Сувенір

Джерело

[Ланкашир, наші дні]

— Алане! Алане! Та прокинься вже! — вчепившись у його плече, казала Грейс.

— Життя та смерть…

— Що?

— Життя та смерть, — повторив він, а зіниці Грейс заполонили майже все око.

— До чого тут це? У тебе пульс, як у коняки на перегонах. Жахи наснились? Ще й весь мокрий, сходи під холодний душ.

— Надто реальний, щоб бути жахом, — видихнув Алан.

— Це просто сон, любий, він нічого не значить, сходи в душ, стане легше, обіцяю!

— Не хочу я в душ, Грейс, — відмовив він.

— Іди і не біси мене, спітнілим я тебе назад у ліжко не пущу. Тож нумо, хлопчику, топ-топ ніжками, а я зміню простирадло.

— Чорт з тобою, — буркнув Алан.

— Та що з тобою не так?

— Нічого, я пішов у душ.

— Сходи до мозкоправця, з'ясуй, що оте «нічого». Поговори, бо зі мною ти перестав спілкуватись.

— Може, так і зроблю.

— Мудак! — гаркнула на нього Грейс.

Вода, що стікала тілом Алана, змушувала шкіру покриватися дрібними пухирцями-сиротами. Серцебиття сповільнилось до нормального. Він стояв у скляній кабінці, спершись руками на стіну. Протяжно видихав та вдихав, занурюючи голову під холодні цівки води.

Не витираючись рушником, він вдягнув футболку та попрямував до спальні. Зупинився у дверному проході. Біле сяйво повного місяця вкривало ніжне обличчя Грейс, виблискувало у волоссі, гралося химерними тінями на стінах, тануло у мороку кімнати.

«Як може бути все настільки складно, що я не можу довіритися найближчій мені людині? Чого я боюсь? Тебе Грейс?»

— Ти вже прийшов? — спитала вона.

— Угу.

— Ну так лягай, обійми мене, Алане. Світ не обертається тільки навколо тебе. Поміть мене вже. Поміть нас, Алане. Нас. — з цими словами вона знову занурилась у сон.

— Я бачу, — пошепки відповів він.

«Бачу, але боюсь відкритись тобі. Я хочу помилятись, дуже хочу Грейс, ти навіть не знаєш, як».

Вранці Алан прокинувся у холодному ліжку. По шибці вікна ледь чутно барабанили дрібні краплі дощу, а небо затягла сіра завіса. Він перевів погляд на годинника, який показував шосту годину ранку та п'ятдесят дві хвилини. Схопив телефон з тумбочки, що стояла біля ліжка, та вимкнув будильника. Підвівся, потер очі руками й босяка поплентався на кухню робити свіжу каву.

Дорогою до відділку він слухав легке шипіння радіоприймача, заглиблений у свої думки. Двічі проїхав на червоне світло.

— Та пофігу, — сказав під ніс Алан, помітивши, що порушив правила, яким так намагався слідувати все життя.

На роботі всі були якісь мляві, майже нерухомі. Опасистий Том ледь підняв голову та скинув долонею догори. Патрульні підсапували, як зазвичай, на диванчику, не звертаючи уваги на Коула. Лише координаторка Бетті привіталась з ним.

— Доброго ранку, Алане, — млосно протягнула вона.

— Привіт, Бетті. Таке враження, що тут всі захворіли на апатію.

— Та це все клята погода, а ще магнітні бурі на сонці. Аж кістки ломить. Я вже другу чашку кави п'ю, ніяк не можу прийти до тями.

— Ясно.

— На південь би кудись, — сказала жінка, зробивши величезний ковток.

— На південь це куди? У Лондон чи на Мадагаскар?

— Спочатку звільнитись, а потім хоч куди.

— Не рано? Тобі скільки, Бетті? тридцять? — поцікавився Алан.

— Неввічливо питати жінку про її вік. Нам завжди двадцять п'ять. Затямив?

— Ну добре, добре. Я краще до себе піду, працювати. — сказав він та попрямував до кабінету, не зводячи очей з координаторки.

— Йди, йди, і перестань на мене дивитися, як на божевільну, — вимовила Бетті, зробивши ще один ковток з чашки-відра. — Не вмієш ти з жінками ладнати, Алане, бідна Грейс.

— Еге ж, хто, як не я, не вміє спілкуватись з жінками.

— Ти б до психотерапевта сходив би, Коуле, з тобою останнім часом щось не так.

— До біса вас всіх! — відповів Алан та грюкнув дверима свого офісу.

На столі стояла чергова порція тек, які треба було передивитись. Він закотив очі, похитав головою та вмостився у кріслі, увімкнув комп'ютер. Поглянув на скляну сферу, підняв, струснув її. Поставив на місце та видохнув. Пальці лягли на клавіатуру й почали дзвінко вистукувати по маленьких клавішах.

«Може, дійсно сходити до лікаря? Цікаво, лікар Берлінґ ще працює? Їй я зможу довіритись, напевно», — майнула чергова думка в голові Алана. Він дістав телефон та почав шукати адресу.

«Болтон, Бріджсайд сорок дев'ять. Закінчу з доповідями спочатку».

Алан Коул відсунув руки від клавіатури вже після ланчу, навіть не вставав з крісла, щоб піти викурити цигарку. Навіть не підвівся, коли зайшла Бетті та запропонувала свіжої кави. Ноги від довгого положення сидячи задубіли, а в колінах щось хруснуло коли він встав. Поглянув на годинника — чотирнадцять сімнадцять.

«Справу зроблено, час зустрітися з минулим. Я готовий. Напевно». — подумав Алан, вдягнув куртку та вийшов рішуче з кабінету.

— Вже йдеш? — спитала координаторка.

— Так, до психотерапевта, Бетті! — відрізав Алан, на що вона лише насупила тонкі чорні брови.

[Поїздка до Болтона.]

Офіс міс Берлінґ виявився звичайнісіньким приватним будинком з невеликою вивіскою над дуже низьким кованим парканом:

Психотерапевт. Берлінґ О.

«Буква О виглядає новою, міс Берлінґ звали Анна, чи я щось наплутав?»

Він підійшов до дверей та постукав. Через хвилину на нього дивилась молода жінка зі світлим волоссям та тонким виразом обличчя, дуже схожим з тим, що Алан бачив останній раз більш як двадцять років назад.

— Вибачте, ви Вільям Студжерс? — спитала вона.

— Ні. А міс Берлінґ у себе?

— Я міс Берлінґ.

— А ваша мати? — спитав Алан.

— На жаль, вона померла три роки назад.

— Співчуваю вашій втраті, міс Берлінґ. Я тоді певно піду.

— Просто Олівія, — відповіла молода копія лікарки, якою він запам'ятав її у той перший день. — Можливо я можу вам допомогти, сер?

— Старший криміналіст Алан Коул, — випалив він слова, як чергу з кулемета.

— Так офіційно, ну добре, — посміхнулась Олівія.

— Я деякий час лікувався у вашої матері, думав, що вона і зараз зможе мені допомогти.

— Зараз, на жаль, вже не зможе, — вона опустила очі додолу. — Але тепер я веду її старих пацієнтів. Тож, думаю, і з вами зможу продовжити лікування. Що скажете, старший криміналісте Алане Коул? У мене, якраз зараз вікно відкрилось у півтори години. Схоже Вільям не приїде.

— Навіть не знаю, якщо чесно, — відказав він.

«Якось надто швидко все складається».

— Не бійтеся, заходьте та сідайте на диван, зробіть собі чаю, а я поки швидко ознайомлюсь з вашою справою. Ну що? Згодні? Я, до речі, не кусаюсь. — вона моргнула.

— Грм, — прокашлявся Алан.

— Повністю вас розумію, довіритись першій перехожій людині складно, я не моя мати, скажу одразу. Але дайте мені шанс, і собі теж. Ну так що?

— Добре, — згодився Алан.

«Ідіотське рішення, вкрай ідіотське».

— Чудово! Перший раз завжди лячно, сама знаю. Хоча ні, брешу. Вибачте. — Засміялась вона. — Ніколи не була на прийомі у психотерапевта, і моя мама не рахується. Проходьте та сідайте на диван, а я долучусь за хвилину. Добре?

— Добре, — відповів він й пішов за стрункою постаттю Олівії.

«Це буде марна трата часу».

Зайшовши до просторого кабінету, Алан наче потрапив у минуле, на майже тридцять років назад. Підлога вкрита великим сірим килимом, на якому стояв коричневий шкіряний диван, а навпроти таке ж крісло. На стінах висіли позолочені лампи у вигляді канделябрів, млосно підсвічуючи бордові шпалери тьмяним, жовтим світлом. І довгасті шафи, наповнені різноманіттям книжок.

— Що ж, — сказала Олівія, сівши навпроти нього. — Значить, у вас мізофобія з самого дитинства. Як ви зараз себе почуваєте? Бачу, ви у рукавичках. Все настільки погано?

— Я вже не знаю, чи справді це мізофобія, — сказав Алан.

— Тоді розкажіть, що вас турбує? Треба з чогось почати, Алане. Витягувати інформацію з вас я не збираюсь. Я не детектив. І взагалі, не знаю, чому це я вас приймаю без попереднього запису. Певно, відчула, що я вам потрібна.

— … — Алан дивився у вікно, згадуючи, як тоді за шибкою кружляв сніг, як було тепло та затишно у кімнаті. Він вагався, хоча й відчував якусь дивовижну довіру до молодої міс Берлінґ. Перевів погляд на неї. Натягнуто посміхнувся.

— Рік назад я зрозумів, що не боюсь бруду та чужих речей.

— Тоді чому продовжуєте носити рукавички?

— Не знаю… Звичка? Мені просто одного разу стало байдуже. Хоча іноді ця відраза прокидається та турбує мене.

— Добре, — буркнула Олівія, наче даючи дозвіл на продовження.

— Проблема в іншому, — сказав він. — … — Пауза. — Коли торкаюсь речей, не завжди, але я бачу людей, які торкались їх раніше… Ні, не так, я не бачу саму людину, я наче і є та людина.

— Незвично… Значить у вас галюцинаційні припадки. Вони давно почались? Рік, два роки назад?

— Підозрюєте шизофренію, лікарю?

— Не знаю, потрібна ще інформація. Обстеження. Тож коли почалися ваші видіння?

— Перший раз, коли мені було вісім.

— Стоп, у вас галюцинації з дитячого віку? Суїцидальні думки? Манія? Параноя? Ви приймали якісь ліки? Зараз приймаєте?

— З десяти років приймав, — Алан задумався. — Чорт, не пам'ятаю назву. Проти тремору у руках.

— Проноран?

— Щось схоже, може, і він. З кінця минулого року не вживаю. Зараз тільки п'ю препарат для зміцнення судин. Торік переніс інсульт.

— Молодий ви для інсульту, та краще повернемось до галюцинацій…

— Це не галюцинації, надто реальні. Настільки реальні, що інколи межа між уявою та реальністю просто зникає, і я не розумію, де знаходжуся. І такі ж чудові сни.

— Плюс порушення сну, мордують жахіття? Чи просто неспокійний сон? Ви можете згадати, коли останній раз нормально спали?

— Ні, не жахи, скоріше хаотична реальність у перемішку з минулим. Ем… А спав я нормально, ну, може, рік назад. Трохи більше. Не знаю.

— Стрес на роботі? Важкі справи? Погана атмосфера у колективі?

— Стрес на роботі? Ну, він стрес на роботі, вже давно звична справа. Я навіть не помічаю це. Останнім часом працюю тільки в офісі. Сиджу за комп'ютером, натискаю клавіші. Можна сказати, мінімальний стрес. — Алан почав брехати.

— Здається, ви щось не договорюєте, але підсумуємо. У вас стрес, втома, порушення сну та періодичні галюцинації.

— Немає у мене галюцинацій! — вибухнув Алан.

— А ще надмірна роздратованість, — додала лікар.

— Ви мене не хочете зрозуміти та почути, до біса це все! Я краще піду. — сказав Алан та встав з дивану.

— А я думаю, що ви просто не хочете прийняти те, що ви хворі та потребуєте допомоги. У вас мізофобія, яку ви ніяк не лікували протягом тридцяти років, і до цього ще додався біполярний розлад чи навіть початкова стадія шизофренії. Але ж так простіше? Еге ж, Алане? Кинути цей перебіг подій у річище, та хай тече. Знаєте, інколи пацієнти реально невиліковні.

— Невиліковні, авжеж.

— Знайдіть джерело своїх страхів, Алане. Знайдіть джерело. — кричала Олівія йому у спину.

— Джерело? — спитав сержант, зупинившись перед дверима.

— Першопричину, сержанте Коул. Вам потрібна допомога, зрозумійте це!

«Джерело».

— Джерело, Олівія. Мені потрібне джерело.