Сувенір

Сон

[За межами підсвідомості]

Похмуре небо наливало контрастом зелене листя та траву навколо. Гілля дерев ледь колихалось у прохолодних потоках південного вітру, що приніс з собою аромати некошених ланів.

Сірі, вицвілі надгробки, вкриті тонким шаром моху, розкидані по великій території кладовища. Ці гранітні моноліти здавались самотніми, облишеними, загубленими у минулому. Занедбані часом, вони просіли, похилилися до вогкої землі.

Десь за деревами чується дзюрчання води — лагідне, що заспокоює сидячого на кам'яній лавці Алана Коула. Його губи швидко рухаються, а погляд спрямований на сіро-зелену плиту.

— Я втомився мамо, дуже втомився. З кожним днем все важче та важче підняти себе з ліжка. Хочеться все кинути, забути, зникнути. Але відповідальність не зникне. Вона залишиться й буде шкребти мені мізки до кінця. До смерті. Принципи. Мені хочеться закінчити цю гру, правила якої я не розумію. Вона затягнулась. І переможець в ній не я. Мій опонент завжди на крок попереду, та що там, на десятки кроків попереду. А ці видіння? Вони тільки погіршують ситуацію. Ускладнюють. Дають більше питань, ніж відповідей. Розумієш? Я навіть не можу поділитися цим з близькою мені людиною. Я вагаюсь. Боюсь, що те, що я побачив правда. У мене стільки думок… Дідько. Стільки подій у житті. До речі, ти скоро станеш бабусею. Стала б нею... — він посміхнувся.

— Розмовляти з мертвими, це якесь кліше з Голлівудських фільмів, — сказав чоловік, що присів поруч з Коулом.

— Напевно, — сказав Алан, не звертаючи уваги на прибульця, та продовжував дивитись на надгробок.

— І що ж вам потрібно від мертвих? Допомоги? Поради? Відповіді на те, що цікавить? А цікавить тебе життя та смерть, Алане? Еге ж?

— Хто ти, в біса, такий? Ми знайомі? — спитав Коул, дивлячись у сірі очі на витягнутому обличчі.

— Ти що, друже? Не впізнав старину Джонатана? — усміхнувся чоловік з синьо-червоним відтиском на шиї.

— І так, дійсно! Що ж вас, старший криміналісте Коул, цікавить понад усе? — спитав жіночий голос праворуч.

— Ірен? — погляд Алана встромився у бліде чоло, а серце забилося у дикому ритмі.

— Думаю, його цікавить питання життя та смерті! — сказала маленька дівчинка. — Час прокинутись, Алане, час прокинутись! Чуєш цей гомін? Це кличе маяк…