Сувенір

Параноя

[Карнфорт, наші дні]

Ранок почався з протяжного гудка потяга, з розплющених очей, з самотності, з порожнечі всередині, з порожнечі ззовні. Кімната була наповнена прохолодним вогким повітрям, а химерні тіні повзли стінами, наче тікаючи від перших могутніх променів сонця.

Підсвідомість шматували докори та сумління, думки та вагання, заплутаність реальності та уявне буття.

Алан лежав вдягнений у вчорашній одяг, лише черевики валялись біля тумбочки. Неймовірна слабкість та втома ширились його тілом. Крізь оточуючу тишу він вловив клацання замка. Коул обережно підвівся з ліжка. Голова миттю закрутилася, картинка навколо поплила, а через мить біль почав пульсувати жилками на скронях. У роті гидотний й терпкий присмак відчаю та безпорадності. Він виповз до вітальні, спираючись на стіни вузького коридору, коли вхідні двері прочинилися. В них застигла похмура постать Грейс.

— Я думала, ти на роботі, — сказала вона. — Не звертай на мене уваги, Алане, я заберу речі, та піду геть, як ти і просив.

Він промовчав, спостерігаючи за різкими рухами Грейс. Завжди розпущене світле волосся стягнуто на потилиці у невеликий хвіст. Очі червоні, на ніжних щоках рожеві сліди від сліз. Шкіра бліда, наче це зовсім і не Грейс, наче її підмінили. Миттєво перед очами Алана майнув вчорашній вечір, вчорашній діалог. Він згадав кожне слово, кожне отруйне слово, що вивергав його паскудний рот.

«Який же я мудак…»

Від цих думок голова почала боліти ще дужче. Лівою рукою він намацав пігулки у кишені, дістав прозору пляшечку та висипав останню капсулу собі на долоню. Потягнувся рукою до чашки зі вчорашньою кавою.

— Стій! Звідки у тебе ці ліки? — раптово спитала Грейс.

— З кишені.

— З кишені?

— Ти ж мені дала, їх, прописали в лікарні.

— Ні! — заперечила вона. — Веносміл, який прописав лікар Кеннан, тільки у помаранчевій упаковці Алане. Де ти їх взяв? Дай мені це барильце.

— Вони були у шафці ванної кімнати, я думав, це ти їх поклала туди.

— Я туди нічого, ніколи не клала, бо я знаю, який важливий для тебе порядок. Хоча на нього ти останнім часом забив.

— Я просто втомився, а не забив.

— Може, і так, але ти, на жаль, не знаєш чи не хочеш розуміти, що важливо для мене, для нас.

— Я розумію…

— Не розумієш, Алане, — сказала вона подивившись прямо йому в очі. — Пігулки такі ж самі, синьо-білі, назва теж, але це не вони, не ті, що я тобі давала.

— Так ті закінчились на тому тижні, ці я знайшов у шафці, кажу ж.

— Я нічого туди не клала, Алане! Вони не могли так швидко скінчитись. Це неможливо, шістдесят капсул, їх мало вистачити ще на два тижні, до середини квітня. Це натякає на те, що ти знову знехтував порадами лікаря і моїми. Як завжди. Алан Коул — великий майстер по самознищенню.

— Що ти хочеш цим сказати? Мене намагались …

— Не знаю Алане, твоя поведінка останнім часом, особливо вчора, вказує на глибоку відстороненість. Глибшу, ніж зазвичай. А погляд взагалі мене злякав. Я тебе не розумію, Алане, не розумію, що з тобою коїться, але все можна пояснити пігулками, які ти вживав. Сподіваюсь на це. Хочу в це вірити. Їх треба віддати на експертизу.

— Напевно, — буркнув він.

— Не напевно, а треба…

— Я втомився Грейс, я заплутався. Заплутався і не розумію, кому можна довіряти, а кому ні. Інколи мені здається, що все навколо несправжнє. Фальшиве, недійсне. Реальність плутається з вигадкою. Вигадка перетворюється на реальність.

— А мені ти віриш? Ти віриш мені? Бо я єдина, чорт забирай, людина, яка може тебе зрозуміти. А ти…

— А я мудак, Грейс, — сказав він.

— Так, ти грьобаний мудак Алане, мерзотна, егоїстична сволота, але я тебе кохаю. Чуєш? Кохаю! Бо я знала, на що йду. Я вірю тобі, я вірю в тебе, я вірю в нас! Розумієш, Алане?

— Я теж хочу вірити, бо… — пауза. — Я тебе теж кохаю, Грейс. І мені складно, і боляче…

— Складно? Боляче? Ну ти реально мудак! Складно і боляче втратити дитину! Складно і боляче залишитись без підтримки від найближчої тобі людини. Боляче проридати в подушку так, щоб мати не почула тебе у сусідній кімнаті, бо я не встигла їй сказати навіть, що вагітна. Боляче залишитись наодинці з думками про те, що твоя дитина, яка ще не народилась, вже померла. Вже померла! — вигукнула вона та вдарила кулаками у груди сержанта.

— Грейс, — видавив з себе Алан та міцно обійняв, відчуваючи грудьми, як тремтить від схлипувань її тіло, як швидко б'ється її серце. Вона сильно вчепилася руками за спиною коханої людини, впилась напруженими пальцями у шкіру. Холодний вологий ніс торкнувся його шиї, він відчував краплинки сліз, що стікали обличчям Грейс та капали на плече.

— Ти беземоційна сволота, Алане, егоїстична, беземоційна сволота, холодний та закритий, загорнутий у товсту броню, броню до теплих почуттів. Я тебе одночасно і кохаю, і ненавиджу. Ненавиджу і кохаю. — пауза. — Але скажи мені це ще раз, скажи мені це. Ще раз!

— Я тебе кохаю Грейс, кохаю, — шепоче на вухо Коул та ще дужче притискає її до себе.

— Довірся мені, адже я твоя, а ти — мій.

— Я спробую Грейс, — сказав Коул, дивлячись у її глибокі сірі очі.

— Ці вагання дорого тобі коштують і ще дорожче мені. Я пару тижнів поживу у мами, поки ти розберешся у собі, у нас. — промовила Грейс, вирвавшись з обіймів сержанта.

— Я тебе не тримаю, мала.

— Краще б тримав, і дуже міцно. Ще побачимось, Алане, а це я віддам на експертизу до нашої лабораторії. Подивимось, що вони скажуть.

— Добре, — буркнув сержант.

— Бувай, Алане.

— До побачення, Грейс.

Двері зачинились. У квартирі знову настала тиша. Одинока, самотня тиша.

Коул подивився у свою чашку, протяжно видихнув, не побачивши там недопалок цигарки. Озирнувся по сторонах, викинув пусте барильце у смітник. Човгаючи по підлозі, ледь дійшов до ванної кімнати, увімкнув світло. Декілька хвилин він витріщався на поверхню раковини, де колись побачив сувенір у формі маяка. Потім на своє стомлене обличчя, на глибокі зморшки. Відкрив дзеркальні дверцята та вигріб усі пігулки, що там стояли в смітник. Зачинив шафу, роздягнувся та прийняв холодний душ, який злегка привів його в норму.

Витершись рушником, Алан вдягнувся у чисту футболку та штани, вдягнув куртку, взяв ключі з скляного лоточка на підвіконні біля дверей. Вийшов, зачинив квартиру та поклав ключі у задню кишеню. Різкий біль прокотився від кінчика пальця до маківки — паперовий поріз. Сержант дістав прямокутну наліпку жовтого кольору з невеликою плямою крові.

«Сьогодні буду пізно. Цілую. Грейс».

— Довіряй, але завжди перевіряй… — пробуркотів сержант, насупивши носа.

Біля відділку стояла лише одна патрульна машина, значить, всі інші на виїзді, подумав Алан та відчинив двері.

— Тебе ж відсторонили від обов’язків, Коуле, — випалив Том. — Що ти тут забув?

— І тобі привіт.

— Виглядаєш жахливо, чувак.

— Погана ніч, майже не спав, — збрехав Алан.

— Ясно, тобі пощастило Кларксона немає на місці, тож щоб ти тут не робив — роби це швидко, добре?

— Як скажеш, — відповів сержант та поплентався на гору.

Координаторка відсутня, двері в офіс закриті.

«Чорт!»

Алан підійшов до стола Бетті, відкрив верхнього ящика та дістав зв’язку ключів, відчепив ключ від свого кабінету та поклав важке брязкальце назад до ящика. Відчинив двері, вмостився у крісло, увімкнув комп’ютер. Екран загорівся синім кольором.

Недовго думаючи, сержант увійшов до бази даних перепису населення.

Введіть ім’я.

— Грейс Мерфі Сміт.

Введіть місяць, число та рік народження.

— Нуль сім, нуль сім, тисяча дев’ятсот вісімдесят сім, — шепочуть вуста сержанта.

Результатів не знайдено.

— Як таке можливо? Якась нісенітниця!

«Ну добре, тоді відкриємо базу даних служб безпеки».

Введіть ім’я.

— Грейс Мерфі Сміт.

Введіть місяць, число та рік народження.

— Нуль сім, нуль сім, тисяча дев’ятсот вісімдесят сім, — знову бубнить під ніс сержант.

Пошук.

Пауза.

Запит відхилений.

— Що? На сервері помилка якась? — каже Алан та знову натискає кнопку пошуку.

Запит відхилений.

— Якого біса?!

— Якого біса ти тут робиш? — сказала Бетті, прочинивши двері у кабінет.

— Що?

— Тебе немає тут бути, Алане!

— Я вже іду, тільки речі свої заберу, — відповів він.

— Чим швидше, тим краще!

— Ось бачиш? Забираю і йду. — він взяв зі стола скляну сферу з червоним будиночком та показав координаторці, вимкнув екран, встав з крісла. В очах помутніло.

— Ти як себе почуваєш?

— Я в порядку Бетті, в порядку. Все зі мною буде гаразд.

— Ну добре, а тепер нумо! Звільняй приміщення, і щоб очі мої тебе не бачили аж до кінця квітня.

— Як скажеш. Ключ забери. — він протягнув їй руку.

— Ідь додому, Алане.

— Так і зроблю.

Легкий вітер з далекого узбережжя приніс млосний, густий туман. На відстані ста ярдів нічого не видно, все навкруги заполонила молочна димка. Просуватися дорогою було дуже складно.

«Запит відхилений». — подумав детектив Алан Коул.

— Це просто сон, сон всередині сну, який в середині сну, в середині сну, в середині сну… Дідько! — вилаявся сержант та стукнув руками о кермо. Дістав телефон та відкрив останні набрані номери.

«Грейс швидка, ні. Раян Кросбі — так», — у динаміку почулися довгі гудки.

— Офіцер Кросбі на зв’язку.

— Привіт, Раяне, це Алан Коул.

— Давно тебе не чув, — сказав він. — Ти не дуже вчасно, у нас тут коїться щось дивне.

— Та я не надовго, у нас же є графолог? Треба проаналізувати два почерки. Ем-м, і ще мені потрібен той лист, який залишила Ірен, з загадкою. Я повернусь до відділку через хвилин тридцять, грьобаний туман.

— Так, Патті. Але кажу ж, не на часі зараз, хоча… — Раян зробив довгу паузу. — Та пофігу, приїдеш — набереш.

— Добре, тоді до зустрічі.

Алан хотів запхати телефон назад у кишеню, але промахнувся, і він впав між сидінням та консоллю.

— Дідько!

Дорога назад виявилась надмірно довгою та важкою. Очі були постійно напружені, пекли, а туман все ніяк не хотів розсіюватись. Через пів години Алан завернув ліворуч, проїхав біля церкви. Всередині все стиснулось від спогаду чи від видіння, хоча біля входу взагалі нікого не було. Чомусь він згадав священника якого зустрів минулого року. Він зупинився, розстібнув пасок безпеки та майже вийшов з машини, коли згадав, що його телефон загубився десь у шпарині. Алан відсунув крісло, зробив паузу, закривши очі, дістав з бардачка нітрилові рукавички та натягнув дві пари. Поліз під сидіння та довго намагався намацати телефона наосліп. Врешті-решт він знайшов його під гумовим килимком.

«П’ять пропущених від офіцера Кросбі, два від Честера Харта. Якого біса? Три від головного констебля. Напевно, дізнався, що я був у відділку. Два від координаторки. Три від Грейс. Ні, не зараз, Грейс, не зараз».

Скляні двері у Ланкаширський відділок прочинилися автоматично.

— Не вчасно ти друже, — сказав черговий.

— У нас тут довбаний аншлаг! — вилаявся Раян, спускаючись сходами з другого поверху. — Я тобі раз десять дзвонив.

— П’ять, — відрізав Коул.

— Вже не важливо. Що там у тебе? Ти казав потрібен графолог? Патті на місці, якраз приїхав з Манчестеру уранці. Яка тут у нас жесть була, не повіриш. Потім розповім, пішли до нього.

— Я думав, Патті це жінка, — здивовано сказав Алан.

— Батьки, схоже, трішки пошуткували на малим, — посміхнувся Кросбі. — Пішли, нам на третій поверх. Піднімемось на ліфті.

— Краще пішки, — втрутився черговий. — Він сьогодні застряг на другому.

— Значить, пішки, — втомлено видихнув Раян.

Третій поверх нічим не відрізнявся від другого — довгий коридор з безліччю закритих кімнат і з холодним світлом флуоресцентних ламп. Алан тут був лише пару разів.

— Прийшли, — сказав Раян та відкрив двері офісу.

— Кросбі! Тебе що, стукати не вчили? — гнівно спитав молодий парубок років двадцяти п’яти.

— Не бісись, малий, ми по справі, треба проаналізувати два почерки. Алане, дай йому зразки.

— У мене тільки один, другий у тебе в архіві.

— О чорт! — скрикнув Кросбі піднявши голову догори. — Чорт! Як я міг забути! Сука! Вони все ж забрали!

— Хто забрав? Що забрали? — спитав Алан.

— У мене обмаль часу, хутчіше вирішуйте свої питання.

— Що забрали, Раяне?

— Все забрали, грьобані виродки!

— Докази?

— І докази також! Все, що стосується самогубць, і в тому числі справи Ірен.

— Так хто забрав?

— Скотленд ярд, чувак…

— Скотленд ярд?

— Скотленд ярд, — підтвердив Раян.

— Якого біса?

— Хоча зачекай, може, на телефоні фотка залишилась, здається я робив знімок, коли ломав голову над тією загадкою.

— Час минає, — знову втрутився Патті.

— Так є, — Раян поклав телефон на стіл.

— Ось, — Коул протягнув закривавленого папірця до Патті.

— Ти що, знущаєшся? Чому доказ не в пакеті, а в твоїй задній кишені? Ще й в крові. — спитав молодик з випученими очима.

— Це не доказ, це від мо… Неважливо, є якісь подібності з листом на телефоні?

— Зараз подивлюсь, — сказав Патті та вдягнув латексні рукавички.

Алану здавалося, що час просто зупинився. Це очікування вичавлювало останні життєві соки. У надмірній тиші він чув, як клацає секундна стрілка на наручному годиннику Кросбі.

«Цок, цок, цок, цок, цок, цок».

— З першого погляду почерки дуже охайні, майже каліграфічні, є збіги у деяких буквах…

Серце сержанта почало колотитися, як навіжене, в грудях заболіло.

— … букви «о» та «а» ідентичні, майже. Але це писали дві різні людини. Жовта, заплямована кров’ю наліпка написана жінкою, вона правша. Лист писав шульга, але теж жінка. Окрім деяких спільних букв, більш нічого немає.

— Це точно? — спитав Алан.

— Еге ж! Даю гарантію! — випалив Патті.

— Що ж, дякую, — з відвертим полегшенням видихнув Коул.

— Це все? У мене купа інших справ!

— Пішли вже, Коул, — поклавши руку на його плече сказав Раян. — А то малий зараз почне діяти мені на нерви.

— Прибери руку. Не люблю, коли мене торкаються. Без образ.

— Я забув. Да пофігу, пішли.

— Краще розкажи, якого біса всі матеріали та докази забрали представники Скотленд ярду?

— Тут мені нічого сказати, Алане, вони просто прийшли та все забрали. Прийшли та забрали.

— Без пояснень?

— Без пояснень, — відповів Раян, спускаючись сходами. — Ось вони, виходять з відділку, мудаки!

Погляд сержанта Коула втупився у групу людей. Два чоловіки і жінка. Жінка зі світлим волоссям. Жінка з тугим хвостом на потилиці. Жінка з маленькими сережками у непропорційно великих, але тендітних вухах. Жінка з характерним профілем обличчя. Жінка, в яку він закоханий.

— Грейс? — крикнув в їхню сторону сержант.

Жінка сповільнила свій рух. Жінка ледь помітно повернула голову ліворуч. Жінка прискорила свій крок. Жінка вийшла крізь двері, що автоматично прочинилися перед нею.

— Грейс…