Сувенір

Не запланована відпустка

[Ланкашир, наші дні]

Алан піднявся сходинками на другий поверх відділку минувши чергового. В коридорі було тихо, двері головного констебля відкриті. Координаторка Бетті підняла голову та відірвала червоні губи від великої чашки, зустрівши Коула незадоволеною гримасою й короткими хитаннями голови зі сторони в сторону, від чого її масні, обвислі щоки колихалися, наче желе. Задзвонив телефон. Вона обережно підняла слухавку.

— Слухаю, — пауза. — Так, це він. — пауза. — Зараз передам. — Бетті поклала слухавку. — Зайдіть до головного констебля, сержанте.

— Я чув, що він сказав, чорт, двері ж відкриті.

— Я теж, — шепнула Бетті й кивнула головою у сторону офісу Едмунда.

Алан зупинився на мить біля входу, підняв голову догори, закрив очі, глибоко вдихнув, а потім протяжно видихнув, неохоче розплющив очі й зробив крок уперед.

«Почалося».

— Сідайте, старший криміналісте Коуле — сказав констебль, відкинувшись на спинку крісла. — Ну, розповідай в чому справа? Де ти був?

— Не має значення, сер.

— Як це, не має значення? Ти — співробітник поліції, я — твій начальник. І я, чорт забирай, гадки не маю, куди зник мій підлеглий.

— Так, я розумію, сер.

— Думаю, тобі треба зробити паузу, бо маєш вигляд волоцюги.

— Не потрібні мені паузи, мені потрібен час та ресурси.

— Ти знову за старе взявся, Коуле? Хоча я і так знаю, що взявся. Дивні запити у адміністрацію Ланкаширської лікарні, поїздки до лікарні, закриті справи Манчестерського відділку. Все зафіксовано. Кросбі вже покараний. Навіщо ти це робиш? Облиш це у минулому.

— Хтось вбиває людей, вершить самосуд, безкарно, а я маю залишити все так, як є? — спитав Алан. — У мене є принципи, Кларксоне…

— Здається, ти мене не зрозумів, — піднявшись зі спинки крісла та склавши руки на столі, сказав Едмунд.

— А мені здається, що хтось показує свою некомпетентність у стінах цього балагану.

— Ти ким себе уявляєш, детективом?! Чи вищим за мене? Ми з тобою не друзі. — чоло головного констебля почало наливатись багряним кольором. — Всі ці справи вже закриті! Ходиш, докучаєш людям, ворушиш минуле. Я вже мовчу про те, що ти приходиш на роботу у недбалому вигляді, сорочка зім'ята, на обличчі рослинність, тхнеш цигарками та потом, очі, як блюдця чайного сервізу моєї колишньої дружини.

— Це не заважає мені робити свою справу.

— Значить, так, завтра чекаю твої аналізи крові та сечі, і не дай боже я побачу там позитивні результати, ясно? І останнє: щоб я більше не чув та не бачив, що ти лізеш у ці справи, вона закриті, доказів насильницької смерті немає, немає ніяких фактів, що вказують на вбивство. Ніхто їх піднімати не буде!

— А те, що ці паскуди були педофілами та мордували тварин, не рахується?

— Рахується, — відповів головний констебль. — Ви з Кросбі довели, що вони були поганцями, і на цьому крапка. Життя їх покарало. Правосуддя здійснилось.

— Це не правосуддя, це — самосуд, Кларксоне.

— Навіть, якщо так. Чи не краще вибрати з-поміж великого зла та малого — мале зло?

— Я так не вважаю, бо вони рівноправні.

— Еге ж, — просичав Едмунд. — Мені подобаються твоя принциповість, твоя фанатичність, але зараз, у цій справі, вони недоречні! Все крапка!

— Я щось не розумію, у вас що, друзі нагорі? Давлять каблуком на горло, щоб не піднімати справи?

— Ти взагалі очманів, Коуле? Я тут закон! А ти перетнув межу! Повторюю, що ми з тобою не друзі, а колеги. Я — начальник, ти — підлеглий. Відстороняю від обов'язків на три тижні, без зарплатні! Це наказ, Алане! — гримнув головний констебль.

— Так, значить?

— Саме так, геть з мого кабінету! І двері зачини!

— І так кожного разу, Едмунде, як тільки я наближаюсь, щось мені заважає!

— Натякаєш на мою причетність?

— Ось вам час, Алане, можна сказати картбланш, але ви не знайдете жодної зачіпки. Ви і Кросбі намагаєтесь зупинити мене, кажете, що я параноїк. Всіма способами намагаєтеся не піднімати справу. Що ще я маю думати?

— Іди геть, Алане, поки я не передумав та взагалі тебе не звільнив! Два тижні, Коуле!

— Ви сказали, три.

— Значить, три тижні!

— Це не зупинить мене, — сказав Алан та вийшов з кабінету, зачинивши за собою двері.

— Ти не детектив! Повноважень немає лізти у старі справи!

Старший криміналіст Коул непорушно сидів у своєму кріслі, вдивляючись в округлий сувенір — єдину річ, яка залишилась після смерті матері та чорного згарища будинку. Під скляним куполом, непорушно стояла маленька домівка з червоними стінами та дахом, виблискувала у тьмяних променях сонця, які продирались крізь похмуре небо. Ледь вловимий запах вогкості ширився кімнатою крізь прочинене наполовину вікно.

— Ти як, Алане? Тримаєшся? — спитала координаторка, відкривши двері до кабінету.

— Все навкруги не те, чим здається, Бетті, — відповів він та підвівся з крісла. Поклав скляну сферу на стіл, кинув погляд на жінку, що підійшла ще ближче. — Бувай, Бетті.

— Може, тобі дійсно потрібен перепочинок, Алане? Пауза, щоб зібрати все докупи, хай би що там не було?

— Можливо, але не зараз.

Алан Коул підійшов до офісу Кросбі, підняв руку, щоб постукати, але швидко передумав. Спустився сходами з другого поверху. Намагався не думати. Намагався блокувати тисячі образів, що мордували його розум.

«Беатрис Паркінсон, Беатрис Паркінсон зі Слак Лейн будинок два. Я маю це перевірити. Дві різні особи поєднані лише ім'ям та адресою проживання, але і це може бути фальшивою інформацією. Що, як взагалі весь цей довбаний світ несправжній, а хвора фантазія мого мозку?»

— Чув вашу перепалку з шефом. Все буде нормально, чуваче, — сказав Том, зустрівшись з тупим поглядом Коула. — Він перебіситься на самоті й поверне тобі роботу раніше строку!

— Угу, — буркнув у відповідь Алан та вийшов з відділку.

Похмура небесна твердь, що зависла над головою, гнітила все більше. Стискала всі почуття в одну крихітну точку, яка має вибухнути в несподіваний момент. Раптово, руйнуючи все навколо.

Багряне яскраве світило, що швидко клонилось за невисокими дахами будівель, сліпить очі, а чорне покриття асфальту поглинає його повністю. Хмари починають бігти дуже швидко, надто швидко, наче поспішають захопити у полон сутінок весь світ. Проїжджаючи місцеву недільну школу Алан мимохідь побачив серед десятків всміхнених облич одне, до болю знайоме, але з холодним, кам'яним виразом. Байдужий погляд Сідні з-під лоба супроводжував Алана у відображенні дзеркала заднього виду. Низки машин, що рухались назустріч, здавалося, залишали світлові сліди уздовж всього шляху. Ці сліди тягнулись довжелезними, переплетеними між собою лініями вогнів. В них не було ні початку, ні кінця. Одвічна нескінченність.

Розмита картинка навколишнього фокусувалась десь там, за обрієм, в одну крихітну крапочку, що була одночасно усім всесвітом та порожнечею навколо.

— Що вам потрібно?

— Життя та смерть… — шиплячим тоном пролунало з радіоприймача.

Руки Алана охопив тремор. Він зменшив швидкість та потягся лівою рукою до бардачка. Не зміг намацати отвір на дотик, на секунду перевів погляд, нахилився, пальцями смикнув за ручку та дістав помаранчеве барильце. Повернувся у крісло, знову почав пильнувати дорогу у вітровому склі, де сірі хмари заполонили небо, а тьмяний диск сонця сідав за небосхил. Він зупинився на червоному світлі світлофора, відкрив пухирець, дістав довгасту синьо-білу пігулку та ковтнув, заплющивши очі.

Загорілось зелене світло. Картинка навколо прийшла у норму — сіре небо, огрядне сонце. Дрібні краплинки засіяли вітрове скло. Двірники увімкнулись автоматично. Алан ввів адресу у навігатор.

— Прямуйте на південь. Орієнтовний час прибуття двадцята сорок сім.

Ліворуч майнув занурений у сон спальний район, через милю, праворуч, замиготіли вогні заводів та швидко залишились за спиною. Останнє світло зорі згасло, прудка пітьма захопила простір навколо. Дорога все не закінчувалась, тягнулась, наче гумка, та нарешті навігатор закомандував:

— Через сто ярдів поверніть ліворуч, рухайтесь прямо одну милю по Мосс Лейн.

Біле світло фар висвічувало порожню дорогу, обабіч якої простягались широкі темно-зелені лани, неорана земля, високі кущі та самотні дерева.

—Ваше місце призначення знаходиться праворуч, через п'ятдесят ярдів.

Було майже тихо, десь поряд непомітно шуміла широка вода й вітер шепотів, залицяючись до зеленого листя дерев, блукав поміж високих стебелів трави. Фари автівки підсвітили невелику кам’яну будівлю. Навкруги більше нічого не було, лише неспокійні хвилі, які омивали берег, виблискували у тьмяному світлі місяця та яскравий, самотній промінь маяка ковзав пінистою поверхнею. Алан застиг на місці, вдивляючись у морок ночі. І раптом згадав.

«В ночі крізь туман мій сяє вогонь,

Він промінь, що ріже моря блискучу долонь.

Він кличе, він стогне крізь морок і сон,

Гукає відлунням самотній Самсон..».

— Дідько…

Алан підійшов до фасаду домівки, звернув увагу на вицвілий напис: Котедж «Маяк», а внизу зелена табличка у золотій рамці.

«Джанет Реббі (1910 — 1945)

Беатрис Паркінсон (1946 — 1963)

Остання жінка, хранителька маяка в Англії, жила тут».

Алан посміхнувся, а потім істерично зареготав. Сльози відчаю пекли щоки, наче кислотою, залишаючи по собі целофанові сліди. Тілом пройшлась хвиля дрижаків, яку він відчув кожною волосинкою. Через хвилину привів себе у порядок, сів у машину, відкрив вікно, дістав з кишені цигарки та запалив.

Вже о десятій він дістався рідного містечка, зупинився біля свого будинку. Вікна темні, виблискують жовтим світлом ліхтарів. Тихо. У домі було порожньо та прохолодно, Алан зняв рукавички, викинув у смітник. Сів на стілець біля обіднього столу, вдивлявся крізь шибку вікна, як хмари розступаються, відкриваючи оку міріади блискучих зірок. Гомін міста давно змінився на тишу, лише відлунням стукотіли колеса по нескінченних залізничних коліях, що тягнулися з далекого заходу на далекий схід, крізь діброви лісу та широкі лани, через зелені гаї, оминаючи бетонні скупчення непоказних будівель.

Він подивився на холодильник, на якому ще була приклеєна записка від Грейс. Встав, зняв з дверцят та поклав у кишеню. Розвернувся та знову сів на стільця.

Яскраве біле світло фар засліпило очі сержанта. Через секунду світло згасло, змусивши Алана замружити їх, сфокусуватися на стрункій постаті, що крокувала до будинку. Алан підвівся та попрямував назустріч, до дверей. Він знав, що буде далі, він знав, що скаже.

— Привіт, сусіде, — натягнуто посміхнулась Грейс.

— Де ти була?

— Що ти маєш на увазі? На роботі була, у мене вечірня зміна, ти забув?

— Ні, — відповів Алан.

— Може, тоді пропустиш мене і не будеш тримати на порозі дому?

— Де ти була двадцять четвертого лютого, Грейс?

— Що?

— Де ти була? — підняв голос сержант.

— Що трапилось, любий? Я тебе не розумію, — знову спитала Грейс.

— Де? Ти? Була? — повторив своє питання Алан.

— Схаменись, мені це не подобається, я наче на допиті!

— Відповідай! — гаркнув він.

— Я не розумію, про що ти!

— Де ти була у той вечір, коли вбили Ірен?

— Кого? Я не розумію, я не розумію, що ти від мене хочеш! — очі Грейс стали вологими.

— Ти теж причетна? Скажи мені правду, Грейс!

— До чого? Ти взагалі з глузду з'їхав?

— Відповідай, я повторювати більше не буду! — напружена рука Алана зупинилась біля тонкої шиї дівчини, жилки на скронях набрякли, а зіниці розширились.

— Ти що? Під кайфом?

— Просто скажи правду, Грейс, зізнайся!

— Правду? Ось тобі правда, егоїстичний ти виродок! — пауза. — У мене був викидень… — пауза. — Ти грьобаний мудак, Алане!

— … — він мовчав якусь мить, прибрав тремтячу руку від її шиї. — Пішла геть! — крикнув Алан та закрив двері. Повільно сповз на підлогу, скрутився у позу зародка, підібгавши коліна під себе.

— Ти мудак! Мудак! Егоїстична сволота! — кричала крізь сльози по ту сторону Грейс та била кулаками у двері. — Мерзота! Ненавиджу!

Через хвилину, навколо знову запанувала тиша, яку розрізав протяжний гудок потяга. У вікні майнуло біле світло, ковзнуло стіною та зникло у протилежному кутку кімнати.

«Наше існування — це помилка суворого буття сплетена тонкими струнами всесвіту».

— Я заплутався…

«Чи цей божевільний світ заплутав мене?»