Сувенір

Хранителька

[Ланкашир, наші дні]

У відділку панувала тиша. Координаторка Бетті ледь чутно підхрапувала, нахиливши голову до грудей, а у кабінеті головного констебля горіло тьмяне світло.

Алан підійшов до каламутно-білих дверей та тихенько постукав. Йому був потрібний комп’ютер.

— Кого це там лихо принесло? — почулося з-за дверей.

— Це Коул.

— Зайди, — відповів Едмунд.

У приміщенні літали кислі аромати бурбону та тютюну. Томне світло від настільної лампи наповнювало простір. Головний констебль лежав на диванчику з мокрою ганчіркою на лобі. Волога, зморшкувата шкіра обличчя виблискувала у світлі. Очі заплющені, обрамлені у темні півкола. Під сивими вусами сухі, потріскані губи, на масному підборідді свіжий поріз від гоління, прикритий відірваним шматочком туалетного паперу.

— З кожним роком все важче й важче, — забуркотів Кларксон. — Восени піду у відставку, на пенсію. Прийшов час.

— І що ви збираєтесь робити?

— Продовжувати пиячити на мізерну допомогу королеви? Не знаю, подам апеляцію, відсуджу свій будинок.

— Ясно, — відповів Алан.

— Так, авжеж тобі все ясно, це ж не твої проблеми, — зітхнув Кларксон.

— Не мої.

— В біса, завтра завезуть нові комп’ютери, почнеш нормально працювати, звіти і все таке, як раніше, без викликів, Нельсон вчора подав у відставку. Нерви не витримали. Тебе підвисять, а ще надішлють одного нового криміналіста, переводять з Манчестера. А там диви, може сядеш у моє крісло. Ти мені не дуже подобаєшся, слизький ти, та я посприяю цьому. — заплющивши очі та розвернувши рушника на все обличчя, сказав Едмунд. — Це все, можеш іти.

— Не знаю, чи дякувати вам за це, чи проклинати.

— Система має працювати, потрібні важелі мають бути натиснуті. Метикуєш?

«Це я вже чув».

— Так, сер. Я можу скористатись вашим робочим місцем? Комп’ютером? — спитав Алан.

— Гр-м. Ти диви, я тільки сказав, а він вже у крісло сідає! Роби, що хочеш. Тілько тихенько, голова зараз лусне. А коли закінчиш, не забудь закрити за собою двері.

— Добре, — відповів Коул та обережно сів у скрипуче крісло.

Зайшовши до бази даних, Коул спершу ввів ім’я «Ірен Сендлер». Серед сотні жінок з цим прізвищем він не знайшов потрібної. Це означало, що її особистість стрели, як і казав Кросбі. Потім ввів у поле пошуку інші імена, історія повторилася. Всіх цих людей, які були пов’язані з Сувеніром, більше не існувало в системі, стерті з простора всесвіту. Джонатан Невілл, Кері Фелпс, Фрай Пенроуз, Ірен Сендлер, — всі вони зникли, наче і не існували ніколи, назавжди, безповоротно, прикриті брехнею туманного Альбіону.

Намагаючись дати лад своєму гніву, він сильно стиснув щелепи та кулаки на столі. Розправив пальці. Знову зімкнув у кулаки. Знову розправив. Коул повільно видихнув та ввів ім’я Сідні Ганнінген. Відкрив сторінку з переліком родичей, вибрав тільки жінок похилого віку, їх було всього чотири і тільки одна проживала у Ланкаширі — Хоуп Праттчет, 1963 року народження. Перед очима Алана майнула зелена табличка з золотими буквами. Джанет Реббі (1910 — 1945), Беатрис Паркінсон (1946 — 1963). Остання жінка, хранителька маяку в Англії, жила тут.

Потім майнула лікарняна карта. Беатрис Паркінсон, рік народження 1963. Слак Лейн драйв, будинок два.

Алан ввів у пошукову строку ім’я Хоуп Праттчет та дату народження. Перед його очима, на фото досьє, повстала жінка, яку він бачив у видінні, чи у галюцинації. Під повним прізвищем та ім’ям було написано її дівоче прізвище — Паркінсон. Нижче адреса проживання «Пейпер-стріт, будинок тридцять один». Саме досьє чисте, жодного штрафу за неправильне паркування, податки сплачені вчасно, сума медичного страхування на шість нулів. У графі статус — вдова. Професійна зайнятість — домогосподарка.

Старший криміналіст Коул швидко закрив досьє та встав з крісла й застиг на місці, намагаючись пригадати номер будинку.

«Чорт! Тринадцять? Тридцять? Тридцять один? Три?»

Він нахилився над монітором комп’ютера. На еркані виднілось дві строки для вводу даних користувача, хоча Алан не міг згадати чи виходив з системи. Він поставив пальці на клавіатуру та ввів свої дані до акаунту.

«Невірне ім’я користувача чи пароль, спробуйте ще раз».

— Якого біса? — тихо буркнув собі під ніс та обережно ввів дані Раяна Кросбі, краєм вуха почув, як завібрував телефон головного інспектора.

«Доступ заблоковано. Користувача з таким ім’ям не існує».

— Що за чортівня?

— Я ж просив тихіше, Алане, — почулося з дальнього кутка кімнати.

— Вибачте.

Коул спробував ще тричі увійти до бази, але кожного разу спливало віконце, що доступ заблокований. Він спробував ще.

«Доступ заблоковано. Користувача з таким ім’ям не існує. Зверніться до системного адміністратора».

— Треба поквапитись, — ледь чутно вимовив Коул.

— Куди? — спитав головний інспектор.

— По справах, сер.

— Ну і іди. Не забудь — система повинна працювати, без системи ми лише купка людей з відсутністю моральних принципів. — сказав Едмунд запихуючи телефон у кишеню.

— Так, сер, — відповів Коул і вийшов з офісу, зачинивши за собою двері.

«Він у системі? Та ні це був просто збіг».

— Алане? — здивовано спитала Бетті, що, напевно, прокинулась пару хвилин назад. — Як ти тут опинився?

— Я тут взагалі працюю, ось там мій кабінет.

— Грубити не треба! — вона вирячила на нього свої маленькі, круглі очі.

— А тобі треба менше спати на роботі, Бетті, — гнівно кинув слова Коул і миттю спустився сходами на перший поверх.

Він проскочив повз нового чергового й вислизнув за двері відділку так швидко, що чоловік лише зміг відкрити рота, а потім лише закрити, залишившись на самоті.

Негода, яка повільно просувалась з узбережжя у глиб туманного Альбіону, дісталась і Карнфорта. Дощ безжально заливав все навкруги. Брудна вода текла вулицями, наче маленьке річище. Алан зупинився біля свого будинку. Швилко вибіг з машини та попрямував до дверей. Відчинив і не знімаючи взуття попрямував до спальні. Відкрив шафу та дістав револьвер, який ховав у ящику зі шкарпетками. Він вийшов з будинку та мить зупинився на ґанку, дістав ключі з кишені, натягнув куртку на голову й телепортувався до машини підстрибуючи над калюжами.

Двірники увімкнулись автоматично, як тільки він провернув ключ у замку запалу, радіостанція почала тихо рипіти, а важкі краплі дощу барабанити по даху.

На трасі М-6, одразу після з’їзду на Галтон, він довго простояв у пробці, тому що більше семи машин разом з рейсовим автобусом потрапили в аварію. Повільно проїжджаючи повз, він побачив знайоме обличчя темношкірої дівчини-водія, яку зустрів сьогодні вранці. Вона сиділа на сходах автобуса, схиливши голову додолу. Проїхавши далі, Коул розгледів, що задньої частини транспорту немає. Вона лежала на узбіччі, перевернута колесами догори.

Алан чомусь почав нервувати та міцно вхопився за кермо, іноді споглядаючи на екран телефона. Йому здавалося, що він не встигне. Не встигне, і йому треба буде шукати знову. Знову і знову.

Повільно протискаючись у трафіку на в’їзд до Ланкаширу, він помітив, що дорога перекрита з однієї сторони, і поліцейський патруль пропускає з десяток машин в одну сторону, а потім в іншу. Хоча навкруги нічого страшного не сталося, як на в’їзді у Галтон.

— Що за чортівня?

Химерні думки та дивні образи спалахували в його голові, у його думках. Здавалося, що його сповільняють навмисне, щоб виграти час. Коли Алан повільно просувався повз патрульних, один з офіцерів пильно проводжав його поглядом, не спиняючи колоподібний жест рукою. Наче чекав саме його.

У центрі міста рух був таким же повільним, як і на в’їзді. Все майже стояло. Тільки коли в’їхав у спальний район ситуація на дорозі змінилась на його користь, і Коул натиснув на педаль акселератора. Дощ змінився на дрібну мряку та рідкий білий туман, що химерно плавав над землею. Телефон завібрував. Сповіщення від Грейс, один маленький смайлик у вигляді серденька.

Алан лише на мить відволікся від дороги, щоб прибрати спливаюче віконце, і коли до місця призначення залишалось якихось тисяча ярдів, раптово почув скажений свист гальм, перед поглядом яскраво загорілись червоним фари автівки, і він не встиг зреагувати. Не встиг вивернути кермо праворуч, щоб оминути машину, і врізався в неї на швидкості. Подушки безпеки не спрацювали вчасно. Пасок безпеки врятував, але Коул все одно добряче зустрівся обличчям з кермом та ледь не втратив свідомість. В очах двоїлося, зуби боліли, з куточка губ та лоба текла тепла кров. Все працювало проти нього, затримуючи та сповільняючи, наче сам всесвіт заважав йому дійти до кінця, завершити справу.

Алан звільнився від паска та вийшов, хитаючись з машини. Його нудило, голова йшла колом.

— Мужик, ти як?

— … — Алан наче не чув, що до нього звертаються.

— Містер? Гей, ти чуєш мене? — продовжував звертатись до нього басовитий голос.

— Що? — нарешті розчув слова Коул.

— Ти в нормі, мужик? Куди ж ти так летів? Га?

Алан нічого не відповів, заліз назад у машину та знайшов телефон. Відкрив мапу, подивився, де він і побіг.

— Гей!? Ти куди, га? Стій! Що мені в біса тепер робити? — лунав голос чоловіка у Алана за спиною.

Старший кримналіст Алан Коул біг, навіть попри те, що м’язи наситились кислотою та пекельно боліли. Він продовжував бігти, розрізаючи млосний туман ногами.

«Ще два квартали. Я майже на місці, майже», — лунало у нього в голові у перемішку з нападом мігрені.

Він пробіг третій номер по вулиці Пейпер стріт, де у вікні за обіднім столом зібралось велике сімейство. Ні, це точно був не цей дім. Тринадцятого номеру не існувало фізично, лише порожня галявина, що поросла високою травою, прибитою дощем. Залишався останній, тридцять перший номер.

Добігши до низенького, кованого паркану та поштової скриньки з номером тридцять один і малюнком маяку, Коул нарешті зупинився, щоб перевести дух. Він присів на кам’яний бордюр та почав повільно вдихати та видихати, намагаючись наситити мозок киснем. Алан був саме там, саме у тому місці, це він відчував усім тілом, але знав, що він спізнився.

У вікнах домівки не горіло жодного вогника. Все темне, як і сутінки, що спустились на місто. Ліхтарі обабіч дороги загорілися жовтим світлом. Коул нарешті встав та повільним кроком рушив до будинку. Дістав телефон і почав набирати офіцера Кросбі, але побачивши ледь прочинені, червоні двері з сферичною ручкою, як уві сні, він натиснув кнопку відбою. Алан дістав ліхтарика та револьвер, зняв з запобіжника, ногою відкрив двері.

Всередині будинку було порожньо. Навіть меблі встигли вивезти. Підлога усипана дрібним сміттям та брудними слідами, подекуди ще вологими.

— Не встиг, — розчаровано видихнув Алан.

Білий холодний промінь ліхтарика освітлював голі стіни. Обережними кроками Алан почав підійматись на другий поверх. Сходинки тихо поскрипували під важкими, але обережними кроками Коула.

Довгий просторий коридор з зачиненими дверима, у кінці прочинене вікно, крізь яке задував вечірній вітер та грався з тонкими, майже прозорими шторами. Лише останні двері були наполовину відкриті. Серце криміналіста стиснулось у грудях, прискорило биття. Жилки на скронях запульсували.

Алан повільно штовхнув двері дулом револьвера, його погляду відкрилась порожня кімната, кімната, яку він бачив у видінні, коли порізався о куточок листа від Сідні. Тільки біля дальньої стінки стояла невелика тумбочка. Промінь ліхтаря освітив глиняну фігурку біло-синього маяка та лист, що був під нею. Коул сів поруч, поклав зброю на підлогу, зняв рукавички і потягнувся до сувеніру. І тільки він торкнувся холодної статуетки, як одразу побачив. Старі, зморшкуваті, але доглянуті руки, охайно поправляли фігурку маяка на тумбочці.

— Я знаю, Алане, що ти це бачиш, і я рада та вдячна тобі, — каже жіночій голос. — На жаль, я не можу зустрітись з тобою віч-на-віч, тому залишу це тут. — вказівний палець лівої руки постукав по листу. — Сподіваюсь, ти знайдеш відповіді, які шукаєш. Мені хотілось би сказати до побачення, але вимушена сказати прощавай. Мені залишилось недовго крокувати землею, але наша справа буде жити вічно під лагідним крилом системи.

Алан Коул розплющив очі, поставив глиняну фігурку назад і взяв листа. Охайним почерком там було написано: «Алану Коулу». Лівиця нервово затремтіла, він дістав цигарки та запалив. Відкрив листа.

«Насправді, я дуже хотіла б з тобою зустрітися Алане, але, на жаль, для нас така можливість відсутня. Наші покровителі ніколи цього не допустять.

У тебе багато питань. Я це знаю, і у цьому листі я спробую відповісти на них так чи інакше. Та це буде не каяття. Лише правда з моїх вуст.

У цьому житті моральний вибір завжди важкий. Іноді людині здається, що обираючи менше зло, вона мінімізує більші наслідки. Це основна ідея, якої ми притримуємось.

Ти скажеш, що не можна обирати між життями. Але життя кількох, навіть якщо вони невинні, коштуватимуть смерті сотень через твою нерішучість. Через твої принципи.

Ти далі будеш стверджувати та повторювати, що не можна обирати між життями, бо це як тиснути на важіль у потягу, знаючи, що когось все одно знищиш. Але я тобі задам зустрічні питання: Тоді краще дозволити потягу їхати своєю дорогою? Залишити все на волю долі? Бога? Не натискати на важіль? Але це має хтось робити, для цього існує система, і вона кожного разу буде змушувати тебе натискати на цей важіль. Знову і знову».

— Змушувати натискати на важіль. Знову і знову. — проговорив вголос Коул і одразу згадав слова Раяна Кросбі, ті ж самі слова говорив і він.

«Він у системі». — подумав Алан та продовжив читати.

«Ти скажеш, що можна зробити крок убік, можна від’єднати потяг… можна знайти інший спосіб. Ти скажеш, що саме це відрізняє нас від тих, хто чинить справжнє зло — ми, люди, шукаємо варіанти. Але система не дасть тобі обрати цей варіант. Вона змусить тебе тиснути на важіль щоразу, коли ти на роздоріжжі.

Ти скажеш, що система повинна працювати, як злагоджений механізм. Повинна, але не працює, без нас не працює».

— Система повинна працювати, так, — сказав Алан, а перед очами повстав образ кабінету головного констебля Едмунда Кларксона, а у вухах зазвучав його стверджувальний голос: «Система повинна працювати, без системи ми лише купка людей з відсутністю моральних принципів».

«Любий Алане, ти розкажеш мені про звикання до зла, про те, як людина, що обирає менше зло занадто часто, згодом перестає бачити межу між добром і злом. Що вона може втратити здатність побачити справжні альтернативи і почати виправдовувати жорсткі методи як необхідність. Але насправді, найправильніший вибір — той, що приносить найбільшу користь і найменшу шкоду для більшої кількості людей. Тому менше зло є виправдане, бо його наслідки мінімізують біль інших. І якби ми зустрілися віч-на-віч, я впевнена, повністю впевнена, що ти би не обрав мою смерть, тому що моя смерть не зупинила би насильство.

Ти ще міг би багато чого мені розказати, наприклад, про моральну деградацію, про відсутність довіри. Але мій час спливає. Я знаю, що ти вважаєш, якщо суспільство звикне до компромісів із правдою, правосуддя втратить авторитет. Твої останні слова до мене будь звучати так: вибір між малим та великим злом — це перевірка людяності.

Згодом ти зрозумієш, а можливо, і скажеш, що система — лише набір правил. Що ти обираєш, чи жити за ними. Але ти маєш знати, що хтось завжди мусить стояти поміж малим та великим злом. Завжди має хтось бути. Хтось, хто буде тиснути на важіль. Наше життя не пряма лінія і не крива, життя — замкнуте коло, петля, старший кріміналісте Коуле. Пам’ятайте про це і про вибір, він …»

— Ні! — вигукнув Алан та відкинув листа, не дочитавши до кінця. — Сьогодні…

Він дістав цигарку, закурив. Увімкнув телефона й відповів Грейс на повідомлення таким же червоним маленьким серцем. Протяжно видихнув, випускаючи тонкий струмок диму у гору.

— Сьогодні я обираю нічого.