потрібна група кінологів у Галтон, на адресу Кінг Стріт тринадцять дріб один.

— Добре, зроблю запит. Зачекай пару хвилин. Будь на зв'язку.

— Та нікуди я не дінусь, матері його ковінька, — нервував Кросбі.

— Відбій, — прошерхотів радіоприймач.

Раян Кросбі мовчки пішов до своєї автівки. Алан теж. Він притулився до білого-синього кузова та закурив. Легені повільно наповнювались їдким димом, який трішки заспокоював старшого криміналіста. Він подивився на правицю без чорної рукавички. Пульс прискорився.

Алан стиснув цигарку між губами. Заліз в автівку, відкрив лівицею бардачок та дістав нову пару чорних нітрилових рукавичок. Зняв з лівої руки стару, швидко вдягнув нові. Ковтнув застряглий у горлі ком. Затягнувся останній раз та викинув недопалок на сірий асфальт, що червоними іскорками розлетівся навкруги.

— Псячі ноги! — почулось з автівки Раяна. — Що ж ти за така бездушна людина була, Кері Фелпс? Подобалося знущатись з тварин? Почваро!

Але Алана у цей момент бісило, не те, що вони наче і розкрили злочин, але задоволення чи полегшення він не відчував взагалі. Тільки гнів. Ненароком йому самому закортіло стати тим вбивцею, що так майстерно забрав життя педофілів Пенроуза та Джонатана, а ще цю паскуду Кері Фелпс. Він хотів би подякувати цьому незнайомцю. Та Алан людина принципова, для нього закон стоїть на першому місці. Якщо це не загрожує життю. І він ніколи не вчинив би самосуд. Ні, він не такий, він порядний, хоча й байдужий.

Піднявся легкий вітер, Алан Коул здригнувся від холоду, сів у фургон, зачинив двері та завів двигун. Виставив двадцять п'ять градусів на консолі. Відкинув спинку сидіння повністю назад та ліг, закинувши руки під голову. Непомітно для самого себе він задрімав окутаний теплим повітрям.

Нав'язливий стук у вікно вирвав його з обіймів сну. На спітнілих вікнах автівки ледь виднілися дрібні краплі дощу. Він вимкнув все ще працюючий двигун та вийшов з салону. Протер очі, вдивляючись у похмуре небо. Сіяла мерзенна крижана мряка та обпікала обличчя, наче кислота.

— Ну що там? — спитав Алан.

— Кінологи тільки приїхали, — відповів Кросбі. — Це мій колега Алан Коул.

— Офіцер Бетті Галловей, дуже приємно, — молода, трішки опасиста жінка простягнула пухку, мов вата, долонь. Здивовано глянула на огорнуті чорними рукавичками руки Алана.

— Навзаєм.

— Біля машини Пол, Пол Аткінсон, він старший у групі. А біля нього наші улюбленці Джінжер та Гризун.

— Угу, — буркнув Алан, прямуючи до собак.

— Не доброго дня, панове. Я — Пол, — простягнув руку високий коп. — Це Гризун та Джинжер.

— Я вже йому сказала.

— Ну добре, що будемо шукати та де?

— Точно не знаю, скоріше за все, кістки хатніх тварин на задньому подвір'ї того дому, — сказав Раян та подивився на Алана.

— Ви знущаєтеся, детективе Кросбі? — спитав Пол.

— Зовсім ні, — похитав головою слідчий.

— Бетті, візьми з багажника лопати.

— Так, сер.

— Ну веди.

Вони пройшли вітальнею та через порожню кухню, вийшли на заднє подвір'я. Алан озирнувся назад. У сусідньому будинку, з-під майже прозорої штори, виглядало обличчя Аманди Уокер.

«Ще одна допитлива жіночка», — подумав він.

— Де саме шукати? — спитав Пол.

— Під кущами троянд, — сухо вимовив Кросбі.

— Я таким лайном ще ніколи не займався, детективе. Це перший раз. Ну що, подружко, пішли шукати? — звернувся він до собаки, яка голосно гавкнула у відповідь. Гладкошерста американська вівчарка підійшла до першого куща троянд та одразу занепокоїлася, на морді з’явився вишкір. Собака почала рити ще пухку, вологу землю.

— Це несерйозно, — зауважила Бетті.

— Чому ж? — спитав Раян Кросбі з кам’яним обличчям.

Офіце Пол Аткінсон копнув глибоко, відкинув сиру землю. Обкопав весь кущ. Ледь витяг його лопатою. Копнув ще раз. Почувся тихий хруст, лопата встромилась у щось тверде. Він почав розгортати землю навкруги. Попереду чулось гавкання собак.

— Тут блять довбане кладовище! — гаркнула жінка. — Ідіть сюди.

— Якого біса? — спитала Пол, опустивши погляд на жовтий кішки, що був припорошений землею. — Господи. Тут тільки кістки. — сказав Пол.

— Так, тільки скелет тварини, а де залишки шкіри? — додала Бетті. — Що тут за людина жила? У мене аж все тіло дрижаки пробрали! Хай йому грець! Чорт!

— Тут жила молода жінка, вона вкоротила собі віку, — збрехав Раян. — Ми допитували сусідів, одна жінка сказала, що коли ця людина сюди переїхала, то почали зникати тварини. Я спершу подумав, що це якийсь дитячий садок. Але це продовжувалось три роки. Сюр ви скажете, але факти говорять протилежне.

— Якщо існує собаче пекло, то ця жінка має потрапити саме туди, щоб її розірвали на шматочки. Почвара! Як так можна поводитись з тваринами, що вони їй такого зробили? — на емоціях швидко белькотала Бетті.

— Так, їй саме місце у пеклі, — зітхнув Пол. — І що далі? Якщо вона вкоротила собі віку, то за ґрати вже не сяде.

— Далі ми розберемось самі, не все так просто. Деталі справи я не можу вам сказати. Але додам, що це лише початок. — підвів для себе Кросбі. — Життя та смерть.

Свинцеве небо погрожувало пуститися зливою. Вже вкотре майнула блискавка. Десь удалечині потужними розкотами загуркотів грім. Відлунням сховався за лісом. Радіоприймач шепотів містичними хвилями, що ширилися по салону фургона. З рота Алана Коула вилітала ледь помітна біла пара.

— Світ повний виродків. Головне — самому не опинитися тим виродком.