Сувенір

Ти мій, а я твоя

[Карнфорт, наші дні]

Ранкове сонце виблискувало на білому полотні, що вкрило все місто. Від яскравого світла боліли очі, навкруги неймовірна тиша, а на вулицях суцільне безлюддя. Припарковані машини уздовж тротуару перетворились на кургани засипані снігом. Над дахами будівель здіймались у чисте небо тисячі струмочків білого диму.

Вдосталь надивившись на снігову казку, Алан розчистив вітрове та заднє скло, сів у фургон. Провернув ключі у замку запалення. Нічого не вийшло. Він спробував ще раз, і ще раз, і ще раз. Від холоду старий акумулятор зовсім здох та не показував ніяких ознак життя.

— Дідько! — вилаявся Алан, потягнув за важіль відкриття капоту й вийшов з автівки. Руками згріб сніг, підняв капот. Нахилився до акумулятора, поклав долоні над маленьким прозорим колом, закрив одне око та почав вдивлятись у чорну прірву.

— Бісів акумулятор, — боковим поглядом вловив машину коронерів, що повільно від'їжджала від дому міс Фелпс. Замахав руками, з надією, що його побачать. Червоні, довгуваті стопи загорілися майже одразу, з вікна висунувся Гакслі.

— Ти там що? Застряг, Алане?

— Еге ж, акумулятор в тачці помер, — гукнув у відповідь.

— Зачекай, зараз ми до тебе під'їдемо, тільки от розвернемось, — Алан викинув угору великий палець на знак згоди. Гакслі теж.

Через п'ять хвилин два товстенних проводи з'єднували між собою акумулятори. Алан Коул сів у машину та провернув ключі. Двигун кілька раз прокрутився, а наступного завівся, радіоприймач пікнув та наповнив салон легким шарудінням невидимих хвиль.

— Добре, що ми не встигли від'їхати далеко, а то б ти вже пішки йшов до відділку, — сказав Гакслі та подивився на Грейс, що навіть не вийшла з машини. — Що сталося між тобою та леді «Хай він пішки іде!»?

— Не знаю, щось змінилося, напевно, — він глянув на Грейс. — Може, вона сама змінилася. А може я так і не віддячив її.

— От вмієте ви, молодняк, створювати проблеми з лайна. Машина твоя тепер працює, а нам слід їхати. Ще й терпіти всю дорогу мовчання з її сторони.

— Ясно. На все добре.

— Бувай, Алане.

Він закурив, дивлячись, як мінівен повільно просувається засипаною снігом дорогою. Морозне сонце пригрівало рожеві щоки та блищало маленькими білими плямами у втомлених очах.

Алан закрив капот та сів у автівку. Закрив двері. Потік теплого повітря морив до сну. Поперек болів від невдалої пози, в якій він провів усю ніч, на стільці біля холодного коминка. Крадькома споглядаючи на ніжні обриси обличчя Грейс, яка тихо стогнала уві сні, закутавшись у ковдру. Він увімкнув радіо, щоб відірватися від нав'язливих думок. Думок про те, що він втратив свій шанс з нею та втрачає час у справі Сувеніра.

Звернувши з Хейзлмаунт Драйв на Міл Лейн, ліворуч від моста на іншому березі річки, Алан мимохіть побачив невелику вивіску біля триповерхового дому:

Готель Коні. У нас завжди затишно!

— Коні. Коні, Коні Пенроуз. Може, все-таки ти не Коні Пенроуз? Може, ти зовсім інша людина? Інша особа, яка колись мала інше життя? Для злочинниці ти надто необережна у своїх діях. Коні, Коні.

Старший криміналіст Алан Коул залишив машину перед будівлею відділку. Просичав черговому «доброго ранку» та швидко здійнявся по сходах нагору.

В офісі було сухо та тепло. Яскраве сонце панувало у кожному закутку. Алан зняв куртку та сів за чорний екран. Увімкнув комп'ютер. Зачекав, поки старе лайно завантажить систему. Увійшов. Відкрив базу зниклих безвісти. Ввів у поле пошуку ім'я Коні. Натиснув клавішу вводу.

— Чорт! Звісно, не може бути так легко! — вилаявся він, коли побачив, що пошук дав тисячі результатів.

Дістав з верхнього ящика стола попільничку. Закурив. Горло почало саднити від густого диму, який повільно проникав у легені. Витяг з купи паперів на столі справу удови. Кольорова чітка фотографія молодої жінки дивилася невинними очима на Алана. Легке ластовиння вкривало білу шкіру. Погляд карих очей з під лоба так і кричав:

«Я жертва, жертва»

Алан встав з-за стола, потушив недопалок та вийшов з кабінету. Попрямував до слідчого Кросбі. Постукав у двері.

— Заходьте!

— Привіт, — насилу сказав Алан.

— Виглядаєш як побита собака, чуваче.

— Так, провів всю ніч у будинку Холі Фелпс, довбана завірюха.

— Знаю, знаю, — повторився Раян. — Що на цей раз?

— Часу у нас мало, справа Холі — чистий суїцид. — Треба знайти у базі даних зниклих безвісти Коні Пенроуз. Пам’ятаєш ти казав, що це може бути не справжнє ім’я. Може так воно і є?

— Це не я казав, а ти, — зауважив Кросбі. — Можем спробувати, мені авжеж хотілося б більше доказів, а не тільки твоєї виняткової інтуїції. Хоч вона і працює. Що ж знову пограємось у життя та смерть? Га? — він хворобливо посміхнувся.

— Введи дані, Раяне. Просто введи дані.

Детектив ввів у поле пошуку рік народження Коні, підвів курсор до кнопки з лупою та натиснув. За кілька секунд виплив невеликий список зниклих безвісти людей. Відфільтрував за статтю. З переліку ста тридцяти людей залишилось тринадцять. Маленькі іконки фотографій дівчаток віком від десяти до чотирнадцяти років. Всі обличчя сяють усмішками, не підозрюючи про те, що зовсім скоро вони зникнуть, зникнуть та не залишать жодного сліду, жодної крихти надії для їхніх батьків.

— Схожа на Коні, — Алан тицьнув пальцем в екран.

Четверта по списку. Ірен Сендлер. Дівчинка-янгол з легкою усмішкою на тонких губах. Худеньке обличчя вкрите краплинками ластовиння. Карі очі знову дивилися на Коула з під лоба. Це була вона — Коні Пенроуз. Дівчинка, яку викрали, коли їй було лише десять років. Позначка у кінці справи вказувала, що жертва вважається мертвою. Місце зникнення — Ланкастер, Вільямсон Парк, Квірнмор Роуд.

— Якось занадто легко, Алане. Мені здається, що ти знаєш щось таке, що не знаю я. І ти цим не хочеш ділитися друже.

— Нічого такого, що ти не знаєш. Запевняю тебе. — збрехав Коул. — Нічого такого.

— Повірю тобі на слово. Що будем робити?

— Навідаємся у в’язницю, сподіваюсь її ще не перевели.

— Ще ні, тільки наступного місяця, — відповів Раян.

— Тоді йдьмо.

Тюрма Ланкастер Фармс знаходилась зовсім поруч з тим парком, якихось пів милі на північний схід. Неможливий збіг обставин довжиною в чотирнадцять років.

Вони припаркували свої машини на стоянці недалеко від головної будівлі. Серце Алана пришвидшилось, долоні спітніли. Кросбі наполіг на окремому приміщення для зустрічі з Коні. Їх відвели в маленьку кімнату, що складалась лише зі стола та чотирьох металевих стільців. У двох кутках, з протилежних сторін, вмонтовані камери спостереження під самою стелею. Вони сіли поруч, обличчям до дверей. Чекати прийшлось не довго, через десять хвилин у кімнату зайшла згорблена постать молодої жінки. Супровідний офіцер пристебнув її тонкі руки наручниками до скоби, що була у столі.

Коротко підстрижене волосся стирчало у різні боки. Темні очі мляво блищали у холодному світлі флуоресцентних ламп. Вона сіла на стілець. Опустила погляд в підлогу. Зламана, скривджена, на руках опіки від цигарок. Ліва брова розсічена, під оком помітний синець.

— Що вам потрібно? — заворушились сухі губи жінки.

— Як ви з цим живете, Ірен? — спитав Алан.

Жінка підняла різко голову: очі широко розплющені, наповнені жахом минулого. Ірен встала зі стільця. Якби не кайдани на руках, вона б пішла, не сказавши ні слова.

— Ви нічого не знаєте, — вимовила вона та знову сіла.

— Розкажіть мені, як це?

— Як що? — просичала вона.

— Як закохатися у свого кривдника? Як жити з тим, що твій чоловік любить не тебе, а ґвалтувати маленьких дітей? Таких, якою і ти була чотирнадцять років тому. Чорт! Поясніть мені, як? — Алан не помітив, як швидко зійшов зі стежки своїх принципів та протоколу, його руки почали трястися.

— Заспокійся, Алане, — тихо сказав Кросбі. — Тримай себе у руках.

— Я вже не пам'ятаю… — сказала жінка та відвернула поглян всторону.

— Вам, Ірен, краще згадати. Це допоможе вам, ви зможете подати апеляцію до суду. Скоротити строк. Можливо, почати з чистого аркуша, — втрутився Раян.

— Навіщо? Тоді, у будинку, я вже казала вам, що прийшла. Досягла точки неповернення. Я привид серед живих. Ніхто…

— Це можна виправити, — наполягав Кросбі. — Все у житті можна виправити, зламані речі ремонтуються так само, як і зламані люди. Полагодити можна все. Речі, людей, відносини. Все.

«Відносини». — подумав Алан.

— Ні, мій потяг пішов. Подивіться на мене! Хто я?

— Ви лише жертва обставин та…

— Та чого? — Ірен перебила Раяна.

— Кохання? — продовжив Алан, а перед його поглядом промайнуло ніжне обличчя Грейс.

— Кохання… — важко видихнула Ірен.

— Що ви хотіли зробити у ту ніч? Тоді ви сказали, що нічого поганого не зробили. Ще не зробили. — почав наново Кросбі.

— Я дбала про Сідні. Я не хотіла їй зла. Я годувала її, мила. Прибирала за нею.

— Чому ви не відпустили дівчинку? Чому ви не подбали й про себе? Чому ви не здали поліції свого чоловіка?

— … — Ірен знову опустила погляд у підлогу. — Не знаю, я боялася, боялася.

— Чого?

— Того, що можу втратити…

— Втратити? — повторив Алан.

— Він був непоганою людиною, він турбувався про мене…

— Турбувався? Фрай Пенроуз проявляв до вас турботу? — детектив Кросбі ковтнув ком, що застряг у горлі, перевів погляд на Алана який знімав з лівиці рукавичку.

— Що ви зібралися зробити? — спитала Ірен дивлячись прямо в очі Коула.

— Торкнутися вас, — тремор у руках спалахнув з новою силою, а пігулки забрали на вході.

— Навіщо?

— Так, навіщо, друже? — підозріло спитав Раян.

— Побачити, — старший криміналіст Коул миттєво потягнувся до її зап'ястка, стиснув долонею. Чорна імла поглинула свідомість. Калейдоскоп спогадів маленької дівчинки крутився навколо нього.

Алан відчував, як весняне сонце припікало маківку, темне волосся спадало на лоба, крихітні ручки заправляли його за вушко. Пишне гілля дерев тануло у зеленому листі. Легкий теплий вітерець торкався обличчя.

— Привіт, Ірен! — каже голос позаду. М'який, мелодичний.

— Доброго дня, сер.

— Ти що, не пам'ятаєш мене, мала? — спитав молодий Фрай Пенроуз та усміхнувся. — Ми ж з твоїм батьком разом працюємо, я був на твоєму минулому дні народження. Він, до речі, попросив мене тебе забрати зі школи, бо у нього термінова нарада. Ну що, поїхали?

— Він обіцяв мені морозива купити, ти купиш мені морозива?

— У мене немає морозива, але в машині є ціле відро шоколаду, що скажеш?

— А я морозива хотіла, — знизала плечима маленька Ірен.

— Сідай назад, там у кошику цукерки та шоколад, давай свій портфель, я допоможу, — посміхався чоловік.

— Смачна, з горіхами!

— Авжеж смачна! — сказав Фрай, дивлячись на свою жертву крізь дзеркало заднього виду.

— Щось мені недобре… — очі закрились, сутінки поглинули світ навколо.

— Зате буде добре мені...

Жах наповнював Алана, сльози заливали обличчя. Навколо невелике приміщення з темними шторами. На стелі лише одна лампочка. Пахне сирістю та сечею.

— Зараз ми з тобою трішки пограємось, мала, — посміхався Фрай.

— Будь ласка, сер! Не треба, я хочу додому! Відпустіть мене…

— Тепер ти належиш мені, мале дівчисько! Ти вже нікуди не підеш!

— ДОПОМОЖІТЬ! БУДЬ ЛАСКА! ДОПОМОЖІТЬ! — розривався дзвінкий голос Ірен.

— Сука! Тебе ніхто не чує! Закрий рота, курва!

— ДОПОМОЖІТЬ! БЛАГАЮ! НІ, НЕ ЧІПАЙ МЕНЕ! НЕ ЧІПАЙ! БОЛЯЧЕ! НЕ ЧІП…

Морок навколо. Алан відчуває залізний присмак у роті. Відчуває, як холодні краплі дощу стікають цівками по обличчю. Темно-зелене листя шепоче тисячами голосів у різких поривах вітру.

— Продовжуй копати, люба! А то я змушу тебе викопати наступну яму для тебе! — бризкає слиною Фрай Пенроуз.

— Я стомилася, Фраю! Любий, у мене руки вже болять…

— Менше слів, любов моя! Копай!

Чорна тінь знову окутала підсвідомість старшого криміналіста. Десь у далечині він бачив жовту плямочку світла. Хвойний аромат просяк повітря.

— Випий хоча б води, — вимовила Ірен.

— Краще відпустіть мене, міс, благаю вас. Я нікому нічого не розкажу, я навіть не знаю вас, не знаю! Благаю! — просила Сідні.

— Але ти знаєш мого чоловіка, ти бачила його. Він не встиг завершити справу. А тепер маю це завершити я. Я ніколи не хотіла цього робити, ніколи! Чуєш, Сідні?

— Міс, будь ласка, я хочу додому, благаю.

— Ось тобі вода, пий. Я повернусь завтра увечері. Господи, я так не можу.

— Тоді краще вже вбийте мене.

— Я не можу, не можу, не зараз. Ніколи. — казала Ірен, піднімаючись сходами.

— Місис Пенроуз, повільно, не роблячи різких рухів, підніміть руки догори та підходьте до мене. — казав Раян Кросбі, за спиною якого виглядав сам Алан.

«Я вже прийшла», — почув він думки жінки.

Вузенький прохід між будівлями в'язниці заповнений людьми, жиляста рука рудої жінки стискає горло. Немає чим дихати. Боляче. Інша жінка тушить цигарку об бліду шкіру Ірен.

— Дякуй богові, погань, що ми лише понівечимо тебе, а не вб'ємо! — сичить руда та бризкає слиною.

Ще мить і жінка відпускає руку, тіло змученої Ірен падає на бетонний тротуар. Вона закриває голову руками, притискає коліна до грудей. Їй боляче. А згори наносять удари ногами. Нещадні та болючі. Алан відчуває, як подумки Ірен бажає собі смерті. Крізь чорну завісу він ще чує гучний постріл та крики. Все майже скінчилось, але наступного дня її чекає те ж саме. А може, смерть.

Алан Коул відчував, як хтось смикає його за руку, витягує з минулого, що не належало йому. Світ навколо заволокло білим світлом. Крізь туманну завісу видно металевий стіл залитий великими, багряними краплями крові. Його крові. Понівечена рука Ірен смикала за куртку. Кросбі намагався привести Алана до тями б’ючи по щоках.

— Охорона, охорона! Потрібна медична допомога. Скоріше! — вигукнув Раян.

Алан ледь підвівся, спершись на правицю, ліву руку він майже не відчував. Все було розмито. Йому важко дихати. Носом тече тепла кров, спадає на стіл, огортає сухе горло, тонкою цівкою стікає у надра шлунку. Крізь цю завісу він бачить, як відкриваються двері, як до нього підбігають два працівники охорони, за ними біловолоса медсестра. Голос охоронця відлунням шириться у кімнаті.

— Сер? З вами все добре? Як ви себе почуваєте? Сер?

— Зі мною все гаразд, — сказав Алан прикриваючи ніс рукою. Я в порядку.

— Сядьте нормально на стілець, — звернулась до нього білявка, а Ірен напружено дивилася прямо на нього.

— Все можна виправити, — прошепотів Алан, зазираючи у темні очі зламаної жінки.

— Відведіть ув'язнену до її блоку, — скомандував інший охоронець з плішиною над лобом.

— Так, сер.

— Я… Я зроблю це… — вигукнула Ірен.

— У вас тиск сто вісімдесят на сто десять, з вами не все так гаразд, як вам здається, — сказала медсестра. — Прийміть це.

Не питаючи, що це за довгувата пігулка, Алан проковтнув її. Медсестра піднесла серветки. Всунула їх у руку криміналісту.

— Кров вже зупинилась, — сказав він.

— Ви самі іти можете? Нам подзвонити, щоб вас хтось забрав?

— Я в нормі, — гаркнув Алан. — Дякую за турботу.

— Ну добре, не треба галас підіймати! — сказав охоронець.

— Далі я сам!

— Чувак, схаменися! — вигукнув Раян. — За такі дії ти тут і сам можеш опинитися. Замість Ірен.

— Дідько… — видихнув Коул. — Вибач, щось мене понесло. Схоже мені треба відпочити. Я поїду додому. Побачимось завтра. — Алан похлопав Кросбі по плечу.

— Та пішов ти! — рявкнув Раян.

Алан Коул ледь підвівся зі стільця та почовгав до виходу. Ліва рука висіла, як не своя. Проходячи двір в'язниці, крізь сітку він побачив Ірен, що самотньо сиділа на лавочці, якомога далі від інших, обхопивши коліна руками. Щоки виблискували маленькими краплинами сліз, а тонкі губи натягнуто, майже непомітно, усміхались.

Морозне повітря шерстило волосся, густа пара вилітала з рота. Алан зупинився біля машини, відкрив пасажирські двері та потягнувся до бардачка. Витягнув пару нових нітрилових рукавичок чорного кольору й вдягнув. Кінчики пальців лівої руки почали ворушитись, потрохи він знову відчув, що може контролювати лівицю. Дістав з кишені цигарки та помаранчеве барильце, закурив, взяв пігулку та проковтнув. Від їдкого диму цигарки легенями ширився роздираючий біль. Шлунок звело спазмами. Він викинув недопалок, зробивши останню затяжку. Пересів за кермо та завів двигун. Повільно поїхав з території в'язниці. Звернув ліворуч на Квірнмор Роуд, щоб виїхати на трасу М6. Прочинив вікно, вдихаючи зимове морозне повітря.

Довге шосе було майже порожнє, полотно вкрите пресованим снігом та сотнями відбитків шин. Над ним здіймалися хвилі сніжинок, підхоплені рвучким вітром. Яскраве сонце світило прямо Алану в обличчя. Через десять хвилин він вже проїхав Галтон. Засніжені поля з обох частин дороги нагадували білий безмежний океан. Десь вдалечині тонкі цівки сизого диму майоріли на фоні чистого, блакитного неба. Салоном ширились шиплячі звуки радіоприймача.

Втомлені очі почали повільно закриватись. Шосе пливло у білому мареві зими. Руки ковзнули з керма. Машина потрохи з'їжджала ліворуч. Вирівнювалась та знову з'їжджала.

Широкий капот накривали хвилі білого снігу. Лівим бортом фургон налетів на дерево. На якусь мить піднявся у повітря. Перекрутився раз і приземлився на дах. Обличчям Алана стікали цівки гарячої крові, бокове скло розбите. З-під капота валила густа пара, задні колеса крутилися, розсіюючи виром сніг.

Крізь чорну завісу свідомості Коул чув голос, він кликав його. Спрямовував у бік життя. Її голос.

— Алане! Алане! Прийди до тями, Алане! — надривалась Грейс.

Сержант ледь відчував залишки тепла, що мляво ширились його тілом. Відчував, як сильно хтось стискає його долоню.

Тінь спогаду, не його спогаду відкрилась затуманеному погляду.

— Не хворій Алане. Одного дня я — таки затащу тебе у паб.

— Авжеж! Але скоріш за все це буде мій труп…

Біле світло здавлює свідомість. Біле світло випалює очі. Кожна частинка тіла, кожна волосинка відчуває нескінченні фотони білого світла. Воно холодне, вороже.

Перед очима Алана мелькають обличчя. Протікають десятки ламп над головою, наче ріка світла. Вони пливуть у нескінченному білому мареві. Білими стінами. Жіночий голос знову звертається до нього. Він відчуває тепло від дотику іншої руки.

— Алане! Не смій покидати мене! Чуєш, Алане?! Не смій покидати мене! — вигукує Грейс крізь сльози.

Він її чує. Та не в змозі нічого сказати у відповідь.

— Ти мій, а я твоя, — шепоче йому на вухо. — Тільки не полишай мене, Алане! Тільки не…