Сувенір

Новина

[Ланкашир, наші дні]

Спливаюче віконце з емблемою відділку у правій нижній частині синього екрана сповістило Алана про електронний лист від слідчого Кросбі. Він його відкрив, всередині було п'ять прізвищ з датами, перше було виділено жирним шрифтом:

Ірен Сендлер, 24.02.20

Кейтлін Севідж, 01.03.20

Браян Росс, 29.01.20

Беатрис Паркінсон, 13.02.20

Естон Обрі, 19.02.20

Через хвилину на особистий номер Алана прийшло сповіщення з логіном та паролем. Тепер він міг спокійно відкрити теки та ознайомитись.

Пильно розглядаючи кожну справу, окрім удови Коні, Алан не помітив, як нічні сутінки захопили простір навколо. Дощ ще йшов, мляво стукотів по шибці вікна. Всередині кімнати теж панував морок, тільки світло екрана падало на обличчя, роблячи зморшки на сухому чолі ще глибшими. Алан все частіше потирав очі кулаками, тому що картинка інколи розпливалась, наче туман вкривав все навколо. Переглядаючи дрібні деталі на фотографіях, він ніяк не міг сфокусуватись на них. Було тихо, Алан чув лише легке клацання кнопки миші, звуки дощу та своє важке дихання.

— Ніяких зачіпок, нічого.

Він неквапливо встав з крісла. Ліва нога підкосилась, але руками втримався за стільницю. Витягнув куртку, що вже давно впала та застрягла між сидушкою та спинкою. Струсив, вдягнув. Намацав у кишені пачку цигарок, дістав одну та майже запалив. Подивився навкруги, згадав, що він знаходиться ще в офісі і обіцяв сам собі більше не палити в приміщенні. Кинув погляд на годинника. Видихнув. У кишені завібрував телефон — Грейс Швидка.

«Де тебе чорти носять, Алане? Я зі зміни приїхала годину назад, а тебе все немає, немає. Хвилююся».

Сержант швидко відповів на сповіщення, що вже їде додому. Назад отримав ще одне.

«Купи мені чогось солоденького».

— Вчора були солоні огірки, сьогодні солодке, а завтра що?

— Чого ти там зрозуміти не можеш? — спитала Бетті, що щойно вийшла з кімнати відпочинку.

— Ти що тут робиш у такий час? Вже майже одинадцята?

— Я трішки придрімала, ця злива мене вморила, — відповіла координаторка.

— Не тебе одну, у мене в очах теж туман утворився.

— Угу.

— Чорт з ним, я додому, бувай, Бетті.

— До завтра, сер.

Алан неквапливо спустився сходами, ляпнув рукою по плечу чергового Тома.

— Я майже всрався, чувак, за що ти так зі мною? — спитав він.

— Не спи — змерзнеш, — посміхнувся Алан. — До завтра Томе!

— Пішов ти… — пауза. — Додому! — сказав черговий та знову поклав голову на руки.

— Сам йди, — пирснув старший криміналіст й закрив за собою двері.

Темна вулиця виблискувала вологими поверхнями у жовтому світлі ліхтарів. Дощ все ніяк не хотів вщухати. Неспинно барабанив по вікнах та дахах. Слабкий вітер розповсюджував вогкість нічного міста. Алан ще постояв під відділком, випалив цигарку, і тільки потім короткою пробіжкою сів у фургон.

Коли він повернувся додому, в квартирі було темно. Значить, Грейс вже спала. Він увімкнув невелику лампу на підвіконні, що раніше стояла біля імпровізованого ліжка у вигляді матраца. На холодильнику Алан помітив приклеєну записку — жовту наліпку, від якої віяло легким ароматом гарбузика. Почерк охайний, майже каліграфічний, з ледь помітним нахилом ліворуч.

«Сьогодні буду пізно. Цілую. Грейс».

— Нарешті ти приїхав, — сказала сонним голосом дівчина.

— Псячі ноги, Грейс! Ти мене налякала до чортиків, мала, — здригнувшись від раптовості, випалив сержант.

— Переживеш, любий, чого так довго?

— Втратив відлік часу, вибач. Працював, поки в очах туман не замайорів. Іноді не міг сфокусуватись на дрібних деталях. Може, мені вже потрібні окуляри? Що скажеш? Лікар у нас тільки ти.

— Рада за тебе, — відказала Грейс.

— Ти часом якась сама не своя, у тебе все добре?

— Ти солоденьке купив?

— Ні, я забув, вибач. Ти впевнена, що у тебе все добре? А в нас?

— Я… — Довга пауза, незвична для Грейс. — Я вагітна, Алане…

Він дивився на неї з відкритою, майже до самої підлоги, щелепою. Лівиця почала нервово сіпатись. Пульс пришвидшився. Лоб та шия вкрилися дрібними краплинками поту, що почав стікати по спині холодним струмочком. На секунду Алану здалося, що він відчуває феєрверк дивних почуттів, але наступної миті зрозумів, що ця новина, хоч і дуже чудова, лякає його. Вони разом не дуже давно, щоб усе так швидко скінчилось.

— Може, ти вже щось видавиш з себе? Чи так і будеш стояти стовпом переді мною та лупитись на мої ноги? Алане Коул! Прийом!

— Так, — на автоматі випалив він.

— Ти знущаєшся з мене? Я кажу тобі, що вагітна, чорт би тебе побрав, Алане! А ти стоїш, як пам’ятник. Ти не радий? Та що з тобою не так!?

— Я… я радий Грейс, дуже!

— Еге ж, бачу по твоєму обличчю, радість так прямо й сиплеться з очей!

— Ні, справді, я радий, я …

— Що? Не готовий? Думаєш, я готова до такого? — спитала Грейс та поправила волосся руками.

— Ні, я… Я не знаю, мені страшно?

— Це ти у мене питаєш? Чи стверджуєш?

— … — Алан нарешті зібрався з силами та закрив рота. — І який у нас строк?

— Не у нас, а у мене! Та звідки мені знати? Я сама сьогодні дізналась!

— І як?

— Ти інколи так тупиш, що хочеться тобі врізати! Сам же вчора казав, що у мене цицьки наче побільшали! А місячних у мене вже понад чотири тижні не було, нудить інколи, от я зранку, поки була у клініці, зробила тест. Тримай! — Грейс протягнула до нього довгуватий пластик, схожий на авторучку, де у маленькому віконці красувались дві синіх стрічечки на білому фоні.

— І що ми з цим будемо робити далі?

— От ти йолоп, Алане, підемо на ультразвук!

— Так все-таки ми?

— Так, як ти лише мій сусід по кімнаті, — вона показала уявні лапки та майже проігнорувала його питання, — то я можу лише запросити тебе скласти мені компанію.

— Сусід? Якого біса, Грейс?

— Не підіймай кіпіш, латексний хлопчику, завтра о дев'ятій чекаю у нашій Клініці, я вже записалась туди на консультацію. Зрозумів?

— А чого…

— Бо! Зрозумів, повторюю?

— Угу, — кивнув Алан.

— Все я пішла спати, — сказала Грейс, встала з дивана, багатозначно подивилась на старшого криміналіста Алана Коула, який ще продовжував стояти та витріщатись на неї.

— Угу, — буркнув він знову.

— До речі, компанію можна скласти мені й зараз, у ліжку!

— Так, можна.

— Ну, тоді пішли! Чого стоїш? І світло вимкни!

Яскраві промінці сонця лоскотали обличчя Алана Коула. Не розплющуючи очі, він намацав подушку Грейс, яка вже була холодна. Десь з-за вікна доносилось легке стукотіння коліс по залізничним коліям, а слабкий вітерець залицявся до зеленого листя. Шепотів, тихо блукаючи поміж порожніх вуличок містечка. Шибки вікна всіяні маленькими крапельками, які, наче зірки, виблискували у ранковому світлі.

— Я на роботу, сусіде, — заскочивши на хвилинку у спальню, сказала Грейс та зникла за дверима.

— Бувай, мала, — буркнув під ніс Алан та накрив голову периною.

— Не забудь, о дев'ятій у клініці! — почулося з кухні.

— Угу, — видихнув сержант, притискаючи перину ще сильніше.

Час потроху минав, а сонячні промені прокрались до найтемніших кутків кімнати.

«Грейс вагітна, я не готовий, і що, чорт забирай, мені з цим робити?» — питав себе Алан, наливаючи ледь теплої кави у білу чашку. Задзвонив телефон. Раян Кросбі.

— Алане, якого біса ти ще не на роботі?

— Яка в біса робота, зараз тільки пів на восьму, — відповів він.

— Ти що, забув годинника перевести? Зараз вже пів на дев'яту! А ну бігом на роботу! Маємо потеревенити! — з тієї сторони почулися короткі гудки.

— І справді, восьма тридцять, — сказав Алан подивившись на годинник телефона. Зняв ручного годинника та перевів стрілки на годину вперед. — Матері твоїй ковінька, Грейс! Дідько!

Він знову дістав телефона з кишені та швидко настрочив сповіщення Раяну, що він буде десь через годину, бо треба до лікарні, та перемкнув телефон в беззвучний режим.

— Дідько!

Алан миттєво вдягнувся та побіг до машини, згадуючи на ходу, чи він замкнув двері.

— Псячі ноги! Псячі, псячі ноги!

У кишені завібрував телефон, це була Грейс.

«Жіноче крило, палата чотириста дев'ять».

Часу насолоджуватись зеленими ланами обабіч траси М6 не було. Він мчав, порушуючи правила. Була б сирена на даху фургона він би і її увімкнув. Але ні. Тож продовжував їхати зі швидкістю понад сімдесят миль на годину.

Старший криміналіст Алан Коул, не дочекавшись ліфта, побіг сходами. Злетів на четвертий поверх, пробіг довгим коридором у пошуку чотириста дев'ятої палати. Зупинився біля дверей, поглянув на годинника — вісім п'ятдесят вісім, віддихався та тричі постукав у зачинені двері. Увійшов.

— Ну нарешті! — вигукнула Грейс, зустрівшись поглядом з сержантом. — Я думала, ти вже злякався та втік за океан. — посміхнулась вона.

— Ледь встиг. Привіт, мала! Ця палата не схожа на кабінет УЗД, — сказав Алан, тяжко видихаючи поміж слів.

— Бо це не кабінет УЗД Алане, це просто лікарняна палата!

— Тоді я щось не розумію.

— Не хочу, щоб у клініці знали, що я вагітна. Ясно?

— Ем… Так, я зрозумів. Але ж лікар буде знати, він не розкаже іншим?

— Ні! Аніта такого не зробить, вона моя подружка, хоча ми не так часто бачимось як раніше, та все ж. Я не хочу, щоб мене позбавили привілею працювати у швидкій в вечірню зміну, ти ж знаєш, мені це до вподоби! І ти теж це будеш тримати у секреті! Зрозумів? — примруживши очі випалила Грейс.

— Так, мем, — кивнув Алан.

— Зараз мені хочеться тебе вбити!

— І довго нам ще чекати?

— Будеш ставити багато питань, я виставлю тебе за двері, — просичала вона.

— Тоді я просто буду мовчати, — випалив Алан у той момент, коли до палати зайшла молода світловолоса жінка з занадто великими цицьками та таким же великим розрізом декольте білого халата.

— Аніто, це — Алан Коул, мій сусід, — сказала Грейс з уявними лапками.

— Приємно познайомитись, Алане.

— Навзаєм, — відповів він.

— На мене дивись, Алан! А то там і загубишся. — зауважила Грейс, поки він витріщався на два великих гарбузи.

— Угу, — потряс головою Алан.

— Ну що, почнемо? — спитала Аніта.

— Господи, та починай вже, подружко!

— Ну добре! Не будемо марнувати час.

— Угу, — буркнув сержант.

— Господи, Алане! Стягни ти вже ці довбані рукавички та візьми мене за руку!

Коул неохоче зняв рукавички з рук та ніжно огорнув лівицю Грейс. Але все навколо одразу почало танути у чорному мороку. Крізь нього Алан чув важкі, повільні вдихи, видихи та ледь чутне пікання монітору. Холодне світло флуоресцентних ламп окутало його і він почув, побачив.

— Хто тут? І що тобі потрібно? — каже літня жінка прикута, до лікарняного ліжка. Вказує гачкуватим пальцем. Сухе, віспувате обличчя вкрите глибокими зморшками. Рожевий шрам біля скроні. Каламутні очі дивляться в нікуди, наче заклякли.

— Життя та смерть, — ледь чутно шепоче голос.

— Грм, — протяжно захрипіла вона. — Ти знаєш, це треба зробити до кінця тижня, післязавтра буде гроза. Найкращий час. Не зволікай. Застосуй всі можливості. Залиш подарунок…

— Алане, у тебе носом кров йде, все гаразд? — спитала Грейс, вирвавши сержанта з видіння.

Він відпустив її рука та стиснув у кулак.

— Щось голова розболілась і тиск, напевно, піднявся, я сюди біг на четвертий поверх, щоб не спізнитись, — збрехав він, швидко проаналізувавши, що з ним тільки що трапилось.

— Візьміть серветки зі столу, — втрутилась лікар.

— Добре, дякую, — відповів Алан.

— Ти ліки сьогодні приймав? — спитала Грейс.

— Ще ні, зараз прийму, тільки знайду фонтанчик з водою, щоб запити. Зараз повернусь, добре?

— Авжеж, йди. Аніта поки роздрукує знімок, так, подружко? — звернулась Грейс до лікарки, яка ще тримала маніпулятор на її животі.

— Так кицю, зараз все зробимо! Я така рада за тебе! За вас. — виправилась Аніта.

«Дідько, скільки часу минуло, поки я був там? Ні, Грейс не може бути причетна до цього! Бильце. Ліжко. Кімната. Ковдра?» — подумав Алан закривши за собою двері палати.

У кінці довгого коридору він побачив блискучий кулер й попрямував до нього. Божевільні думки бомбардували розум. Він вдяг нові рукавички та витягнув з кишені прозоре барильце. Відкрив. Ковтнув пігулку та запив прохолодною водою.

«Ні, це не може бути правдою, вона не така. Вона б ніколи не зазіхнула на чуже життя, все-таки Грейс давала присягу Гіппократа. У неї теж є принципи. Мають бути! Це ліжко. Можливо, навіть вся палата належала їй. Треба перевірити. Треба повертатися до Грейс!»

—Дідько!

Коли Алан увійшов назад до кабінету, Грейс вже була вдягнена та тримала у руках маленький, чорно-білий знімок.

— І як у вас тут справи, дівчата?

— У нас добре, — відповіла Аніта.

— А ти досі блідий, як крейда, сусіде! — суворо подивилась на нього Грейс.

— Може, вже досить з цим сусідом? — спитав, нахмуривши брови, Алан.

— Буде досить тоді, коли я порахую це потрібним, зрозумів? Так, все, мені вже час, дякую, Аніто, за допомогу, тільки цить — добре, подружко? І ти теж, латексний хлопчику! Рот на замок! — вона різко зіскочила з ліжка, пригорнула обличчя Алана теплими долонями та поцілувала. — Бувай!

— До зустрічі, Грейс, якщо буде щось турбувати, одразу дзвони, подружко! Домовились? — спитала Аніта.

— Неодмінно, все, побігла!

— Бувай, мала, — вигукнув Алан дверям, що зачинились майже перед його носом.

Коул разом з пишногрудою лікаркою йшли поруч по коридору до ліфта, коли раптово його осяяло і він звернувся до неї.

— Де я можу знайти інформацію про пацієнтів, які перебували у лікарні в лютому?

— Ем-м. Це дуже незвичне питання, навіть не знаю, як вам допомогти.

— У вас же має бути історія, де та хто розміщувався, у якій палаті, у якому корпусі, у якому крилі?

— Я такою інформацією не володію, вибачте, — відповіла жінка.

— А хто володіє?

— Думаю, головна медсестра може допомогти вам. А взагалі ви мене лякаєте.

— Ясно. До побачення, Аніто.

— Бувайте, — сказала вона та забігла у відкриті двері ліфта.

Алан пішов до стійки рецепції пішки, спустився сходами. Пройшовся довгуватим коридором, у повітрі літали легкі нотки гарбуза та стерильності.

— Доброго дня, Гвен, — звернувся він до жінки, прочитавши ім'я на срібному бейджі.

— Доброго дня, сер.

—Алан Коул, поліція Ланкаширу, у вас є інформація про пацієнтку, яка лежала у чотириста дев'ятій палаті десь у період з початку і до кінця лютого цього року?

— Вибачте, але я сподіваюсь, ви розумієте, що я не можу надати вам таку інформацію? Вам треба робити офіційний запит до адміністрації лікарні.

— Так, я розумію, просто хотів обійтися без бюрократії цього разу, — знизав плечима Алан.

— Я вас повністю розумію, і навіть в деякому сенсі підтримую, але політика лікарні забороняє розповсюджувати інформацію про її пацієнтів. Тож вибачте, нічим не можу вам зараз допомогти. Зробіть запит і ви отримаєте всю необхідну інформацію офіційно.

— Ясно, тоді на все добре, Гвен, — сказав Алан та почовгав до виходу з лікарні.

«Ліжко було її, але сумніваюсь, що воно стояло саме у цій палаті. Треба буде дізнатися інвентарний номер. Та де воно перебувало у лютому, у якому крилі, на якому поверсі, у якій палаті. Робити помилки — людська природа».

Він припаркувався біля відділку вже о десятій. Кулею взлетів нагору, кивнув Бетті та вже почав відкривати свій кабінет, як позаду почув голос головного констебля.

— Ось і загублена вівця повернулась до отари! Старший криміналісте Коуле! Де ти, в біса, був?

«Дідько».

— У лікарні, сер, — відповів Алан, не розвертаючись до нього обличчям.

— А сповістити мене? То вже зайве? — гаркнув Едмунд.

— Я вам надіслав повідомлення, — відповів він та розвернувся.

Головний констебль помацав кишені: спереду, ззаду, дістав телефон і розблокував. Скривив незадоволену гримасу.

— І справді, сповістив. Щоб такого більше не було, Коуле! — гаркнув він знову.

— Так, сер! — чітко відповів Алан й спиною зайшов у кабінет, зачинив за собою двері.

Він зняв куртку та повісив на спинку крісла. Підійшов до вікна, примружився й лівою рукою закрив жалюзі. Мляві сутінки запанували в кімнаті.

Вмостившись у крісло, Алан увімкнув комп'ютер. Дочекався, поки завантажиться система. Відкрив на робочому столі теку з порожніми формами для запитів у різні інстанції. Заповнив потрібну. Вказав всі дані. Відправив до головного офісу адміністрації лікарні Ланкаширу. Тепер залишилось лише чекати на відповідь.

Час минав швидко, Алан навіть не помітив, як сірість вечора заполонила місто. Він схилився над столом та поклав голову на руки. Закрив втомлені очі й швидко задрімав у незручній позі.

— Тілінь, — роздалося посеред кімнати, залитої синім світлом монітора.

Алан Коул розплющив очі та підвів голову, намагаючись сфокусувати погляд на лівому кутку екрана.

— Ну нарешті, — сказав він, побачивши, що прийшла відповідь на його запит.

«Дивно, що так швидко».

Він підвів курсор миші до віконця, двічі клацнув. Перед затуманеним поглядом відкрилось віконце пошти.

«Ваш запит схвалено. Інформація прикріплена в окремому файлі. З повагою Адміністрація лікарні Ланкаширу. Архівний відділ: Джозеф Міделтон».

У файлі було вказано інвентарний номер ліжка, номер палати. Та імена пацієнтів, які перебували у лікарні з початку та до кінця лютого цього року. Останньою, як було зазначено, у цій палаті лежала на стаціонарі Беатрис Паркінсон. Жінка, що народилася тринадцятого грудня тисяча дев'ятсот сорок шостого року. Повних сімдесят чотири роки. Проживає у Ланкаширі, вулиця Слак Лейн, будинок два. Діагноз — хвороба Альцгеймера на ранній стадії.

— Дідько! — вилаявся Алан.

Він дістав з кишені телефон та перейшов у галерею, відкрив світлину зі справою Беатрис Паркінсон. Приблизив фото жінки.

— Сука! Це не вона, не схожа. Немає шраму на вилиці.

Знову почав перечитувати справу.

Беатрис Паркінсон, причина смерті — самогубство дріб необережне поводження з електричними приборами.

Дата: тринадцяте лютого дві тисячі двадцятого року.

Стать: Жінка.

Рік народження: 1963, повних п'ятдесят сім років.

Місце проживання — Ланкашир, Слак Лейн, будинок два».

— Бюрократична помилка, чи збіг? Чи все одразу? — Алан протяжно зітхнув.

«Чий це був голос? Грейс?»