Сувенір

Збіг

[Ланкашир, наші дні]

День обіцяв бути похмурим та дощовим. Ранковий туман змінила мряка. А сонце не хотіло показуватись на очі людям, ховалось за хмарами, не подаючи й виду свого існування. Вулиці міста наситились контрастними фарбами. Листя дерев набралось глибокого смарагдового кольору, асфальт почорнів, а скляні поверхні рясніли тисячами крапель. Перехожі були наготові, тримаючи у руках закриті парасольки.

Алан вийшов на зупинці біля церкви. Натовп юрбився поруч на тротуарі, обговорюючи ранкову службу. Пахло бджолиним воском та ладаном. Він обережно продирався крізь людей, коли ненароком зачепив священника.

— Перепрошую, — обернувся Коул.

— І світло в темряві світить, і темрява не обгорнула його, — виразно вимовив чоловік у рясі вдивляючись у втомлене обличчя Алана.

— Це…

— Євангіліє від Івана. Перший розділ. Вірш п’ятий. Здається вам потрібен відпочинок син мій. Як кажуть: від роботи і коні дохнуть. Чи не так?

— Був би на це час, пасторе, — сухо вимовив Коул.

— Час завжди є, треба його тільки собі надати. Гарного вам дня.

— Навзаєм.

Робота не йшла так само, як і думки про дві останні справи, а ще про випадкову зустріч. Старший криміналіст Коул стояв біля входу у відділок, спершись спиною на стіну, курив. Обмірковував фразу священника, що змусила в той момент тіло покритись мурахами. А тепер ця ситуація змусила спітніти долоні під чорними рукавичками, що почали ковзати та намагались злізти з рук. Він намагався знайти сенс, шукав підтекст. Безуспішно.

Здавалося, час тягнувся нескінченно довго. Сірість та мряка за вікном були константою цього дня, продовжували бути нею. Надмірна вологість повітря змусила склеїтись не дуже довге волосся Алана. Густі брови насупились, а ніздрі роздувались подібно вітрилам фрегату. Задзвонив телефон й витяг Алана з процесу накрутки свого розуму.

— Старший криміналіст Коул, — процидів Алан.

— У нас тут знову небіжчик, Карнфорт, Коністон Роуд, зараз мають надіслати координати.

— У мене взагалі вихідний.

— Тоді якого біса ти робиш на роботі? — прозвучало у телефоні.

— Нічим вдома зайнятись, — видихнув Коул.

— Ну, раз нічим, то їдь на місце злочину, бо на вашому поверсі є тільки ти. А у інших криміналістів реальний вихідний.

— Добре, — Алан поклав слухавку.

Треба було їхати назад до Карнфорта, в колишній елітний район, який знаходився в чотирьох чи п’яти кварталах від місця, де він мешкав, орендуючи останній поверх в будинку.

Вулиці вузенькі, домівки охайні та схожі одні на одну. Алан звернув ліворуч біля католицької церкви, де містяни зібрались на недільну службу. В голові згадалась фраза священника. Проїхав далі крізь копії будинків, за якими проглядався ліс. Знову звернув ліворуч, потім праворуч у провулок. На розі наступної вулиці він побачив жовто-зелений фургон. Зупинився навпроти дощатого паркану. Вдягнув ще пару нових нітрилових рукавичок, витяг з кишені пухирець з ліками, ковтнув пігулку та вийшов на зустріч коронерам.

— Приїхав у таку далечінь, щоб запросити мене на пінту у пабі? Еге ж, Алане? Побачення? — усміхаючись, спитала Грейс.

— Містере Гакслі, Грейс, — привітався сержант, стискаючи кулаки щоб приховати тремор. — А ви чого тут так рано?

— Привіт, Алане. Та якось так склалося. Не знаю. — знизав плечима Гакслі.

— Ясно, — байдуже відповів Алан. — В курсі де місце злочину?

— Суїцид тепер так називається? Детективе Коул. — почала кепкувати Грейс. — Гараж прямо за парканом, дружина знайшла свого бідолаху мерця ще о шостій, але заклякла на місці, аж на дві години. Тупо простояла біля нього, поки не втратила свідомість. Потім цих голубків знайшла сусідка. Ну, це так констебель сказав. Та треба зачекати, роблять дегазацію.

— Так що? Трупів два?

— Ні, ні. Вдову Коні відвезли у лікарню, з нею все буде гаразд, а от з містером самогубцем не так все добре, гострий приступ смерті.

— Дотепно, — зауважив Алан вловивши, що від дівчини сьогодні пахло кокосом.

— Ще б пак, — посміхнулась Грейс.

— Піду краще перевірю журнал.

— Так, так. Авжеж, іди. Я зламаю тебе, латексний хлопчику. І ти будеш пити пиво у моїй чудовій компанії.

— Не сьогодні, — буркнув Алан і пішов у напрямку гаража, де поруч стояв констебль пускаючи клуби диму у небо.

— «Ці електронні цигарки, теж саме, як смоктати член у робота.» — подумав він хитаючи головою.

Коли закінчили дегазацію почало мрячити, а Алан вже був в екіпіровці, готовий до роботи. Він підійшов ближче. Дерев'яні, вицвілі двері були відкриті. Пахло мастилом та дизелем, а ще лайном. З кишені дістав аналізатор повітря. Увімкнув. Висунув руку вперед, переконався, що концентрація кисню в нормі та причепив його на груди. З поясу висмикнув ліхтар.

Пляма білого світла ковзнула по стінах. Отвір вентиляції заблокований ганчір'ям. Над капотом залізна полиця з гумою. Всередині більше нічого не було.

Він дістав камеру з кейсу та зробив крупні плани приміщення та автівки. Повісив фотоапарат на шию й відкрив пасажирські дверцята. Від клятого смороду його ледь не вирвало. Алан направив промінь ліхтаря на водійське місце. Здавалось, що чоловік з коротенькими вусиками просто спить. Мирно заплющивши очі. На задніх сидіннях порожньо. У салоні було чисто. Бардачок теж порожній. Під сидіннями нічого. У багажнику сітка з картоплею, п’яти літрові баклажки води та блок цигарок.

Алан обережно підійшов з іншої сторони та відкрив двері, перевірив нагрудні кишені сорочки мерця на предмет передсмертного листа. Крім пластикової картки водійського посвідчення він нічого не знайшов. Голі факти суїциду проти туманних думок про справжні злочини. Про вбивство. Нав’язлива думка. Параноя.

Яскраві спалахи камери сліпили очі. Загальні плани гаражу, ганчір’я у вентиляції. Потім Алан зробив крупні плани обличчя жертви. Закриті очі. Короткі вії. Кострубатий ніс. Монотонно сіра шкіра. Голова нахилена праворуч, у кутику сухих, потрісканих губ застигла цівка слини з бульбашками повітря.

Середні плани всередині салону. Знову крупні плани рук. Пальці охайні, нігті підстрижені, вкриті тонким шаром прозорого лаку. На лівиці — блідий слід від обручки.

Сморід в салоні, змішаний з легкими нотками освіжувача повітря, що звисав з дзеркала заднього виду, змушували шлунок смикатись у коротких спазмах. Тож старший криміналіст Коул охоче закінчив фотосесію, хоча і не поспішав. Занурюючись у процес.

— Я закінчив, — видихнув Алан у гарнітуру, звернувшись до коронерів.

— Чого такий кислий, детективе старший криміналісте? Місце злочину опинилось банальним вкороченням віку? — знову почала кепкувати Грейс. Алану це водночас подобалось і ні.

— Ну, не починай мала. Його і наша робота дуже важлива. — моргнув Гакслі.

— Ти як скажеш, — похитав головую Коул. — Тіло у вашому розпорядженні. І, будь ласка, ступайте повільно та обережно по пластинах. Мені ще відбитки знімати та займатись трасологією.

Коли тіло забрали Алан ще раз пройшовся ліхтарем по стінах. Під кутом до поверхонь. Зазирнув під машину — нічого. На його думку все виглядало доволі буденно, можливо занадто чисто, але він не був впевнений, що власник авто та гаражу не був заядлим перфекціоністом. Хоча акуратні руки вказували саме на це. Невдовзі справа була завершена, він підійшов до констебля та наказав зняти кордон. Швидко перевдягнувся у фургоні та поїхав назад до відділку заповнювати звіт про черговий випадок суїциду.

Коли Алан почав формувати фотозвіт дрібна мряка змінилась на легкий дощ, що тихо забарабанив по шибках кабінету. Десь далеко загуркотів грім.

Час минав швидко, за вікном загорілись вуличні ліхтарі, а він все сидів та вивчав деталі знімків за монітором. Жертву ідентифікована як Фрай Пенроуз, за знайденим водійським посвідченням. Не дуже чітке фото на якому контрастувало з посмертними світлинами. Сухе обличчя, впалі щоки. Він добряче схуднув. Наче після важкого стресу чи хвороби.

Коул продовжував натискати кнопку праворуч на клавіатурі, швидко перемикаючи зображення між собою. Дивився то на екран, то на скляну сферу поруч. Фото кружляли у хаотичному порядку, зміняли одне одного до поки система не загальмувала на одному конкретному. Середній план вітрового скла, де на дзеркалі заднього виду звисав ароматичний картон у формі біло-синього маяка. Якась нісенітниця, подумалось йому. Алан заплющив очі та видихнув. Перезапустив комп’ютер. Виявив, що звіт абсолютно порожній та вилаявся. Встав з-за стола, вдяг куртку та пішов на вихід з відділку.

— Доброї ночі, Алане, — сказав черговий, коли Коул проминув пост.

— Доброї… — він так і не зміг запам’ятати ім’я колеги.

— Гері, — посміхнувся черговий.

— Точно. Бувай, Гері.

Дощ не хотів припинятись. Все накрапував, стікаючи по шиї. Старший криміналіст Алан Коул встиг на останній автобус до Карнфорта. По дорозі ледь не заснув, допомогла вибоїна, яку вже рік не можуть залатати. Він різко розплющив очі і на мить перед ним застигла остання фотографія, перед тим, як його монітор заглючив.

Глиняна статуетка маяка на тумбочці біля ліжка першої жертви. Такий же сувенір у куточку на ванні другої жертви. І третій. У руці прокинувся тремор. Алан дістав телефон знайшов контакт слідчого, що займався останніми двома справами та натиснув кнопку виклику.

— Якого біса? — ледь почулося зі слухавки, а потім гучніше: — Кросбі.

— Це Алан Коул, старший криміналіст, є хвилинка?

— Дідько, Алане, ти бачив яка година? Я в цей час вже сплю, щось серйозне трапилось?

— Останні дві справи про суїцид вже закрили? — спитав Коул підпалюючи цигарку.

— Так, вже як тижня два закриті. Що коїться?

— Я вважаю, що вони пов’язані з третьою справою.

— Слухай, Коуле, я ж кажу справи закриті. Чисте вкорочення віку, нічого особливого там немає. Аутопсія чиста. Та і взагалі, тобі не здається це трішки божевільним?

— Це серйозно, Кросбі. Я майже в цьому впевнений.

— Майже? — видихнув слідчий.

— Майже.

— Ну, звісно, звісно. Дідько. Ем-м, скажу чесно, я нещодавно тут покопирсався і знаю як ти опинився в нашому відділку. Причину…

— Це не стосується справи, — Алан дістав ключі від дверей.

— Ти що? Тільки додому приїхав? У тебе там, що? Ключі від архіву? Дзеленчать жахливо.

— Так, — затягнув з відповіддю Коул. — Яка різниця? Я бачу, що всі три випадки пов’язані. Статуетка маяка у першої жертви, сувенір у вигляді маяка у другої, і тепер, у третьої пахучка…

— Дай вгадаю: у вигляді маяка?

— Так, — сказав Алан увімкнувши світло в ванній.

— Я охоче тобі б повірив, але факти, тим паче висновки зробили також і по твоїм звітам. Але факти. — повторив Кросбі. — Вказують на очевидне. А такі фігурки можна купити у будь-якій сувенірній чи антикварній лавці за рогом. До речі, у вас в Карнфорті така є. Не параной Коуле, це просто суїцид.

— … — Алан не відповів, бо вдивлявся на раковину, де біля одноразових рушників стояла фігурка біло-синього маяка, якої там не мало бути. Телефон вислизнув з рук.

— Коуле? Все гаразд?

— … — тиша у відповідь.

Ліва рука Алана заніміла, головою почав ширитись невгамовний біль. У горлі застряг ком, який був не в змозі проковтнути. Зіниця ока перетворилась на блюдце, обличчям ширилась химерна усмішка. Лівий куточок зімкнутих губ перекосило вниз до підборіддя.

— Коуле? Алан! Що коїться!? — кричав у слухавку Кросбі, а натомість почув глухий звук, наче щось, чи хтось впав. — Я викликаю швидку, Алане! Чуєш? Викликаю швидку!

Він не чув. Сіра завіса згущалась перед поглядом. Стіни зникали у щільному тумані, де крізь пливуче марево чувся протяжний гудок потяга.