Сувенір

Загадка

[Ланкашир, наші дні]

— Ну все, виходь, у відділку на тебе вже всі зачекались! — легко торкаючись плеча, сказала Грейс та усміхнулась.

— Щось я не впевнений, що хочу…

— Йди, не можна так довго змушувати чекати на себе, ти тільки подивись на цей величезний банер: З поверненням, старший криміналіст Алан Коул! А маленьке сердечко внизу — я домалювала.

— До біса це все, — видавив він.

— Не забувай посміхатися та бути вдячним!

— Дякую, Грейс, тобі я дякую.

— Все, вали з тачки, а то у мене зараз дамбу прорве.

Весняне сонце зігрівало обличчя. Повітря вологе, солоне. Набряклі, зелені бруньки на деревах вже почали розквітати, даруючи сірим гіллям пухнасте молоде листя. Чорна земля віддавала вогкістю, а широкі калюжі на асфальті виблискували у прозорих променях.

За ці пару місяців у відділку нічого не змінилося.

«Нічого дивного», — подумав Алан.

Диванчик на своєму місці, черговий на своєму пості. Наче Алан тут був останній раз тільки вчора, а не в грудні.

— Гей! Народ, Алан повернувся! — заволав опасистий черговий, приклавши руки до рота. — З поверненням, друже!

— Дякую. Як сам?

— Том, знову забув? — посміхнувся чоловік. — Нормально, те ж саме лайно, тільки інший день.

— Ми тебе вже зачекались, — сказав Едмунд Кларксон, який щойно спустився сходами. Вчепився у плечі Алана та добряче потряс. — Ну що? Готовий до роботи?

— Авжеж, тільки руки заберіть від мене, будь ласка.

— Вибач, вибач. Забув, що ти у нас недоторканий ненависник людей. Чи як це правильно називається, Томе?

— Дев'ять букв по вертикалі, перша М остання П.

— Чого? — спитав головний констебль.

— Це мізантроп, сер.

— Мізантроп? — повторив Едмунд.

— Так, — кивнув Алан. — Буду в кабінеті. І дякую за вітання.

— Побачимось, Коуле. Вітаю вдома!

— Еге ж, — видохнув він та попрямував сходами нагору.

Алан зупинився біля дверей свого офісу, коли почув легкі кроки позаду.

— Ну, з поверненням, Коуле, — сказав Раян Кросбі та протягнув свою долоню.

— Дякую.

— Без гандонів на руках все ніяк, так? — приснув він, побачивши чорну рукавичку на руці Алана.

— Ця хвороба не так швидко лікується.

— А це дійсно вважається хворобою?

— Дійсно, — лівиця Алана почала спонтанно сіпатись. — Є щось важливе для мене?

— Є, але це може почекати. Зайдеш пізніше, добре?

— Добре.

— З поверненням у цитадель справедливості, — Кросбі моргнув оком й пішов назад по коридору до совго офісу.

Вид невеликого приміщення викликав відчуття дежавю, а пам'ять швидко проїхалась картинками минулого літа та інсультом у ванній кімнаті. Єдине, що відрізняло сьогодні від тоді: тут було прибрано. На столі чисто, екран чистий, навіть на полицях шафи жодного натяку на пил. Коробок зі старими справами немає. Схоже, що їх повернули в архів. А порядок — ще один подарунок від Грейс, окрім ранкового сексу у чорних латексних рукавичках. Вона їх теж вдягла. Було доволі дивно.

Сині плямочки екрана блищали в очах Алана. Час за паперами рухався дуже повільно, подібно слимаку, що повзе по вологій, вогкій землі, залишаючи довгий целофановий слід. Гачкуваті пальці дзвінко стукотіли по клавіатурі. Вранішнє сонце наче застигло у верхньому кутку вікна. Запахло свіжозвареною кавою. Пряний аромат ширився простором кімнати. Алану закортіло маленьку чашечку гарячого напою та викурити цигарку, наситити легені їдким димом, видихнути й наповнити груди свіжим, весняним повітрям.

Алан встав з крісла. Вважаючи, що він проводить свій час аж зовсім антипродуктивно. Вийшов з офісу, подивився на закриті двері головного констебля, на координаторку Бетті, яка наливала чергову порцію кави у свою велетенську чашку розміром з дитяче відро.

— Налити тобі кави, Алане? — спитала вона.

— Так, будь ласка.

Він вийшов зі стаканчиком на вулицю, підійшов до машини та поставив каву на капот. Дістав цигарку та закурив.

Яскраве сонце, яке застигло над обрисами міста, сліпило очі. Легкий, але прохолодний вітерець змусив Коула підняти зім'ятий комірець та прикрити шию. В руці він тримав телефон та вагався набрати Кросбі. Видихнув та натиснув зелену кнопку виклику на екрані.

— Офіцер Кросбі на зв'язку.

— Ем, привіт, Раяне, це Коул. Поговоримо? Ти казав, що для мене щось є?

— Точно, так і є. Ти де? В офісі?

— Ні, стою на вулиці, — сказав Алан.

— Можу сказати, що це стосується Коні Пенроуз ака Ірен Сендлер.

— Серйозно? — серце Алана заколотилося швидко, долоні спітніли.

— Давай після ланчу, буде в самий раз, вистачить часу ввести тебе у курс справи, — відказав Кросбі.

— Добре, тоді зустрінемось після ланчу.

— До зустрічі.

Алан викинув недопалок у кущі біля автівки. Стиснув руки у кулаки. Розправив.

«Історія продовжується. Чи її продовжують?» — подумав він, подивився на годинника та пішов назад до свого офісу.

Решту часу він провів, натискаючи маленькі пластикові квадратики на клавіатурі і заповнюючи форму звіту. Через годину пальці зупинились. Права рука натиснула кнопку миші, наведену на іконку: закрити справу.

— Закрити, — монотонно протягнув Алан.

Годинник на лівій руці показував одинадцяту тридцять. Він виглянув у вікно. Чисте блакитне небо почало вкриватись пір'їстими хмарами. Вітер змінився з південного на північно-західний, океанський, холодний, мерзенний. Алан зачинив вікно, вийщов з приміщення та попрямував до офісу Раяна Кросбі. Постукав у двері, з-за яких почув його буденне: Заходьте!

— Так в чому справа? — не витримав Коул.

— Зараз розкажу, ходи за мною.

— Де?

— У кімнату зберігання доказів.

— Що там?

— Зараз все сам побачиш, терпіння, чуваче. Терпіння. Бо здається мені ми знову будемо в грати в нашу улюблену гру життя та смерті. Готовий?

— Напевно, не знаю, — відповів Алан.

— Пішли, Коуле, зараз заповнимо папірці і я все покажу.

— Пішли.

— Сумавав за звітами? — хіхікнув Раян.

— Напевно.

— Щось ти якийсь розгублений. А мені от ця бюрократична дроч бісить з кожним днем все більше й більше.

— Не можу з тобою не погодитись, а що такого трапилось з Ірен Сендлер?

— А ти що, не в курсі? Вона вкоротила собі віку в камері. Повісилась на простирадлі.

— Дідько, — сказав Алан.

— Вона залишила дивний лист і я подумав, що ти захочеш його побачити. Довго ж я чекав цього.

— Лист?

— Передсмертна записка. Зараз я дам тобі почитати, — відмовив Раян. — Там якась грьобана загадка чи вірш, я так і не зрозумів.

— Загадка?

— Угу, загадка, я вже майже плішину проїв у голові після її смерті та цієї записки. Так і не зрозумів.

— Якесь божевілля, — зауважив Алан.

— Сто відсотків, — Раян зупинився біля довгуватого стелажа. — Прийшли, зараз дістану. Так, і, і, і, і… — він проглядав іменний каталог справ. — Ін, Іп, Ір, Ірен, Ірен Сендлер. Ось, тримай.

З кольорового фото на Алана дивилась удова Коні, жертва, спільниця Ірен Сендлер. Чорняве волосся, бліде обличчя вкрите ластовинням.

— Гортай далі, Алане, лист у самому кінці, — сказав детектив Кросбі.

Алан Коул перегорнув справу та відкрив останню сторінку, де був приклеєний жовтий конверт. Він обережно дістав листа, розгорнув. В очі одразу кинувся охайний, каліграфічний почерк, як у покійної міс Фелпс, але нахил букв ліворуч.

— Що ти там роздивляєшся? Читай вголос, Алане. Заодно і мені нагадаєш ще раз цю нісенітницю.

— Добре, — кивнув він та почав монотонно читати листа:

В ночі крізь туман мій сяє вогонь,

Він промінь, що ріже моря блискучу долонь.

Він кличе, він стогне крізь морок і сон,

Гукає відлунням самотній Самсон.

Алан заплющив очі та видихнув. Навколо нього постала суцільна темрява. Та через мить він почув голос:

— Алане, з тобою все гаразд? — спитав Кросбі. — Ну так що скажеш?

— Щось мені не дуже добре, — відказав Коул та потягся рукою у кишеню. Дістав помаранчеву пляшечку та ковтнув одну різноколірну капсулу.

— Принести тобі води?

— Не було б зайвим, дякую, Раяне.

— Зараз принесу, зачекай тут.

— Добре, — кивнув Алан.

Він роздивлявся навколо, роздумуючи, коли уявна межа між реальністю та вигадкою стерлася назавжди. Якась невидима сила повільно вбивала свідомість. Він подивився на листа, на охайний почерк. Перечитав знову. Відкрив першу сторінку зі знімком Ірен.

«Я вже прийшла». — згадав Алан її слова.

Погляд з-під лоба дивився прямо в очі. А втомленим обличчям, вкритим дрібними краплинками ластовиння, ширилась гримаса безвиході. Наче Ірен відчувала близьку смерть.

«Я зроблю це… Останні її слова. Вона зробить що? Виправить своє життя? Виправить своє життя таким чином?»

— Тримай воду, — перервав роздуми Алана офіцер Кросбі.

— Дякую.

— Еге ж, після будь-яких пігулок такий сушняк у роті, наче ти вчора випивав весь вечір, і тільки віскі, запиваючи джином.

— Щось схоже, Раяне.

— Ну так? Що скажеш, Алане? Знаєш відповідь на загадку?

— Думаю, це маяк, — відповів Коул та поглянув на свого співбесідника.

— До чого тут, в біса, маяк? Стій, той самий маяк? — знизав плечами Кросбі.

— Не знаю. Я не впевнений. Може, вона просто любила поезію? — сказав Алан.

— Ця жінка мала вийти через тиждень, їй скасували вирок та дали умовне, признали жертвою, грьобаним нульовим пацієнтом доктора ґвалтівника.

— Так, життя ще те лайно, здатне підкинути будь-що, — сказав Алан.

— І все? Маяк?

— На думку нічого більше не приходить. Це Сувенір. Він знову вчинив самосуд.

— Це дуже дивний випадок, ще всі бісові камери спостереження у в'язниці не працювала в ту ніч, лише одні сіро-білі перешкоди на екрані, сказали, ніби то блискавка вдарила у будівлю.

— І знову збіг, — зауважив сержант.

— І не кажи. В біса, закрию справу. Пішло воно все під три чорти. Ще мені дзвонив товариш з Манчестера, теж детектив, у нього цих суїцидників за останні чотири тижні — п'ятеро.

— П'ятеро?

— Угу, каже, що всі як показилися!

— І що, нічого спільного між жертвами він не знайшов? — поцікавився Алан.

— Сказав, що ні.

— Ми можемо передивитись ці справи?

— Ти тільки оговтався після аварії, чуваче. Тобі нічим зайнятись у суботні вечори за склянкою скотчу? Ти дивніший ніж я вважав.

— Мабуть, — сухо відповів Коул.

— Я дам свій логін та пароль, але будь обережним і не підстав мене. Сумніваюсь, що Кларксон забув останні події, хоч і ходить усміхнений. Добре?

— Домовились.

Коли Алан закінчив роботу та вийшов з відділку, то все небо заполонили сірі кучугури хмар. Запах вогкості нишпорив навколо, змушуючи кожну клітинку тіла відчути цей пронизливий, гнилий сморід. Не звернувши уваги на знаки, він розвернувся й поїхав.

Повертаючи на дорогу праворуч, біля входу у церкву святого Томаса, він вловив швидкоплинний образ дитячого обличчя Сідні. Серце стислось у грудях від спогадів. Але він не збирався зупинятись. Зараз це було не на часі, який грав проти нього.

Минувши передмістя Галтона, пустилася дрібна мряка. Сірий сухий асфальт потрохи перетворювався на чорний, майже матовий. По обидві сторони шосе номер шість простягалися вже зелені, нескінченні лани та поодинокі дерева. Коли траса опускалась у низину, то по боках, над дорогою, звисали пагорби, засаджені лісосмугами. Під'їжджаючи до рідного містечка похмуре небо розверзлося справжньою, весняною зливою. Двірники увімкнулись автоматично та хутко замайоріли на лобовому склі. У салоні ширились сухі хвилі радіоприймача та дзвінке постукування крапель по даху автівки.

Алан зайшов додому, роззувся. Вмостився у крісло. Зрозумів, що в куртці йому не дуже зручно. Розстібнув її, висунув руки з рукавів та плечима скинув на спинку. Уткнув погляд в коробку, що стояла біля стола, наповнена наповнена книгами та всяким старим мотлохом з кабінету. Видохнув й потягнувся за скляною сферою з маленькою домівкою усередині. Дотягнувся, стиснув у руці та струсив. Маленькі білі сніжинки почали повільно опадати на червоний крівлю.

«Життя та смерть. Як, чорт тебе забирай, ти зробив це з Ірен? Сумніваюсь, що саме вона написала цього короткого листа. Ні, точно не вона. Це зробив ти, і, звісно, там не буде відбитків. Жодних. Але, щонайменше, я знаю, що ти шульга та любиш порядок, любиш робити свою справу бездоганно. Та все ж ти людина. А людині властиво помилятися. І одного дня ти зробиш помилку. Одного дня вже я прийду за тобою. Не ти, а я! Я стану мисливцем, а ти жертвою. Я буду вовком, а ти здобиччю. Врешті, я буду Самсоном, що освітлює шлях праведний».